Посвята

Іван Франко

Миколі Вороному

Миколо, мій друзяко давній,

Ідеалісте непоправний!

Навіяв ти на душу чару

З далекого Катернодару;

Мов згук трембіти в полонині

Тому, що блудить по долині,

Пустив ти слово різко, сміло,

Що в серці дивно защеміло:

«Пісень давайте нам, поети,

Без тенденційної прикмети,

Без соціального змагання,

Без усесвітнього страждання,

Без нарікання над юрбою,

Без гучних покликів до бою,

Без сварів мудреців і дурнів,

Без горожанських тих котурнів!

Пісень свобідних і безпечних,

Добутих із глибин сердечних,

Де б той сучасник, горем битий,

Душею хвильку міг спочити».

Гай-гай, Миколо, ще й з пеньками!

Лиш мід твоїми б пить устами!

Бий своїм словом, бий доразу

Котурн і фальш, пустую фразу!

Гони їх з пісні на псю маму,

Як гнав Ісус міняйлів з храму!

Та не гадай, як фраза згине,

Що вже сучасник тут спочине,

Знайде тепло і ніжність в парі,

Як у жіночім будуарі;

Знайде до пестощів приклонність

І морфій на свою безсонність,

На рани пластри, лік на жалі,

Мов у воєннім гошпіталі!

Ні, друже мій, не та година!

Сучасна пісня – не перина,

Не гошпітальнеє лежання –

Вона вся пристрасть і бажання,

І вся огонь, і вся тривога,

Вся боротьба і вся дорога,

Шукання, дослід і погоні

До мет, що мчать по небосклоні.

Не думай, як поет покине

Загальних питань море синє

І в тихий залив свого серця

Порине, мов нурець заб’ється, –

Що там він перли і алмази

Знайде блискучії, без скази,

Знайде тепло, і розкіш раю,

І світло, й пахощі без краю.

А як знайде гидкії черви

І гіркість сліз, розбиті нерви,

Докори хорого сумління,

Прокляття свого покоління,

Зневіру чорну, скрип розстрою,

То що почать з такою грою?

Чи мають нам мішать поети

Огонь Титана й воду Лети?

Ах, друже мій, поет сучасний –

Він тим сучасний, що нещасний.

Поет – значить, вродився хорим,

Болить чужим і власним горем.

В його чутливість сильна, дика,

Еольська арфа мов велика,

Що все бринить і не втихає:

В ній кождий стрічний вітер грає.

А втихне вітрове дихання,

Бринить в ній власних струн дрожання.

Негармонійний згук той, друже!

Він дразнить слух і нерви дуже,

Наяві дразнить, сон тривожить,

Вертить докором, зло ворожить,

Жене тебе, де кроком рушиш,

Кленеш його, а слухать мусиш.

Так не жадай же, друже милий,

Щоб нас поети млою крили,

Рожевим пестощів туманом,

Містичних візій океаном,

Щоб опій нам давали в страви,

Щоб нам співали для забави!

Най будуть щирі, щирі, щирі!

І що хто в життьовому вирі

Спіймав – чи радощі, чи муку,

Барвисту рибу чи гадюку,

Алмази творчості блискучі,

Чи каяття терни колючі,

Чи перли радощів укритих,

Чи черепки надій розбитих –

Най все в свої пісні складає

І співчуття не дожидає.

Воно прийде!

Слова – полова,

Але огонь в одежі слова –

Безсмертна, чудотворна фея,

Правдива іскра Прометея.

Падолист, 1900 р.

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Літературно-науковий вісник», 1903, кн. 1, с. 8 – 16.

Вороний Микола Кіндратович (1871 – 1942) – український поет, один із теоретиків українського декадансу. В 1920 – 1925 рр. перебував в еміграції.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 109 – 116.