Перша пісня

Іван Франко

Весна прийшла, на синьому Дунаї

Сплескала лебединими крильми,

Дунула теплим подихом по краю,

Зламала мости ледові зими,

Підсніжники збудила в голім гаї,

І жайворонки вивела з тюрми,

І на Бескид нагнала хмари сині,

Й пустила млу на північ по країні.

Махнула раз рожевою рукою –

На ріках трісла крига і сплила;

Махнула знов наміткою тонкою –

й землі плодюща сила ожила,

І теплий вітер піснею дзвінкою

Загомонів над стріхами села,

Над вежами, і мурами, й церквами

І в лісі ліг спочити під вершками.

Таємна дрож проходить по природі,

Дожиданка воскресних, світлих днів;

Поглиблюєсь лазур у небозводі,

Круг сонячний тепліше заяснів;

Рожева заграва горить на сході,

І ліс безлистий наче потемнів,

Не стогне вже, лиш мелодійно грає,

Базьками лози й іви прибирає.

Тим лісом, почерез яри та кручі

Біжить дорога, проста, мов стріла;

Дві шини, наче два ножі блискучі,

Геть-геть углиб його вона вп’яла;

Край неї дуби, граби та плакучі

Берези гнуться, ронять піт з чола,

Вітками мають, гіллями хитають,

Немов новин в залізних шин питають.

«Го-го! Новин! – застугоніли шини. –

Ми зо світів якраз прийшли на те,

По нас день в день вам бігтимуть новини,

По нас і ви колись побіжите,

Мов новина, в безліснії країни.

Нове – отсе одно для нас святе.

Що не бувало, через нас настане –

Байдуже нам, чи добре, чи погане.

Ось тут машини йдуть, що орють, сіють,

Жнуть, косять, ріжуть, мелють і вертять;

Достатки йдуть, що світять, а не гріють,

Що вас з’їдять, хоч їсти не хотять;

Купці спішать, що купувати вміють!

Фікційний крам, фікційний гріш платять,

Фікційних зисків сиплють повну хату,

Та врешті вилічать реальну страту».

Дивуються берези білокорі,

Немов сільські дівчата на торзі,

І дуб здвигає раменами ‘д горі,

Скриплива іва оха по черзі.

Та ось гуде щось і бринить в просторі:

Біжить тривога на одній нозі,

Цвірінька телеграф, і б’ють сигнали.

«Се поїзд рушив!» – шини застогнали.

Іде, гуде той поїзд вздовж Підгір’я

І огняний у ньому скиглить дух,

Полошить в полі скот, у лісі звір’я,

Орач хреститься, кланяєсь пастух;

Здалека, мов гусільниця, що міря

Дванадцятьма палками довгий круг,

За мостом круто вигинає лука,

До лісу доповзає, мов гадюка.

А в поїзді вагон другої класи,

В вагоні через дверці два купе.

Гурток панів. Сміх, жарти, баляндраси…

Тут офіцерське видно портупе,

Мисливський стрій, бальовії прикраси,

Тут гордий жест, зблязовання сліпе,

Короткі фрази, обривки розмови…

Десь на гостину їдуть чи на лови.

А в центрі групи, мов душа компанії,

В візитнім строї молодий панок;

Горять і очі, й щоки, знай, рум’янії,

І хід його свобідний, мов танок;

Він сипле жарти, радощами п’янії,

І ллється голос чистий, мов дзвінок;

Пливе від нього втіха і свобода,

Мов блиск від сонця серед небозвода.

«А я скажу: життя над все на світі,

І дурень той, хто не впивався ним!

Хто радощі літні не ловить вліті,

А літом каламутить втіхи зим.

Вживай, життя лише май на приміті,

З ним грайсь, та вмій не дорожити ним!

Лови момент, цурайсь його привіту!

Будь ненаситний! Evviva la vita.

І що нам смерть? Прожитого безмірність

Ніяка смерть не в силі нам узять.

І що нам страх, присяги, клятви, вірність?

Все пута лиш, щоб нерв життя зв’язать.

Чхать на авторитет! Плювати на покірність!

В ярмі конвенцій хай осли біжать!

Наш клич – свобода! Наш закон – баніта.

І шлях наш простий… Evviva la vita!»

Дифірамбічний тон сей перебив

Старенький лікар, що ввійшов з другого

Купе; турботно в пальцях теребив

Свою хустину, й коло молодого

Оратора спинивсь і, мов згубив

Щось дороге, так видививсь на нього,

А потім, голову схиливши низько,

Промовив: «Пане, стація вже близько!»

Панич

(байдужно)

То добре, вийдем.

Лікар

Слухайте, Євгеній!

Востаннє слухайте ще моїх рад!

