7. Відповідь Авірона

Іван Франко

І з’їдливо сказав Авірон:

«Мосціпане Мойсею,

Страх загрів і напудив ти нас

Приповісткою сею!

Між народами бути терном!

За сю ласку велику

Справді варто в Єгові твоїм

Признавати владику.

І послом його бути – се честь!

І в незнане будуще

Запечатані письма носить –

Се манить нас найдужче.

Се якраз доля того осла,

Що зав’язані міхи

З хлібом носить, сам голод терпить

Для чужої потіхи.

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті

І осягнуть, як честь віддадуть

І Ваалу, й Астарті.

Най Єгова собі там гримить

На скалистім Сінаї, –

Нам Ваал дасть багатства і власть

У великому краї.

Най Єгові колючі терни

Будуть любі та гожі, –

Нас Астарти рука поведе

Поміж мірти і рожі.

Наш уділ – Сенаар та Гарран,

А наш шлях до востоку,

А на захід, у твій Канаан,

Не поступимо й кроку.

Все те ясне, не варто про се

І балакати далі.

Та от що нам з тобою зробить

По вчорашній ухвалі?

Бить камінням руїну стару?

Шкода заходу й труду.

Дечим може ще він послужить

Ізраїльському люду.

Майстер він говорити казки,

Миляну пускать баньку,

Тож приставмо його до дітей

За громадськую няньку».

Так сказав він, і регіт піднявсь,

А з тим реготом в парі

По народі йшов клекіт глухий.

Мов у градовій хмарі.

Та спокійно відмовив Мойсей:

«Так і буть, Авіроне!

Що повиснути має колись,

Те і в морі не втоне.

Канаана тобі не видать

І не йти до востоку;

З сього місця ні вперед, ні взад

Ти не зробиш і кроку».

І мертвецька тиша залягла

На устах всього люда,

І жахнувсь Авірон, і поблід,

Сподіваючись чуда.

Але чуда нема! Авірон

В сміх! А з сміхом тим в парі

По народі йшов клекіт глухий,

Як у градовій хмарі.

Примітки

Наводимо за автографом ті строфи, що їх Франко не включив у перше видання поеми «Мойсей». У розділі 7 після шостої строфи є такі рядки, пізніше викреслені рукою Франка:

Що нам той Канаан, про який

Ти балакав нам пусто!

Невеличкий куток, не крайок,

Ще й заселений густо.

Повно в ньому укріплених міст.

Войовничого люду, –

Не здобуть нам його без війни

І кровавого труду.

Голі скелі, скупії поля

Та вузенькі долини…

І се наше дідицтво, наш рай?

Се лиш глузи та кпини!

Лиш одна в тому краю ріка,

Що тече в Мертве море.

Ні там шляху, ні сплаву нема,

Просто сміх лиш і горе.

Після восьмої строфи цього ж розділу рукою Франка викреслено 17 рядків, що збігаються з останнім рядком п’ятої строфи і трьома наступними строфами (шостою, сьомою й восьмою) та 12-ю. Перший рядок строфи 17 звучить: «Так кричав він і руку підняв». Це перша редакція рядка, що після доопрацювання увійшов до поеми в іншій формі: «Так сказав він, і регіт піднявсь».

Біля цих 17 рядків, на сторінці 11 автографа, рукою Франка зазначено «verte» (перегорни сторінку). На звороті цієї сторінки є ще 16 рядків авторського тексту. Вони надруковані після восьмої строфи поеми. Останньою строфою цього розділу («Але чуда нема!..») поет замінив дві строфи, які викреслив при остаточному доопрацюванні тексту:

О, бо знали усі з давніх літ

Дар пророцький Мойсея,

Як він словом своїм поразив

Злу ватагу Корея.

Але чуда сей раз не було –

Авірон вже регоче:

«Га, га, га! Хоч шумна, та без сил

Твоя злоба, пророче!»

Над даним розділом І. Франко працював багато. Про це свідчить редакція, очевидно, первісна, уривка промови Авірона. Цей уривок разом з науковим коментарем опублікував О. Дей 1963 р. в журналі «Радянське літературознавство», № 3, с. 134 – 136 («Новознайдені строфи з поеми «Мойсей» І. Франка»). Початок цього розділу (розшукано 51 рядок) звучав так:

VII

Наче з бодні, гукнув Авірон:

«Та досить тої мови!

Чи ще мало ти нас надурив

Заповітом Єгови?

Мов дурних, ти з єгипетських міст

Вивів нас у пустиню

І водив, наче блуд, сорок літ –

За яку ж то провину?

Все манив нас тим краєм, де мід

З молоком опливає,

Тим дідицтвом, що ніби для нас

Сам Єгова ховає.

Де воно? Покажи нам його!

Де межа сього ходу?

Та не думай байками дурить

Ум усього народу!

Ми посланців у той Канаан

На розвід посилали;

Ті вернули, та ти їх навчив,

Щоб нам басні брехали.

Та на муках признались вони;

Що дурили нас пусто

І що той Канаан, то крайок

Вже заселений густо.

Повно в ньому укріплених міст,

Войовничого люду,

Не здобуть нам його без війни

І кривавого труду.

Голі скелі, скупії поля

Та вузенькі долини –

І се наше дідицтво, наш рай?

Се лиш глузи та кпини!

Лиш одна в тому краю ріка,

Що тече в Мертве море;

Ні там шляху, ні сплаву нема…

Просто сміх лиш і горе.

І для цього кутка покидать

Нам безмежну пустиню?

Та я швидше беззубий твій рот

Булавою зачиню.

Що за щастя ти нам віщував

У дурній своїй казці!

Задля нього чи ж варто нам жить

У Єговиній ласці?

Між народами бути терном.

Що рубає, хто хоче,

І без слави, без блиску вмирать-

Ну, спасибі, пророче!

Ще гебреї з ума не зійшли,

Долі ліпшої варті

І досягнуть, як геть віддадуть…»

Сторінка автографа цього тексту перекреслена І. Франком (Відділ рукописних фондів Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР, ф. 28-3, од. зб. 474, арк. 40).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 5, с. 228 – 230.