Яндруси

Іван Франко

– Владку, Начку, куди вас чорти носять?

– Лізе один з другим, як лельом-полельом.

– Свинтухи! Кажуть, що о першій будуть на місці, а отсе вже швидко другу битимуть.

– Дати їм у карк по разу, нехай учаться додержувати слова.

– Споневіряти їм фронт.

– Закобзати їх по під щеблі.

– Заїхати їм між липки, щоб їм аж Войтко закапував!

Такі окрики і делікатні вказівки чути було з великої, галасливої громади вуличних дітей на одній із малолюдних вулиць Львова з полудня одного гарного осіннього дня. Діти прирадили власне сього дня зробити собі спільний прохід на Пелчинські «гори» – на тернівки, печериці, глогові ягоди, при нагоді також на картоплі, морков, бруков, якої можна було «намухрати» з сусідніх засаджених піль. У волецькім ліску мали розложити огонь, пекти картоплю та гриби. Загалом увесь пополудень, проведений на свободі, серед багатої осінньої природи, по словам головного ватажка Стефка, недавно прогнаного з варстату столярського термінатора, мав бути «приємний, як сто чортів».

Діти посходилися вже годину тому назад, але не вирушали, невважаючи на налягання деяких надто нетерпливих. Стефко, хлопчак уже майже Під вусом, що держав провід над усею сею громадою виключно на основі своєї переможної фізичної сили, зупиняв галасливу «голоту», допоки не зберуться всі учасники задуманої прогулки. Особливо були йому потрібні Владко і Начко, два брати-близнюки, підростки в віці по десять літ, відомі задля своєї зручності та швидкості в ногах. Ніхто з усеї компанії не вмів ліпше від них упоратися в городі чи серед овочевих дерев, не здужав зручніше втікати перед погонею, користати з найнезначніших і зовсім несподіваних криївок і вертати з багатшою добичею. Тим-то й не диво, що в очах Стефка, який на весь сей похід дивився чисто з практичного погляду, Владко і Начко були неминуче потрібні учасники і що він волів цілу годину видержати на місці свою нетерпливу «галайстру», ніж вирушати в поле без них.

Нарешті дожидані показалися на закруті вулиці, і їх привітано градом погроз, докорів та жартів.

– Де ж ви, бахурня, так довго сиділи у дідька? – запитав їх Стефко, коли вони порівнялися з компанією.

– Мусили ждати на обід. Войцехова рано була десь там на хрестинах, вернула аж о одинадцятій і то вже під доброю датою. То насамперед поки нас обох набила, потім поки висварилася з чоловіком, потім поки розпалила огонь і зварила бульби до борщу, то й перша минула.

– А за що ж вас била?

– Або я знаю! – відповів байдужно Владко. – Се вже у неї щоденна встанова. Каже, що без її бухняків і різок ми не росли б зовсім.

– А сьогодні, – докинув Начко, лише блискучими оченятами зраджуючи свій внутрішній сміх, – то вже, бігме, не знаю, за що ми дістали різкою, чи за котя, чи за молоко.

Вся компанія вибухла голосним сміхом.

– Як то, чи, може, котя виїло молоко?

– Е, де там! – спокійно відповів Владко. – Котятище захорувало на живіт, мабуть, від тих гнилих огірків, що ми ними нагодували його вчора. Радимося сьогодні рано оба: чим би йому допомогти, бо шкода, якби холера здохла. Каже Начко: «Тут нічого не поможе, хіба тепла мінеральна купіль». «Ба, а де ж йому у дідька взяти того мінералу?» – кажу я. А Начко каже: «А молоко хіба не мінерал?» А я кажу: «Та вже мінерал, чи не мінерал, але то певне, що воно помагає на живіт, особливо коли тепле. Сама Войцехова не раз говорила».

А наша Войцехова, знаєте, має грайзлерню, то й молока щодень купує грубий гладущик, спарить і продає по півкватирці. І сьогодні так само. Спарила те молоко, відставила набік, а сама зібралася і пішла на хрестини, а свого глухого Войтка посадила в склепику, нехай продає. А нам тільки того й треба було. Зараз ми хоре котя з печі, посмотрили йому живчик, – овва, кепсько! Неодмінно треба лічити.

