Вплив польської «української школи»

Іван Франко

У поетів тої школи перший раз виступили ідеалізовані старці-бандуристи (Дашкевич, Отзыв, 177). Ітак, 1824 р. Падура написав свою думку «Лірник», посвячену тіням Івана Мазепи, гетьмана задніпровського [Здається, що думка Падури і зчеплення її з іменем Мазепи навіяні були інтересним віршем Залеського «Dumka Mazepy», написаним 1821 р.; і в вірші тім, і в нотках автора до нього про Мазепу виразно говориться, що śpiewał przy torbanie, był także i poetą і т. і]. Думка та, що починається словами: «Не журися, мій хазяю, не за датком я іду», сталася почасти піснею народною, ходила головно по дворах шляхетських та попівських і спопуляризувала вже в 1820-их і 30-их роках фігуру лірника Відорта, в котрого в піснях воскресають змерлі люди, змерлий час і котрий впрошується до замку словами:

Відчиняйте замку брами,

нехай піснь в нім загуде:

Пожуриться співак з вами,

пожуриться та й піде.

Як бачимо, журба і туга – головний мотив пісень сього першого в нашій літературі лірника-співака. Далі інтересно, що вже тут він називається апостолом («Де апостола запросять, благословен буде дім»), т. є. що автор уживає постаті бідного, жебруючого старця для того, щоб вложити в неї свої погляди на поезію, на минувше і будуче. Певна річ, що Шевченко, ще бувши кріпаком, може, й при дворі свого пана Енгельгардта, спізнався із піснями Падури.

[Про те, як по смерті В. В. Енгельгардта 1830 р. під його наслідником а власником нашого поета, Павлом В. Енгельгардтом, раптом ополячився весь заряд його дібр, гляди: Киевская старина, 1882, сентябрь, стор. 561 (споминки П. Лебединцева). Падура сам дбав про те (конечно, в інтересі польської справи), щоб його пісні ширились на Вкраїні; пробуваючи 1827 – [18]28 року в Саврані при дворі гр[афа] Вацлава Ржевуського (князя Ревухи), він набрав цілий хор з дворових козаків і вчив їх співати свої пісні (гл. Pysma Tymka Padurry, Львів, 1874, стор. XXIV, де наводиться вірш Олізаровського: Pan Padurra dumek uczył: dał się w znaki, oj! dokuczył tern uczeniem; lecz nauczył. Ta to cała Ukraina dziś dumkami brzmi Padurry].

Свідоцтво про знайомість його з творами сього русько-польського шляхтича маємо в повісті «Путешествие с удовольствием и не без морали». Се свідоцтво хоч пізнє (1858), та важне тим, що Шевченко, пишучи цю повість в неволі, цитує в ній, очевидно, з пам’яті вірш Падури «Гей, козаче, в ім’я бога» і каже виразно: «» (стор. 429).

Досить ефектно і ярко вималював старця-бандуриста й Северин Гощинський в своїй поемі «Zamek Kaniowski», виданій в Варшаві 1828 р. Чи знав Шевченко сю поему, про се виразного свідоцтва не маємо; здається, однако ж, що знав її, – на се вказують, хоч посередньо, численні паралельні місця в «Zamku» і «Гайдамаках», зібрані д-ром О. Огоновським в розборі Шевченкової поеми. Адже ж вийшла вона в Варшаві і відразу зробила величезне враження (гл.: L. Siemieński. Portrety literackie, стор. 487), то й дивно було б, якби Шевченко, бувши в Варшаві 1830 року, не спізнався з сією поемою, котра надто ще так близько доторкалась його рідної України. Ось як малює Гощинський свого лірника:

Człowiek spokojnie siedział sobie z boku:

Z brody sędziwej lata widać mnogie.

A że nie widzi, z zapadłego wzroku.

Trzymał na nodze założoną nogę,

Na niej wsparł lirę i tonów próbował

Важне для нас слідуюче місце:

U mnie to kostur, co u kogo pika.

W słotę, w pogodę, czy to dniem, czy nocą,

Całą Rus przejdę za jego pomocą.

A od Kaniowa aż do samej Smiły

wszystkie pod ręka poznam ci mogiły,

Pień tobie każdy poznam nad mą drogą,

Każdą murawkę, co nastąpię nogą.

Ся постать лірника змальована з таким майстерством і юмором, що Семенський («Portrety», стор. 297) не вагується сей уступ назвати найгеніальнішим місцем в поемі. Додамо тут, що, як розказує д. Кониський, поема Гощинського в 1840-их роках була дуже популярна в Києві серед молодіжі української, а деякі навіть лівобережні, як д. Пильчиков, уміли її всю напам’ять, розуміється, в оригіналі.

Але трохи чи не найважнішою тут була знайомість Шевченка з творами третього польського писателя української школи, Михайла Чайковського, котрого ефектна і свого часу дуже читана повість «Wernyhora», власне, на перше місце висунула кобзаря, лірника, наділила його високо-ідеальними прикметами і зробила вкінці пророком і патріотом польським. Шевченко ніде виразно не згадує про сю повість, але поема його «Гайдамаки» і додані до неї примітки свідчать аж надто виразно, що поет наш не тільки знав її, але навіть декуди виписував з неї цілі уступи майже дослівно і ішов за нею в поемі в многих важних подробицях. (Детально указано це у д. Дашкевича, «Отзыв», 188 – 189). Певна річ, в «Перебенді» не потребував Шевченко нічим прямо запозичуватись ані у Падури, ані у Гощинського, ані у Чайковського, та не се ми й хочемо виказати.

Важно тут тільки ствердити факт, що постать лірника-кобзаря вже довгий час перед Шевченком використовувана і модельована була в літературі в спосіб, доволі похожий на те, що стрічаємо й у нашого поета, і що він, творячи свойого «Перебендю», ішов по протоптаним слідам других, реасумував в собі давнішу традицію поетичну, приймаючи з неї одно, відкидаючи друге, поглибляючи її декуди відповідно до свого таланту, але заразом вкладуючи в неї свою душу, своє життя, свої враження.

Примітки

Лірник – цей твір Т. Падури нині публікується під назвою «Піснь Відортова» (див.: Українською музою натхненні. (Польські поети, які писали українською мовою), К., Радянський письменник, 1971, с. 44).

споминки П. Лебединцева… – Мається на увазі стаття П. Лебединцева, вміщена під назвою «Тарас Григорьевич Шевченко (некоторые дополнения и поправки к его биографии)» в «Киевской старине», 1882, кн. 9, с. 560 – 567.

Ржевуський (Жевуський) Вацлав (1765 – 1881) – польський консервативний діяч, поміщик, який у власному маєтку заснував школу лірників.

Олізаровський Томаш Август (1811 – 1879) – польський публіцист, поет, драматург, учасник повстання 1831 р.

зібрані д-ром О. Огоновським в розборі Шевченкової поеми. – Йдеться про розвідку: Огоновський Ом. Гайдамаки. Поема Тараса Шевченка. Студіум. – Правда, 1879. №№ 3 – 6.

Семенський Люціан (1807 – 1878) – польський письменник і літературний критик.

Пильчиков Дмитро Павлович (1821 – 1893) – український громадський і культурний діяч, педагог; член Кирило-Мефодіївського братства. З 1846 р. викладав історію в Полтавському кадетському училищі, в 1860 – 70-х роках член Полтавської громади, через що І. Франко називає його лівобережцем.