Євгеній

Що ж, радьте! Ви ж до рад правдивий геній!

Лікар

Не враг я вам, йому не адвокат,

Чужий для вас… та справі тій злиденній

Я б інший вихід відшукати рад.

На плач його глядіть – він там в купе ридає –

Й на ваші співи – ні, мені аж серце крає.

Невже ж вам все людськеє так байдуже

І люта скорб смішить вас, не болить?

Ще раз прошу вас: схаменіться, друже!

Ще можна вбійчий той огонь залить.

Признайте: ви ж тут винуваті дуже,

І ваше діло рану ту зцілить.

Євгеній

Га-га! Від ран вже ви у нас цілитель!

Що ж хоче ворог мій і повелитель?

Лікар

(з докором)

Ну, ворог! І не стид вам се казати?

Євгеній

Я визваний.

Лікар

Інакше ж він не міг,

Йому ж ви жінку вивабили з хати

І честь його ви подали на сміх.

Євгеній

Ге-ге, до єзуїтів се, брехати!

Девоток сим лякать: «О боже, гріх!»

В нас новий час і новії закони,

І вищі ми над тії забобони!

Лікар

Мій друже, ні, не в тім ще саме діло,

Він благородний… він її любив

І досі любить… Що там прогуділо,

О віщо він життя своє розбив –

Готов забуть, якби лиш не боліло

Одно… коб ти одну йому зробив,

Одніську ласку! Любий! Я міркую,

Що зробиш ласку сю йому…

Євгеній

Якую?

Лікар

Ти ж кинув там її…

Євгеній

Де слід було.

Лікар

Ти ж визискав її…

Євгеній

Овва, питання!

Лікар

Скажи одно: що там між вас зайшло?

Євгеній

Простіська річ: по любощах розстання.

Лікар

А до розстання що вас довело?

Євгеній

То так: був сумерк, надійшло світання,

А як се сталось, то вже тайна ночі;

Прийшла пора, і нам розкрились очі.

Лікар

Не хват я до метафор, алегорій,

Та вже як хочеш, а скажи ще те:

Бажає конче знати, пан Григорій,

Де ти розстався з нею.

Євгеній

Се пусте.

Лікар

Покинув в соромі, в нужді та в горі?

Євгеній

О, ні! Як спіла вишня не росте,

Так і вона ніщо більш не бажає,

Бо має те, чим жизнь нагороджає.

Лікар

Говориш ти загадками крутими!

Та де ж вона? Де ж нам її знайти?

Євгеній

А ти говориш наче до дитини.

А де вона, я знаю так, як ти.

Лікар

Євгеній, годі ж жартами пустими

Збувать сю річ. Вже близько до мети.

Скажи всю правду! Де вона, мій друже?

Він все готов простить!

Євгеній

Мені байдуже.

І він веселу пісню засвистав.

Байдужно відвертались секунданти.

Ось поїзд свиснув, загудів і став.

«Готові ви, панове? Ну, avanti!

Так, щоб ніхто уваги не звертав

На себе тут. А зараз при шлябанті

Стежина в ліс. За мною! А за двадцять

Минут вже будемо назад вертаться».

Отак командував один з дружини.

Тут із сусіднього купе явивсь

Григорій, глипнув, мов лякався днини;

Ще не старий, а виблід, похиливсь.

«Стоїть тут довго поїзд?» –

«Півгодини». –

«Пора!» – І мовчки весь гурток пустивсь

З купе. Роївсь народом весь дворець

І клекотів, мов з кип’ятком горнець.

Робітники з сокирами, пилками,

Похнюпившись, мов у ярмі, ішли;

Жиди-агенти чорними купками

Снували скрізь і, наче млин, гули;

Начальник верещав, махав руками;

Якийсь тягар пакетники несли

І теж кричали; десь там у вагоні

Дитина плакала, і ржали коні.

Під шум пани через дворець майнули,

Ніхто на них уваги не звертав;

За хвилю вже й рогачку обминули,

Їх провідник спинився, засвистав,

Ще хвиля – і в гущаву всі пірнули,

Лиш сивий лікар ззаду приостав,

Здвигав плечима, рухав головою,

Мов розмовляв, сварився сам з собою.

Вузенька стежка, мов гадюка, в’ється

Поміж хащі й столітні дерева;

Тут в яр збігає, там угору пнеться,

Тут виверти обходить, мов жива.

Скрізь тихо; між корчами звір пасеться,

В дуплавині погукує сова,

З вершків важкая сутінь нависає,

І десь в яру потік бурхливий грає.

Ось поляна розкрилася простора,

Мов пазуха у велетня грудей.