Ану, взяв Начко за хвостик, я за голову, – котяти ще вам лише лапки розставило і тихо. Питаю я Начка: «А що, Начку, чи помалу занурювати, чи відразу?» А Начко каже: «Хто знає, може, се наврочено, то треба відразу, щоб перелякалося, то й уроки перелякаються і втечуть». Думаю собі: «Має рацію». Як вам шубовснемо легесенько котя до молока, як котя відразу не м’явкне, мов скажене, як не вхопить мене пазурами за руку, я як не перелякаюся і не стріпну рукою, а моє котятко все й затонуло в молоці, лише Начко держав за хвостик. Подержав хвилечку, поки бульки йшли, витягає, а котярва вам зовсім гола, як бубон, і напухла, як бочка, лише пара з неї бухтить.

Розуміється, що нежива, бо молоко, пся кість, було ще майже кипуче, так що вся шерсть із нього облізла і лишилася в горшку. «На, маєш! – кажу до Начка. – Отсе ж ми й видохторували котятище!» – «Е, – каже Начко, – байка котятище, але що буде з молоком?» – «З молоком, – кажу я. – Іди, дурний, що має бути з молоком? Молоко стара процідить і продасть по півкватирці, але котя рви шкода». Почали ми сваритися, чого більше шкода, чи молока, чи котяти, й пішли на суд до глухого Войцеха. Але поки ми йому витолкували, в чім діло, аж ось прийшла й Войцехова й побачила, що ми наробили.

Се Владкове оповідання, виголошене зовсім невинно і навіть подекуди патетично, від початку до кінця викликало ненастанні вибухи сміху в усій компанії. Стефко аж за боки хапався. Навіть Начко, стоячи збоку, всміхався добродушно, не стільки з самого оповідання, скільки з радості задля успіху брата, який серед усіх вуличників мав славу дуже забавного оповідача.

– Ну, і що ж, – запитав Стефко, насміявшися досита, – розсудила Войцехова вашу суперечку?

– Та ні, – відповів Владко майже з плачем. – Набити нас, щоправда, набила порядно, але на Начкове запитання, за що властиво нас б’є, за котя чи за молоко, дала йому по гамалику та й на тім кінець. Але я все гадаю, що їй більше шкода котятища, бо молоко стара чарівниця справді процідила, певно, ще сьогодні продаватиме.

– Ото стара чарівниця! – залунали довкола окрики дітвори. – Адже се хороба, не молоко.

– Овва, не бійтеся! – відповів, уговкуючи їх, Владко. – Знає вона, що робити. Молоко ще раз переварить, змішає з чистим пів на пів, і ніхто й не пізнає, що в нім хоре котятище варилося.

Всю компанію безмірно забавило се оповідання. Серед голосних сміхів і жартів рушили всі під проводом Стефка до цитаделі, повторюючи між собою різними способами і з різними додатками Владкову повість про «котярву» та її оригінальне лічення. Тільки автори того веселого оповідання, Владко й Начко, не приймали участі в загальній веселості. Вони йшли на чолі товариства, по обох боках Стефка, пильно вислухуючи план кампанії, який він уложив на сьогодні і в якім на них припадали важні ролі.

– Знаєш що, Владку, – мовив Стефко, нахиляючися направо, – ти підеш отам на картофлі. А ти, Начку, – тут Стефко нахилився наліво, – підеш на бруков.

– Ні, – відповіли оба одним голосом, – ми підемо оба разом.

– Але в такім разі лишимося без брукви! – скрикнув Стефко.

– Чорт бери бруков! Картофля старша від брукви. А коли тобі так хочеться брукви, то йди сам або пішли кого.

– Кого тут післати, коли все се такий дріб’язок, а до того такі нездари! Найліпше було б, якби так один із вас…

– Ні, про се нема що говорити, – рішучо заявив Владко, – я без Начка нікуди не піду.

– І я без Владка сам не рушуся.

Стефко знав не від сьогодні про сю дивну дружність обох близнюків, які, бачилось, тільки оба враз творили одну цілу особу, одного зручного, догадливого та веселого хлопця, а розлучені хоч на хвилю, тратили свою веселість, робилися якимись неспокійними, розсіяними й недогадливими. Він іще раз пробував намовити їх, аби розлучилися сього разу, бо йому дуже хотілося брукви, а сам був занадто великий боягуз, щоб відважитися в білий день на крадіж.

– Правдиві з вас Лельом і Полельом, – мовив Стефко, плещучи їх обома руками по плечах. – Ніяким світом вас не розлучиш.

– І не треба, бо ми один без другого ні на що не здалі.

– Про мене, йдіть оба разом, – мовив Стефко, не знаходячи на се ніякої відповіді. – А з бруквою то вже ми якось дамо собі раду.

