Пролог

Іван Франко

На романтичного коня сідаю.

Крилатий звіру, не пручайсь, не ржи!

Неси мене, куди я загадаю,

На фантастичні ті шпилі біжи,

Де вихор грає, стогне гомін гаю,

Де на вузькій, мов ниточка, межі

Фантазія і дійсність спина в спину

Глядять у мрій квітчастую країну.

Неси мене у ліс, той ліс казочний,

Високий, темний, що, мов море, гра,

Що зелені вдягає стрій святочний

І широко свій килим простира,

Що пахощами дише, свіжий, сочний,

Де в таємничій тіні б’є нора,

Де між корчів потік біжить до ціли,

Коряві вільхи озерце обсіли.

Той ліс – зразок ще первісного світа,

Де нікому природу маскувать;

Морозом бита, ярим сонцем гріта,

Вона лиш те живить що має міць тривать.

У всю красу, у весь свій страх одіта –

Однако їй кормить і руйнувать;

Життя і смерть тут ходять без розлуки,

Крик розкоші й важкі конання муки.

На пнях гнилих зелена брость пишаєсь,

Серед кісток вовчиця кормить плід;

У тіні дуба рій комашок граєсь,

І того ж дуба підгриза їх рід;

Ось гадина на сонці вигріваєсь,

Метелик треплесь, медом дише цвіт,

А по верхів’ях тиха дума ходить,

Одно тут лоно і вбиває й родить.

В той ліс як часто я літав думками,

Коли було нестерпно між людьми!

Тут дикими втішався я квітками,

Тут віддихав я повними грудьми,

Тут доторкавсь тремтячими руками

Великих тайн: хто ми і пощо ми?

Тут силогізмів сіть думок не ловить,

Природа серцю щиру правду мовить.

І був той ліс мені як рідна мати,

Що вцитькує тривогу навісну.

У спеку клав під тінь розкішну спати

І свистом дрозда знов будив зі сну…

Я плакав, як прийшлось його лишати

І шлях верстать по грудді та терну.

Я знав: хоч де кораблик мій приб’ється –

Найкраще тут минуло й не вернеться.

І я пішов. Літа йшли за літами…

Я сивію, огонь згасає мій…

Чимало сил потратив я без тями,

Чимало я похоронив надій!

Лиш ліс отой пахучими вітками

Махав мені, бринів, мов мушок рій,

Що п’є мов сонця блиски золотаві, –

Так він все свіжий був в моїй уяві.

Сьогодні я вернув. Мене додолу

Зігнуло невідрадних сорок літ;

Пройшов життя тяжку, жорстоку школу,

І куштував знання чудовий плід,

І душу, з мрій обдерту, наче голу,

З пожежі виніс я в холодний світ,

А в серці вигаслу жагу й охоту,

Й старії рани, що болять під сльоту.

І я пішов до лісу. Дивна туга

Мене до нього потягла, немов

Повірника старого здиблю й друга,

І виплачусь, і виговорюсь знов,

І вирвусь із утоптаного круга,

І відновлюсь душею до основ.

Аж серце билось живо того ранку,

Немов стрічав я давнюю коханку.

Та друг мій був не той вже, що колись!

Пропав і слід колишньої пишноти!

Куди лиш глянь – пеньки й пеньки тяглись,

Сліди вогнищ і трацької роботи,

І зломи, й виверти, й тріски п’ялись

Серед баюр і всякої гидоти;

Де-де лиш дуб та ільма одинока

Гляділи на руїну ту звисока.

Я мовив:

Отак-то нам зустріться довелося!

В які ж хижацькі лапи ти попавсь?

Ліс мовив:

З твойого де-де сивого волосся

Пізнать, що й ти в розкошах не купавсь.

Я мовив:

Життя воєнним табором тяглося,

То тут, то там противник прискіпавсь;

Я боронивсь, не раз мав перемоги,

Та часто й падав ворогам під ноги.

Війна! Вона не дасть, бач, гнить і скніти,

Все гонить до нових стремлінь і змін.

В огонь життя, що гріє, жре і світить,

Усе нових докидує полін.

Здобув успіх – куди там гомоніти,

Що ран, і сліз, і праць коштує він!

А впав у бою – люто зціпиш зуби

Й не тямиш обсягу своєї згуби.

Ліс мовив:

Еге, війна! Вона й мене скосила!

Обдерла, зжерла всю мою красу.

Я ж гордий був! Моя живуча сила

Оперлася гризьким зубам часу;

Так много бур, вихрів, снігів зносила,

Що думалось мені: я все знесу.

Аж смерть гриба старого – стид сказати –

Була сигналом до моєї страти.

На схід від мене тямиш палац білий

На горбі? Князь старий там проживав.

Я й десять сіл, що вкруг мене обсіли,

Його були. «Мій ключ», – він нас так звав.

І доки жив, хоч як сини клептіли,

Мене рубать не дав, не продавав:

Йому я спомин був його княгині, –

Аби він жив, я б ще стояв донині

Весь вік його був сплетений зо мною:

Малим гуляв по моїх він стежках;

Потім ганяв з стрільбою за серною,

Вправляв свій кріс на кабанах, вовках;

Потім не раз з княгинею-жоною

Й веселим гуртом тут на лови тяг,

Аж раз після веселої забави

Княгиню вбиту винесли з гущави.

Була прегарна ще, хоч вся студена,

Згас блиск очей, навіки голос стих;

Шовкова сукня кров’ю обагрена,

Солодкий усміх на устах застиг;

У саме серце кулею ражена,

Без болю вмерла, нагло, в один миг.

