Друга пісня

Іван Франко

Лісничий Валько вітер вухом ловить,

Мов хорт на воздух розширяє ніс,

До побережника Остапа мовить:

«Знов чорт якогось нам стрільця надніс!

Чув вистріл? Певно, цапа хтось готовить!

Мов у свою комору, ходить в ліс…

То кара божа з тою злодійнею!

Гей, навперейми! Чей, стрінемся з нею!»

Оба шульнули різними стежками,

За яром щоб на поляні зійтись;

Вже лісокрадів стежили думками,

Остап рушницю під полою тис,

А Валько в сумерках поміж хащами

Поперек яру дерся, наче лис,

Надслухував, чи гілка де не хрусне,

Чи з-поза пня де лісокрад не шусне.

І кляв: «Бодай же гир вам загирився!

Драбня погана! Хоч з ума зійди!

Колись в лісах я з москалями бився

І не зазнав такої ще біди,

Як в сьому лісі, щоб він провалився!

Ні вдень, ні вніч спокою тут не жди.

Хоч бий, карай, стріляй їх, аж обридло,

Прокляте хлопство преться в ліс, як бидло.

Дрова рубають, день і ніч полюють,

Слопи на звіра ставлять та сильця,

Із своїм скотом по зрубах воюють,

Підстережуть і готура, й зайця –

І день і ніч лиш мов про те міркують

Мені робити псоти без кінця.

А бий вас грім! Не дам драбам пощади!

Стрілятиму, бо не стає вже ради!»

Ось поляна, де вистріл чувсь. Ні духу!

Пасеться в травах тонконогий цап;

Став Валько під смерічкою та й слуха,

Втім з поляни хильцем іде Остап

І шепче: «Тут була якась псяюха!

Трава столочена! Знать, мали храп

На цапа, та хибили або, може…»

Та тут урвав і зойкнув: «О, мій боже!»

В противнім боці поляни, під в’язом

Щось захарчало, наче з-під землі,

І довгий стогін постелився плазом

По поляні, мов мліючи в імлі.

Оба мужчини схопилися разом.

«Конає хтось!» – І враз із-за гіллі,

Мов з клітки, вирвались, поперек сигли

На місце стогону щодуху бігли.

Прибігли, стали… На траві простертий

Лежав панич, красавець молодий;

Вже на лиці блідому вираз смерті.

Закріпла кров вже лиш слизить з грудей;

Лиш жалко рот іще харчить отвертий,

В очах мов жаль, мов скарга на людей;

Безвладні вже розкидалися руки,

І пістолет лежить, як шмат гадюки.

«Живий іще!» – сказав Остап потиху.

«Конає, видно», – Валько доповів.

«Не мало де його попасти лихо!

Здається, сам на себе руку звів». –

«Мороко наша, кумо Василихо!

Що з ним робить? Лишить, щоб звір іззів?

Але ж живий ще! Чи підмоги звати?

Та хто під ніч у ліс піде із хати?»

Та Валько вже до вбитого припав

І оком знавця оглядає рану,

Бальовий фрак на нім, жакет розп’яв,

Поцмокує. «Ну, фірточку погану

Тут просверлив! Глибоко прокопав

До джерела життя!.. Та гов, давай погляну

Докладно в хаті… Кров не бухла, як фонтана, –

Значить, не з легких… Ну то се ще легша рана!»

І крикнув: «Гей, Остапе, швидко ноші!» –

«Та, пане, як тут швидко їх зробить?

Я панича взять можу на коркоші». –

«То зле, Остапе! З нього кров збіжить.

Скинь полотнянку – невеликі гроші!

То в неї можна панича зложить;

Завинемо, то, чей, оба на спілку

Занесем бережно на лісничівку».

А в лісничівці, як у божім раї,

Коли був з нього прогнаний Адам…

Шумлять берези, чисті води грають,

І сторожать пси вірні біля брам,

Рожеві з вікон фіранки моргають,

Мов шепчуть: «Мир, любов і щастя там!»

По ганку дике винограддя пнеться,

І дах повоями червоними сміється.

А в лісничівці молодая дама

В покоях ходить, як тиха вода;

Мов Єва, дожидаючи Адама,

Прегарна, хоч тужлива і бліда;

Мов золотиста, променяста пляма

Пливе нечутно, край вікна сіда,

Рожеві фіранки крихітку відкриває

І вигляне, закриє знов, зітхає.

Знов устає і знов іде нечутно,

Немов по клітці пташка проліта,

Закурить сигарето резолютно,

Розгорне книжку… «Ах, не та! не та!» –

Знов ходить і зітхає щоминутно,

І думкою бог зна куди віта,

І за розкритий фортеп’ян сідає,

Рожеві пальці на клавіші накладає.

І враз, немов з незримої фонтани,

Бурливі тони ллються, клекотять,

Якісь погрози, бойові пеани,

Немов мечі по шоломах хрумтять,

Там крик, стогнання, мов від злої рани,

І тони мліють, сумно дилькотять,

Іще пручаються хвилину, другу,

І розливаються в безмежну тугу.