З шумом і галасом перебігла громадка обдертої, босої та замурзаної дітвори через греблю Пелчинського ставу і розсипалася по корчах, що де-не-де покривали суміжні горбики.

Ожили сугорби від частих криків, вигуків та проклять, що дуже неприродно звучали в дитячих іноді устах. Але що ж, львівська вулиця – се також свого роду школа, де тон і словар для всіх однаковий і обов’язковий,

– Владку! Начку! – гукав Стефко, видряпавшися вже на верх горбика, з якого міг вигідно оглянути сусідні поля.

Владко і Начко були вже біля нього.

– Ну що, знаєте вже, куди маєте йти?

– Знаємо, знаємо.

– А уважайте гаразд! Там є й кукурудза.

– І кукурудзи наламаємо.

– Тільки треба кляво шпанувати, бо в кукурудзі може кимати жолоб, то щоб вас не заскочив.

– Не бійся, ніщо нам не станеться! – скрикнули брати і, побравшися за руки, пустилися чвалом по спохові горбика в напрямі до поля.

– А знаєте, куди йти потім? – кричав за ними Стефко.

– Знаємо, знаємо! До Волецького ліска! – скрикнули у відповідь йому хлопці і швидко сховалися в грядках, засаджених високою кукурудзою. Немов у воду, канули в гущавину сутої, шелестячої зелені.

Стефко довго придивлявся з гори, чи не побачить хоч якого сліду їх, але даремно. А, проте, поле, засаджене кукурудзою, зовсім не було таке широке, бо обіймало ледве десять грядок. А далі за кукурудзою йшла ширша смуга картоплі.

– Де ті відміни могли подітися? – муркотів сам до себе Стефко, даремно силкуючися своїми міщанськими, підсліпуватими очима здалека проникнути в гущавину кукурудзи.

– І що там гуздраються так довго? Чому не копають картофель?

Але в тій хвилі перервав пасмо своїх думок і аж у долоні плеснув з дива. На протилежнім кінці картопляної нивки з-посеред високих рядків і напіввисохлої натини мигнула йому чорна обстрижена голова одного з братів.

– Чи бачиш їх! Бухацькі душі? – скрикнув Стефко, пронятий подивом. – Я думав, що вони ще в кукурудзі, а вони вже все картоплисько сплюндрували. Ну, не хотів би я слухати того, що зашіврає жолоб, коли на своїй ниві побачить сліди їх роботи.

Та в тій хвилі пасмо Стефкових міркувань іще раз було перерване зовсім несподіваним робом. Із-посеред кукурудзи вихилилася кремезна, плечиста постава господаря і відрізала братам відворот. Запізно було ховатися, бо властитель почав гукати.

– Тримай! Лапай злодіїв!

– Тримай! Лапай! – почулося у відповідь на сей окрик із різних сторін, із сусідніх нив, де працювали господарі та господині, а також із многолюдного тракту, що вів зі Львова на Вільку. Тікати туди – се значило бігти в пастку, де кожної хвилі могли їх зловити. Хлопці завагалися.

– А, тут ви мені, пташки! – заревів господар, наближаючися до братів з розпростертими навхрест руками, як хазяйка, що хоче зловити нараз дві курки.

Хлопці, виполошені зі своїх криївок, схопилися разом на рівні ноги і в першій хвилі немов задеревіли. Владко розігнався, щоб бігти до гостинця, але тут уже стояли люди, зваблені криком, творячи немов формальний кордон. Він зупинився і нараз, мов куля, кинувся до брата, що з поблідлим лицем і закушеними губами все ще стояв на місці, очима мірячи величину небезпеки. А господар звільна, з розхрещеними руками, червоний і грізний, наближався до них.

– Разом на нього, Начку! Сип йому головою в живіт, щоб на місці перевернувся! – крикнув Владко, і оба брати, немов два камінці, викинені з одної пращі, кинулися до господаря.

Але перечислилися. Замість утелющити його головами в живіт, наскочили на міцні, жиласті руки, які відразу вхопили їх обох за обшивки.

– Ага, маю вас! – крикнув радісно господар і потрусив обома молодими злочинцями так міцно, що їм аж кості в карку затріщали і в очах замиготіло по сто свічок.

– Іще не маєш, песя твоя мать була! – запищав Владко, якому аж сльози станули в очах. – Начку, вали його головою в живіт, як то ти вмієш!