Плакучі іви скупчились, мов змора,

Довкола неї, збоку в’яз сідий

Глядить понуро, гнеться осокора

Й поскрипує; патлатий мох рудий

Понависав на пнях замість окраси

І творить розбійницькії гримаси.

Отут пани спинилися під в’язом,

Оглянулись довкола, а потім

Самі по собі позирнули разом,

Мов ті злодії, що в храму святім

Зійшлись на злочин. Ну, чи пустить плазом

Бог місце те, що зробиться в крутім

Моменті? Хвилька їх проймає жахом,

Ще хвилька – й злочин піде своїм шляхом.

«Панове, – мовить повідник, суворий

Високий пан з подзюбаним лицем, –

Вам звісні пан Євгеній, пан Григорій,

Що тут стають на себе одинцем;

Не наша річ входити в суть історій,

Що завели їх на сей шлях правцем,

Мотиви – їх річ; наше діло в нормі,

Щоб все в порядку сталось і по формі.

Умови вже усталені. Панове

Супірники, чи хто жадає змін?

Ніхто не хоче. Чи вже все готове?

Дистанс відмірять! Лікарю! Де ж він?

Струмент в порядку? Ось оружжя нове?

Набить при всіх. Панове, мій поклін!

На місце! Чи обом однако ясно?

Команда: три! – і вистріл рівночасно».

Здавалося, весь ліс в сей мент фатальний

З тривоги дух у собі притаїв.

А потім «три»! – і ляскіт моментальний,

Мов згірдно плюнув демон сих гаїв.

І ледве тихий відгомін печальний

Поповз і, не добігши до країв

Старого лісу, десь заглух в деберці,

Як глухне спомин у зрадливім серці.

Оба супірники ще мент стояли,

Простягши праві руки наперед;

Та ось Євгеній став немов зів’ялий,

З руки нечутно випав пістолет;

Під ним коліна враз задилькотали,

Вид вгору, мов слідив пташиний лет,

За груди лівою рукою ухватився

І важко враз додолу покотився.

Всі ахнули. Григорій, наче свічка,

Стояв недвижно. Лікар ось підбіг

До вбитого… «Небіжчик. Наче річка,

Кров з рани грає… Ох, якби ж я міг

Спинити!…» – «Пощо? Живо вовча тічка

З ним зробить лад. Благий йому нічліг!

Ходім, панове! Бог по правді судить.

Хто в пітьмі ходить, той в пустині блудить».

Отак Григорій різко та студено

Сказав і перший до двірця подавсь.

«Що! – скрикнув лікар. – Але ж се страшенно!

Він ще живий! Щоб так отут лишавсь!..

Панове, стійте! Спиню кров… Візьмемо

На руки… Житиме!» – «Е, ти б стидавсь

Таке балакать, – буркнув хтось із купи, –

Чи гробарі ми, щоб носити трупи?»

«Покинь його! Нехай собі здихає!» –

Сказав другий. – «Ходи, на поїзд час!»

«Панове! – лікар в розпачі гукає. –

Се ж варварство! Се підлість! Я на вас

У суд подам!» Та годі! Вже втихає

Стук кроків їх. До вбитого ще раз

Нещасний кинувся і кров спиняє,

Той дише ще, та видно, що конає.

Прокинувсь, застогнав… Відкривши очі,

Пізнав старого. «А, се ти? Де ж ті?»

Мовчить старий. «Покинули! До ночі

Вже близько… Добре. Легше в темноті…

Спіши за ними! Слухай! Все жіночі

Комедії! Ми слуги глупоті…

Скажи Григорію: його безцінна перла

Від нього втікла, а від мене вмерла.

Ні, я не вбив… Любив, мов божевільний…

Сама… сама., зневірившись у мні…

Хтів з нею вмерти… відіпхнула спільний

Кінець… сама собі лягла в труні.

Отак і я тепер поляжу… вільний…

Без пам’яті… Не згадуй!.. Мов у сні…

Життя глитає… evviva!.. мій друже!»

Замовк… ще застогнав… шепнув: «Байдуже».

Мов тінь тремтяча, лікар щез в тій хвилі,

Спішив щодуху, сльози утирав;

Вже третій раз до поїзда дзвонили,

Коли він до вагона причвалав –

Не від двірця… панове отворили

Затильні дверці… Він без духу впав

На лавку; шепотав, мов непритомний:

«Се злочин! Злочин підлий і огромний!»

Ось поїзд дрогнув. Свиснула машина

Розлучним свистом, аж заскиглив ліс.

Від сонця кров’ю блискотіла шина,

На скруті дико вило з-під коліс;

Край шляху стрепенулася вільшина,

Щось, мов стогнання, вітер з гаю ніс.

В яру десь вовк завив, жовна осику струже,

Ніч хилиться над ліс і шепотить: «Байдуже».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 116 – 125.