Щось здавлене в протяжній тій гармоньї,

І резигнація у ній на дні,

І жалощі квилять у кождім тоні,

Мов сняться недоспівані пісні;

Мов квіти фантастичнії, червоні

Хвилюються в зеленій глушині;

Таємних споминів оце розкрилась брама,

І тихим голосом співає пісню дама:

Ой розпущу ж я мрії

По зеленому гаю,

Чей, знайду очі тії,

Що безмежно кохаю.

Ой розпущу ж я тугу

Та від дуба до дуба,

Чей, знайду я дружину,

Що над все мені люба.

Ой розсиплю я співи,

Як росу по розмаю…

Гей, прибудь, моє серце,

Бо я втіхи не маю.

Як у клітці пташина,

День по дню я проводжу,

Лиш про тебе я мрію

Та й забути не можу.

Лиш про тебе, мій скарбе,

Плоде мого вітхнення,

Що малій у віночку

Ще ворожила неня.

Урвала. «Нудно! Мрії сі дівочі

Вже не для мене… Ах, та чом же все,

І денне світло, і ті темні ночі,

І гаю шум їх в ум мені несе?

Що се за дивні, невідривні очі

За мною стежать? І невже пасе

З безодні ними демон мою душу?

Боюсь їх, а все в них глядіти мушу.

Вже десять літ, якраз в день мого шлюбу –

Мене на шлюб, як гусочку, вели –

Серед юрби свою знайшла я згубу –

Ті очі, що красу мою пили

І рай такий, безмежну розкіш любу,

Здавалося, у дар мені несли,

Що я в їх блиску всю себе забула,

Себе я в раю, рай в собі почула.

(Знов припадає до фортеп’яна, грає і співає).

Чорні очі палкі,

Ненаситні такі,

Ви впилися в мою душу,

Наче чари які.

Горите, мов алмаз,

Кождий день, кождий час

Почуваю, дожидаю

Тільки вас, тільки вас.

Очі, зорі мої,

Очі, муки мої,

Через вас минають марно

Молодощі мої.

Через вас я смучусь,

Задля вас я труджусь…

Чорні очі, чорні очі,

Чи ще вас я дождусь?»

Безвладні руки на клавіші впали,

З очей, мов перли, сльози потекли,

Важкі стогнання груди розпирали,

Але уста ні слова не рекли.

Надію, мрії, мов у гріб, ховали,

Та закопать нізащо не могли.

І довго, німо так вона сиділа,

І сльози висхли вже, а ще душа боліла.

Так нудьгувала гарна лісничиха

Оце вже вісім або десять літ.

«Се божевільна! – говорили стиха

Знайомі. – Бач, сама собі морочить світ».

А служниці: «Се все з добра, не з лиха.

Якби їй пан до праці дав привід,

Якби не так любив, погримав, скільки треба,

То в домі був би рай, нащо тобі і неба».

Та й гріх сказати, щоб вона не дбала

За мужа й не вела порядно дім:

Біда лиш та, що з ним дітей не мала,

Байдужа, мов зневірилася в нім;

А як удень сама в хатах остала,

Бо муж по службі в ліс ішов, зовсім

Тоді її тоска напосідала,

Вона ридала й привиди видала.

Їй бачились якісь таємні очі,

Що стежили за нею крок у крок,

Були блискучі і чорніші ночі,

Моргали, наче пара тих зірок,

І з них якийсь огонь ішов пророчий,

Розкішна дрож, диявольський порок,

Надія щастя і тривога втрати,

І той рефрен жалібний: ждати! ждати!

Лісничий здавна мов махнув рукою

На примхи ті, у всім їй потурав;

Усе занятий службою важкою,

Здавалося, лиш про ту службу дбав;

Та втайні пильнував її спокою

І в лікарів поради засягав.

«Змінить обставини життя», – були їх ради.

І він, як міг, шукав десь іншої посади.

Вже смерклося, а пані Клементина

Все ще мов сном обтяжена була.

Десята продзвонила вже година,

Слуга в салоник лампу принесла…

Проснулась пані. «Ах, се ти, Юстино?» –

Немов спросоння вид свій підвела. –

«А пан прийшов?» – «Нема ще, пані мила». –

«Ну-ну, а щоб вечеря не простила».

Втім, брама скрипнула, і пси завили,

І грубії почулись голоси.

«О боже! – пані скрикнула в тій хвили. –

Се пан іде? Чого ж се виють пси?

Біжи, Юстино! Господи мій милий!

Сюди, на ганок! Свічку принеси!»

Та вже на ганку голоси знайомі

Почулись: «Гей там, відчиніть, хто в домі!»

І до покою пан з Остапом входять,

Щось оберемком, мов мерця, несуть,

На стіл кладуть, і голову підводять,

І роздягають, миють і трясуть,

Щось шепчуть слугам, десь зо світлом ходять,

Брязк ножиць чути, стукання посуд.