Начкові не треба було й говорити сього. Ледве став добре на землі по сильнім потрясению, а вже, уставивши свою коротко обстрижену голову, як баран до бодення, з усеї сили вдарив господаря чолом під бік так напруго і несподівано, що сей аж зойкнув і лівою рукою вхопився за бік, випускаючи з неї Начкову обшивку. Але в тій же хвилі голосно крикнув з болю і підхопив праву руку до уст: рука обливалася кров’ю з довгої, хоч і неглибокої рани, яку заподіяв йому Владко ножем у долоню.

– А щоб вас чорти побрали, прокляті бахурі! – закляв неборак навздогін братам, що втікали з усеї сили, плюнув і зі стоїцьким супокоєм виняв із-за пазухи хустку та почав нею зав’язувати скалічену руку.

А хлопці тим часом, як вихор, ускочили в кукурудзу і тільки зашелестіли високим бадиллям.

– Тримай! Лапай злодіїв! – загукали сусіди, що якраз надбігли на поміч пошкодованому господареві.

– Е, дідька ви зловите, не їх, – мовив господар. – Навіть не трудіться. Нехай собі погуляють, уже я їм дам за своє.

І, говорячи се, він притримував зубами один кінець хустки, щоб міг здоровою рукою зав’язати вузол на скаліченій долоні.

– Та що вони зробили вам?

– От бачите! Я вхопив їх обох за карки, думав собі: от діти. Був би потріпав їх троха тай пустив. А чорт їх знав, що се таке ще мале, а таке вже вправне в злодійськім ремеслі. О, з них, певно, ані один не згине своєю смертю!

– Ну, ну, і що ж вам зробили? – допитувалися сусіди, більше з цікавості на штучку хлопаків, ніж спочуваючи шкоді властителя.

– Та ось бачите що! Один із того чортівського накоренку як мене стусонув головою в бік, під саме серце, то я мало не зомлів. Здається, що там зломив мені пару ребер. А другий у тій самій хвилі вихопив якогось шматок гнипа та як фалатне мене по руці, адіть, як закровавив.

– А! – закричали в один голос сусіди та сусідки. – Отто діточки! Бодай не виросли більші! Бодай їм батько повісився! Щоб і слід їх загинув! Ну, дивіться, люди добрі, що то тепер за покоління виростає. Ісусе Назаренський, наверни їх десь на зломання карка, але не між народ християнський!

– А всьому винно те прокляте місто! – докинув один сусід. – То правдиве пекло, де чорти плодяться. Стягається туди всяка голота, як мурашки до гнізда, а потому розлазиться відтам і жити людям не дає! Чи городина, чи садовина, чи курка на оборі, чи що найменше, всього пильнуй, ніщо перед ними не певне!

Стара ненависть селян проти міста й міщан відізвалася гучною луною серед усеї тої громади, і довго ще важкою хмарою над головами сеї громадки стояли прокляття та нарікання на місто.

А пошкодований господар стояв тим часом насеред своєї нивки, блідий, але спокійний, і водив очима по загонах, оцінюючи руїну, яку заподіяли йому зухвалі вуличники, особливо в картоплях та кукурудзі.

– Ну, і згляньтеся, людонькове, скільки ті шельми наробили мені шкоди! – бідкався господар, перериваючи безцільні падькання кумів і кумась. – На ринського б і не дивився. Ну, і скажіть, як тут чоловік має жити при такім розбою? Адже ж се розбій у білий день! Але ні, я їм того не подарую. Я їм покажу, куди стежка в горох. Вони думають, що я буду за ними бігати по дебрях, як шалений. Ні, нехай собі летять, я їх віднайду в самім гнізді. На щастя, знаю, де їх шукати, – се тої грубої грайзлерки на Гончарській, харцизяки – не знаю, чи синки, чи вихованки, але мені се все одно. Запакую я їх до кармелітів, нехай там троха просидяться, а вже гунцвот не моє ім’я, коли не попрошу в поліції, аби їм перед тим порядно вигарбували шкіру.

Не так би був іще співав шановний волецький господар, якби був знав, що роблять хлоп’ята, вирвавшися з його рук. У граничнім рові, що відділював його кукурудзу від толоки, між лопушшям лежала ціла купа наламаних кукурудзяних шульок, кілька великих бруквів і купа картоплі. До того складу шмигнули манівцями втікачі і, навантаживши свої пазухи, кишені та шапки накраденою яриною, невважаючи на близькість господаря, виповзли ровом до поблизького яру, а яром погнали вгору до своїх товаришів.