Хто, як, за що скосив се гарне тіло,

Навсе лишилось темним сеє діло.

Шептали: смерть сама собі зробила,

Бо жить з князем не хтіла, не могла,

Бо не князя, а іншого любила,

Але благань його не приняла;

Натомість інша чутка доводила,

Що зрадила князя, йому була

Та зрада звісна і що він з любові

Й розпуки їй кроваві справив лови.

Та сяк чи так, князь був мов громом вбитий;

Його звезли зомлілого домів;

Весь похорон княгині сумовитий

В нестямі він лежав, в огні горів;

Нездужав довго, їздив води пити,

Зів’яв, ізгорбивсь, мовили – вдурів:

Не вірив, що вона убита з кріса,

Все ждав, що верне, певно верне з ліса.

Він скаженів, коли хто смів згадати

Про смерть її; весь палац, кожда річ

На поворот її все мали ждати:

Світити світло в спальні кожду ніч,

Стелити ліжко, у вазон вкладати

Букети свіжі, нагрівати піч;

На новий рік, на вродини, йменини

Багаті дари він складав княгини.

А гарний день настане, князь в заранню

Таємно схопиться і в ліс біжить;

Під дубом стане, кличе: «Маню! Маню!»

Надслухує, зітхає, жде й дрижить.

«Я не серджусь! Вір мойому коханню!

Вернись! Як в раю, в парі будем жить!

Не йдеш? Загнівалась на Яся твого?»

Отам-то раз його й знайшли мертвого.

Гей, то були веселі похорони!

В князя сини – два славні гультяї,

На батьківське добро, немов ворони,

Накинулись та й ну ділить паї!

Ще за князем не продзвонили дзвони,

А вже вони ревли, мов бугаї,

В покоях рились, скрині розбивали,

Жидам убрання, меблі продавали.

Спішилися й мою красу продати,

Та не було на дерево ціни!

Прийшлося знехотя гульвісам ждати,

Хоч шарпали вірителі; вони

Недарма й ждали: мали будувати

Залізницю в тій стороні з весни –

І те вдало князьке ім’я свячене,

Що шлях пройшов якраз поперек мене.

Весна прийшла, а з нею враз багато

Людей, возів, і коней, і сокир;

І гомін був, і спів, немов у свято,

І стук, і плач бентежили мій мир;

Мов різаком, напів мене розтято,

І біль мене пронизав вздовж і вшир,

Як в моїм серці висікли провали,

І стацію й дворець побудували.

Ще раз зима прийшла, снігами вбрана,

Ще раз весна пахуча зацвіла;

Моя, здавалось, заживає рана,

І на просіках свіжа брость росла;

Лиш та залізна гадина погана

Щодень свистіла, грюкала й ревла;

Я знав, що се моя нехибна згуба:

Вона мене згризе, як черви дуба.

Весною ще вона мені примчала

Дарунок – щоб не бачив я таких!

Вона, що про культуру так кричала,

Мене зробила свідком сцен гидких.

Людськая кров із рани тут дзюрчала.

Я ссав її; від корінців тонких

Аж до вершин смертельна дрож пробігла

Мене: й моя се, знати, смерть настигла,

Й настигла! Ледве осінь листя здула

З моїх беріз, і грабів, і осик,

Уже змія залізная ревнула,

І залунав брудного люду крик,

Хрип пил і стук сокир; грізна, нечула

Рука пень в пень косила, мов сітник;

Тут стоси клали, там кору здіймали,

Лупали, терли, дерли і ламали,

Якби ти знав, як мучивсь я в ту пору!

Як день і ніч стогнав я, рув і вив!

На рубачів щоночі слав я змору,

Жалібним зойком їх зо сну будив.

І не один, підводячися вгору,

Тремтів, хрестився, ледве дух ловив

І мовив: «З нами дух святий! Неначе

Жива душа де при сконанні плаче!»

Се я так плакав. Та дарма, ніхто ще

Плачем своєї долі не відпер.

П’ять літ мене трощили, наче трощє,

Аж тим зробили, чим я став тепер,

А скористали? Слухай і про то ще!

Один князьок в delirium умер,

Другий збанкротивсь, служить десь при банку,

А жид згорнув мільйони, мов сметанку.

Я мовив:

Сумний твій стан! Та з твоїми панами

Я співчуття не маю ні цяти.

Герої будуарів та Панами

Який же інший можуть шлях знайти?

Февдали в вік електрики й реклами

Сей вік лиш можуть у п’яту бости,

А він розтрощить плем’я се недуже…

Та інше щось скажи мені, мій друже!

Мені на серці важко – дай розраду

І нових сил скарбівню отвори!

Ось тут під дубом сим нестятим сяду

Й сидітиму. Розважуй! Говори!

Увесь свій чар і всю свою принаду

Ще раз яви, мов у букет збери,

І весь свій біль, і всю свою надію

Нехай я віджию й відмолодію.

Ліс мовив:

Під моїм дубом сіла дивна птиця,

Що все шукала на вербі грушок.

Прийшов слабий до хорого лічиться:

Давай на меланхолью порошок!

Сиди собі! А хочеш щось повчиться,

То слухай! Маю ще один куток,

І в нім секрет. Рад слухать? Та чи буде

Се лік тобі?.. Героями там – люди!

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1903, кн. 1, с. 8 – 16.

Герої… Панами – натяк на шахрайства капіталістів при будівництві Панамського каналу у 80-ті роки XIX ст.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 109 – 116.