Тиша мертвецька, потім, мов з могили,

Глухе стогнання – і знов пси завили.

А пані, мов бездушна, у куточку

Стояла німо й слова не рекла,

З очима, впертими в одну лиш точку,

Вона мов остовпілая була.

«Ще більше вати! Чистую сорочку!» –

Пан служниці сказав, і та пішла…

Г се тривало більш як півгодини,

Аж з раненим як слід упорались мужчини.

Упорались, пішли до кухні мити руки,

Що кров’ю скрізь поплямлені були.

А пані з виразом цікавості і муки

Нечутно, мов пливучи по земли,

До хорого пішла, ловила вухом звуки,

Що з віддихом важким з грудей його плили,

В лице зирнула, вкрите тінню ночі,

І скрикнула нараз: «Ах, се ті самі очі!»

Ті самі очі, чорні, як безодні,

Що стежили за нею стільки літ!

Тепер без блиску, мляві та холодні,

Немов у них яркий зламався світ,

Але й тепер ще чарувати годні,

Як сумовитий спомину привіт.

Вона, пронята жахом, стрепенула,

Мов ось судьбі своїй в лице зирнула.

Тут муж її ввійшов. Вона на нього

Той свій жахливий зір перевела:

«Ти вбив його?»

Лісничий

(з усміхом)

Що за концепт? Для чого?

Ще якби доля нас не наднесла

На вистріл та на слід його, небого,

Вже б з нього страва вовча там була.

Їй-богу, видно, дурень щастя має!

Втекти хтів від життя, життя ж його спіймає.

Вона

Він буде жить?

Лісничий

Можливо, хоч та рана

Мене не тішить…

Вона

Ні, він мусить жить!

Лісничий

Щоб мусив, се не наша річ, кохана,

Се в вищій волі, так сказать, лежить.

Вона

Ні, слухай! Се тобі у руку дана

Судьба нас двох. Як він не видержить,

І я не хочу жить. Роби, що знаєш, –

Се невідкличний мій рішенець маєш!

Пішла. Всміхнувся Валько їй услід:

«Рішуча, нічого сказать! І скора.

Такий, мабуть, і весь жіночий рід:

Сьогодні все віддать готов за те, що вчора

Ще у думках не мав. Мрій хорих плід

Для неї найсильнішая підпора.

Закони розуму й природи їй байдуже,

Коли за цяцькою її скортіло дуже.

Ну, та сим разом, може, пощаститься

Сю жертву з горла смерті відволать…

Неважна рана… Трохи попеститься

Та й встане… Інтересно буде знать,

Хто він, для чого він життя лишиться

Хотів? Щоб з недостатку – не сказать.

Одежа, золотий годинник… ся постава…

Без сумніву, якась інтелігентська справа.

Зневірився в життя? Гм, по лиці не видно;

Хто так розцвів, той добре їв і пив.

Підлот десь наробив, і стало жити стидно?

І сього б я ніяк не припустив;

Черв’як сумління тут не гриз огидно,

Де цвіт краси і юності так цвів.

Ся складка коло уст, мабуть, говорить нам

Щось інше… сі виски… так-так, cherchez la femme!»

Від того дня у тихій лісничівці

Усе життя пішло на інший стрій.

Уранці Валько із Остапом в спілці

При хорім порались, мов лікарі,

А пані, рано розклад давши дівці,

У кухні пріла, шпортала в старій

Кухарській книзі, добирала вісти,

Щоб хорому щось добре дати з’їсти.

А хорий у гарячці, знай, без тями

День поза день, мов зламаний, лежить.

Муркоче щось, неначе безвістями

Блукає дух його, то весь дрижить,

Мов з холоду, безкровними устами

Сміється, потім нагло закричить

І знов в нестяму впаде й заніміє…

Отак-то смерть з життям турніри діє.

А по обіді знов пан в ліс подасться,

Де в службі аж до ночі мусить буть.

Отут для пані настає час щастя:

Години їй моментами пливуть.

При хорім упадає і не дасться

На хвильку від постелі відвернуть.

Годує й поїть, рану завиває,

Вкриває і до сну йому співає.

А як засне, то пані Клементина

По хаті ходить, як тиха вода,

І, мов безумна, шептом що хвилина

Йому свій жаль та тугу повіда,

І, мовби се наймильша їй дитина,

До нього пестощі так ніжні приклада,

Блага його, і дякує, і докоряє,

А там нахилиться й тихесенько співає.

А він лежить без тями. То поблідне,

Мов труп, то рум’янцями спалахне.

Чоло раз чисте, мов кришталь, погідне,

То знов чимсь диким, прикрим замахне;

Уста сміються, мов дитя свобідне,

Та враз мов біль страшенний їх утне,

І знов мине, і він, мов мрія з-поза світу,

«Байдуже», – шепотить, та: «Evviva la vita!»

Третя і четверта пісні колись будуть.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 126 – 135.