Стефко з гори, захований за терновим корчем, бачив усю ту історію, бачив, як брати попалися в руки господаря, як вирвалися від нього і щезли серед кукурудзи. Відтоді минула добра хвиля, а хлопців не було видно. Вже Стефко думав, чи не перелякалися вони та не втекли додому, коли втім із дна яру, що роззявився тут же перед його ногами, почув легке псикання.

– Пст, пст!

– Хто там? – скрикнув Стефко, похиляючи голову в той бік, відкіль чулося псикання.

– Чи се ти, Стефку? – запитав притишений голос Владка.

– Я. А що там?

– Ходи сюди, поможи нам забрати. А швидше!

Не надумуючися довго, Стефко на лоб на шию кинувся вниз по стрімкій стіні яру. Потовкся порядно, подряпав собі лице об якесь колюче зілля, закривавив руки, якими силкувався задержатися, та зате в одній хвилі був на дні яру і, важко сапаючи, стояв біля обох братів.

– Не летить там хто за нами? – запитали брати в один голос.

– Ні, ніхто не летить? А ви що тут маєте?

– Як то що? Те, по що ходили. На, бери, поможи нам нести і ходімо швидко до лісу!

Стефко стояв остовпілий на вид здобичі, принесеної в такій великій силі, невважаючи на таку грізну небезпеку.

– Чорт у вас сидить! – скрикнув. – Адже ж жолоб мав вас у руках. І ви не боялися ще рвати?

– Бояти то ми боялися, бо якби хотів летіти за нами, то був би міг зловити нас. Але знов як ми нарвали, то гріх було лишити.

– Ну, а як же ви вирвалися від жолоба?

– Га, га, га! – зареготався Владко. – Попам’ятає він нас! Бачиш, отсим майхром я розфалатав йому руку, як полядвицю.

– А я як кобзнув його маківкою під щеблі, то, певно, зламав йому зо два!

– А він, мабуть, поміркував собі, що забагато два гриби в борщ, і пустив нас на фрай.

– Га, га, га! – засміявся Стефко. – Козаки з вас, нема що казати. Го, буде троєння, аж усі чорти розвеселяться. Ану, голота, до лісу!

Се мовлячи, Стефко свиснув на свою компанію і, ховаючися тут по ярах, тут виринаючи, мов кертиці, з-під землі, а там знов шниряючи, мов миші, з нори до нори, всі поспішали до волецького ліска.

Не минуло й півгодини, а вже в віддаленім закутку лісу, в ярку, біля коріння крислатого дуба палахкотів огник із сухих гілляк і листя, а в жару пеклися картоплі й обтереблені з листя шульки кукурудзи, а Стефко, сидячи на грубім корені, як який король, видавав накази і обділював розсаджену довкола дітвору рівно покраяними шматочками брукви.

Начка і Владка знов нема в компанії. Разом із двома іншими хлопчаками вони пішли на губи; ніхто так добре, як вони, не знає в сьому лісі полянок і корчів, де завсігди, невважаючи на численних аматорів грибозбору, можна знайти кільканадцять гарних голубінок, сироїжок інших губ, придатних до печення. Заким вони вернуть, компанія перегризає по шматку брукви, але найліпші, найсоковитіші шматки лежать набоці, на зеленім лопусі, заховані для тих, що збирають губи. Картоплі, ані кукурудзи перед їх приходом ніхто не сміє їсти: упечені шматки відкладають набік, у гарячий попіл.

Боже, як чудово довкола! Тиша, сонечко гріє лагідно, хилячися вже до заходу. Старі дуби стоять, простягаючи вгору свої могутні рамена, і гріються до сонця. Лише задумана береза над яром посумніла і, мов золоті сльози, без вітру ронить додолу свої пожовклі листочки: кап, кап, кап! Жовна застукала в конарі. Капають від часу до часу напівдостиглі жолуді з дубів, і лише десь-колись ледве чутно долетить до сього відлюдного сховища голос бляшаного дзвінка на шиї у корови, що пасеться десь за битою дорогою, в зубрянському зрубі.

Діти, самі того не спостерігши, затихли, слухають легесенького хрускоту огнища, озираються довкола широко витріщеними оченятами, в яких із-під грубої кори міського зіпсуття, передчасного сирітства, нужди і занедбання проблискує щира радість, те хвилеве, але чисте щастя, яким надихає людську душу гарна природа.

Ось маленька жовтава лісова мишка вибігла зі своєї нірки, приваблена теплом і лісовою – тишею, сіла на пні під густим корчем ліщини і нараз немов закам’яніла, вперши оченята в невиданий досі кривавий блиск горючого огнища. Потім піднесла до мордочки свої дрібні оксамитові лапки, немовби хотіла ближче придивитися дивному явищу, та нарешті, живо рухаючи білими вусиками, скочила на лісковий корч, ухопила навислий на гіллячці горіх і моментально сховалася зі здобиччю в своїй норці.

Діти з німим подивом гляділи на прегарного звірика, але ніхто не поважився крикнути, тим менше кидати за ним патиками або сполошити його. Пощо полошити? Адже воно не робить нікому нічого злого, та й діти також у тій хвилі не хотіли робити нікому нічого злого. Се вже не зграя львівських вуличників і шанталавців, аспірантів до криміналу та шпиталів, подення суспільності, – се купка добрих, тихих дітей, що бажають пестощів і любові, здібні до всього, що добре й великодушне, тулилася в яру коло коріння могутнього, старого дуба, біля огнища.

На жаль, се огнище швидко загасне, чудовий день добіжить до кінця, мине хвилина упоєння тишею та красою природи, а суспільність як була, так і лишиться байдужна на долю того подення, як була, так і буде вдесятеро прудкіша до пімсти і кари, ніж до любові, пробачення та материнської дбайливості.

– Гурра! – почулися голосні окрики з другого кінця яру, і з зеленої гущавини, немов щупаки з очерету, виринули почервонілі з розчіхраним волоссям, убрані в павутину та сухе листя, але веселі голови хлопчаків. Шапки несли в руках, а в кожній шапці повно грибів.

– Гурра! – привітала їх уся компанія.

– Отсе раз кляві яндруси! Шпануйте, що грибів намухрали!

– А щоб вас качка копнула! А де ж ви такі кляві голубінки наскочили?

– Ні, я все своє кажу, що ті бестіони мають до всього щастя. Кинь їх із поду, то вони, певно, як кіт, упадуть на ноги.

– Вибери їм очі, то вони, як багач, будуть плечима бачити.

Серед таких радісних окриків уся компанія обступила щасливих хлопчаків. Особливо Владко і Начко були в гонорах, до них були звернені всі вищі делікатні промови, вони були, так сказати, героями дня. Від них забрали губи, які під Стефковим доглядом почали чистити і пекти, відламуючи від кожної корінець і щедро посипаючи те місце сіллю. Губ було стільки, що на кожного з товариства випадало по три штуки, а надто лишалося ще по одній для Стефка, Владка і Начка.

Розділу губ, як і всіх інших речей, докопувано гуртом, серед сварні та гармидеру, але якнайсумлінніше і з узглядненням усіх можливих вимогів справедливості. Тільки Владко і Начко, почуваючи свої заслуги, не мішалися до тих суперечок, але сиділи біля огнища під дубом, смачно заїдаючи полишені їм шматки брукви і радісно оповідаючи про свою мандрівку по лісі за губами; пильно слухала їх з витріщеними оченятами і з отвореними устами купка наймолодших у компанії хлопчиків, шести та семилітніх лобузів, що заздро і з подивом гляділи на кожний крок братів, хапали кожне їх слово і, певне, всю ніч, лежачи десь по брудних, вонючих кутках своїх нужденних помешкань, будуть мріяти про ті чудеса природи, про пригоди серед лісової зелені, про ті приємності та розчарування грибозбору, які в тій хвилі так проречисто, доповнюючи один одного, розмальовують перед ними Владко і Начко.

– Кукурудза готова! Гей, до кукурудзи, бахурня! – кличе Стефко, і всі просто кидаються до нього.

За кукурудзою йдуть печені картоплі з губами – «панська страва», як висловився хтось із товариства. Все се споживають серед голосних сміхів, жартів і добродушних дотинків. Сей згадує свій «дім», своїх «старих», родичів чи опікунів, той клине майстра, що нагнав його з терміну, інший висміває школу або столярську робітню, – одним словом, конверсація йде загальна, оживлена, суто переплітана пластичними дотепами у вуличнім жаргоні. Діти, що ще перед хвилею були лише дітьми, сотворіннями в ряді інших творів природи, тепер незначно, але цілковито перемінилися на репрезентантів певної суспільної верстви, певного людського типу і виразно виявили всі особливі прикмети того типу.

Сонце зайшло вже, коли весела гутірлива громадка по пам’ятній прогулці вертала до Львова. Громадка розбилася на купки, по двоє, по троє, що йшли собі свобідно, не слухаючи вже ніякої команди, тим більше, що Стефко, обпакований досить значними рештками неспожитих картопель (придадуться на голодне завтра!), йшов із самого заду.

Дивна річ, що Владко й Начко йшли самі і пригноблені, немов нараз упали з тої висоти, на якій стояли ще перед хвилею. Ніхто якось ними не займався, ніхто не поспішався притягти їх до своєї групи, і вони йшли окремо, один біля другого, і мовчали. Якісь недобрі прочуття мучили їх; чим ближче до Львова, тим більше змагалося в них почуття якогось неспокою, якоїсь тривоги, щось немов чорна хмара, вагітна громами та градом, яка самим своїм наближенням насичує повітря електричністю і викликає незвичайне напруження та тремтіння в нервах людей і звірів. Ні один із братів не силкувався вияснити собі причину сього незвичайного і неприємного стану, на дні діточих душ клубилося темне почуття вини, але свідомість не осмілювалася зірвати з неї остатню заслону.

– Владку, – сказав Начко, коли вже наближалися до Гончарської вулиці стежкою від цитадельної гори, – як думаєш, дуже нас буде цілувати Войцехова, коли нас побачить по такім довгім гулянню?

Тон і слова мали, очевидно, намір напровадити на Владка ліпший гумор, але хибили цілі вже хоч би тому, що слова були сказані якось холодно, очевидно, по довгім і зусильнім надумуванню, та й тон відповідно до того був силуваний і неприродний.

– Ет, що там про се говорити! – відповів поважно Владко. – Що буде, побачимо.

Але і його думка зовсім не була така стоїчна, як його слова, навпаки, вона працювала сильно, творячи фантастичні плани, як би то і де би то сховатися так, щоб ніхто на світі не міг побачити ані його, ані Начка, щоб нависле над ними лихо – яке, від кого і за що, про се він силкувався не думати – минуло, а вони зі своєї безпечної схованки заграли б йому на носах.

І пішли сцени за сценами, як то вони жиють собі, ні для кого не зримі, а самі бачачи все і всюди маючи доступ, і беруть, що їм подобається, мають усе, ні за що не платять, роблять, що хочуть, і сміються з усякої біди. А тим часом ноги хоча з кожною хвилиною робляться немов якісь важкіші, несвідомо і ніби против їх бажання несуть їх наперед, усе наперед, щораз ближче до цілі, до помешкання їх опікунки Войцехової.

Вже вийшли на перевал цитадельної гори, вихилилися з-за її гребеня, і понижче їх стіп розсипався весь Львів півмісяцем на дні долини. Левик на міській ратуші блискотить і горить у останньому промінні заходового сонця, бернардинський годинник видзвонює сьому годину, мулярі б’ють у дошки на «фаєрант» десь коло св. Миколая, напівпрозорий блакитнуватий туман стелеться над містом і зливається в віддаленню з темною зеленню ліска на Високім замку…

Але що се за народ стоїть купою на Гончарській, саме перед грайзлернею Войцехової? Мужчини і баби, дроворізи з пилками і сокирами, муляр з кельнею, служниця з двома коновками води, бойко зі сливами та виноградом у двох кошиках, ганделес із перевішеною через плечі парою старих штанів – усе те обступило когось, слухає чогось, киває головами, жестикулює.

З-поміж чорних халатів, зрібних сорочок та перкалевих фартухів і спідниць миготить жовта мосяжова бляха поліціяна. Іншим разом подібний вид був би для хлопців принадніший від медяника, і вони щодуху побігли би, щоб своїми фігурками побільшити вуличне збіговище, але тепер раптом видалося їм, що було б далеко ліпше, якби перед грайзлернею Войцехової не було ані живої душі.

Щобільше, придивившися з гори трохи ближче тій вуличній групі, оба брати почули нараз, що вони підійшли до неї занадто близько і, немов на команду, завернули назад і пустилися навтеки. І не без причини. В середині групи обік поліціяна вирисовувалася на рожевому тлі вечорового неба кремезна постать господаря з Вільки, якому вони сьогодні, крім шкоди на ниві, зробили також шкоду на тілі.

– Лапай! Держи їх! – залунали голосні окрики з групи перед грайзлернею, і раптом видалося братам, що небо покрилося густими хмарами, що дерева, які отінюють вулицю, нахиляють свої гілляки аж до землі і спиняють не лише їх кроки, але навіть спирають їм дух у грудях, і що вулична курява під їх ногами переміняється на липку смолу, що чіпляється їх босих ніг, тягнеться за ними і зупиняє їх кроки.

– Ага, тут ви, пташки! – чути грубий голос над їх головами, і якісь тяжкі руки, мов молоти, спадають на їх плечі і валять їх обох разом на землю.

– Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! – зойкнув Начко, заносячися конвульсійним хлипанням, коли тим часом Владко, закусивши губи аж до крові, бив руками і ногами, силкуючися вирватися від переслідовника. Та даремно. Швидко майже вся вулична юрба зібралася довкола них.

Поліціян узяв їх обох за карки і попхнув наперед себе; обік нього, кленучи та лаючи поганих лобузів, ішов пошкодований господар, а за ним цікава, галаслива вулична юрба.

– До поліції з ними! До арештів! Іще сьогодні протокол зложу! – повторяв господар.

Хлопці йшли машинально, майже не бачачи та не чуючи, що діялося довкола них. Начко все ще хлипав судорожно, а Владко гриз уста. А довкола них літала груба лайка і прокляття побожних кумась, крепкі дотинки робучого люду і вереск вуличної дітвори.

– Мій боже, таке то ще мале, а таке вже зопсоване, – зітхала якась бабуся, милосердно киваючи головою.

– А щоб їх і повішали, то не було би шкоди, моя кумочко! – викрикав пискливий голос Войцехової насеред вулиці. – Бо ви не знаєте, скілько я з тими бахурами день у день нагризуся, намучуся, скілько їх натовчу та навпоминаю! Але де там! Видно, що вже одно з другим уродилося під такою злодійською звіздою. Богу дякувати, що вже їх тепер беруть, принаймні клопоту позбудуся.

Владко, йдучи поперед поліціяном, поруч із своїм братом, чув отсі слова. Голос Войцехової був йому аж надто добре знайомий.

Навпаки свойому звичаєві сим разом хлопець нічого не відповів їй, але, порівнявшися з нею і бачачи, що вона дивиться на нього, показав їй язик.

– О, бачите, злодійське насіння! – заверещала Войцехова. – Ведуть його на кару, а воно ще не покидається своїх чортівських штук. Чекай, чекай, ти, урвителю, будеш ти тепер знати, кому показувати язик! Пізнаєш ти, до чого ведуть твої збитки!

– Але той другий видається якийсь тихіший, потульніший, – мовила якась добродушна молодичка.

– Куди тобі! – закричала Войцехова. – Один, як і другий, росте для шибениці! То тиха вода, що береги лупає, мовчок, але ані на волос не ліпший від тамтого. Де один, там і другий. Ні, кумо, я все своє кажу: що під злодійською звіздою вродилося, се лише шибениця направить!

Брати не чули вже того острого засуду: в супроводі поліціяна, пошкодованого господаря і юрби цікавих вони пошкандибали до поліції.

Примітки

Вперше надруковано у збірці «На лоні природи і інші оповідання», Львів, 1905, с. 34 – 55.

Подається за першодруком.

Оповідання є авторським перекладом першого розділу повісті «Lelum i Polelum». Раніше цей розділ в оригіналі автор оформив, як окреме оповідання і друкував під назвою «Jeden dzień z życia ulicznikow lwowskich» (друкувалося в газ. «Kurjer Lwowski», № 205 – 207, 209 від 26.VII – 28.VII, 30.VII 1889 р.; в журн. «Ateneum», 1889, т. 1, с. 303 – 316, у збірці «Obrazki galicyjskie». Lwów, 1897, с. 63 – 84). Істотних змін порівняно з повістю в текст оповідання польською мовою І. Франко не вніс: зняв дату – 1859 р., що пояснюється вилученням оповідання з хронології подій повісті, зробив кілька незначних стилістичних правок та додав чотири посилання.

Готуючи український переклад до збірки «На лоні природи і інші оповідання», І. Франко дещо переробив свій текст і дав оповіданню нову назву. Він не змінив ні фабули, ні сюжету твору, залишив тих самих дійових осіб, але загальний обсяг оповідання збільшився. Це відбулося за рахунок ретельнішої розробки діалогів, розширення окремих ситуацій (наприклад, сцена спіймання братів на кукурудзяному полі), описів природи, місця дії тощо. Крім того, І. Франко вніс суттєві зміни в мову героїв.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 212 – 226.