Казка про Добробит

Іван Франко

Був-то собі колись Добробит. Не знаю, чи хто з вас особисто затямив його, тож мушу описати вам оце його так, як мені описував небіжчик, моєї баби тітчаний стрик.

Старий Добробит – то була особина наскрізь неморальна. Головна його засада була: як єсть, то шелесть! А що зроду був він Добробит, то все було у нього чим шелестіти. Любив він попоїсти – ховай боже! – і животину носив перед собою таку, що свої коліна видав тільки в сні, в благословенних споминах своєї молодості. А що пива, меду і всякого напитку також за пліт не виливав, се навіть не уйшло уваги старого преподобного Нестора-літописця, котрий і приписав йому ноту: «Русі же єсть веселіє пити».

Що був лінивий, се розуміється само собою; куди, бач, з таким животом та з п’яною головою до праці нагинатися! Та й пощо йому мучитися, коли він собі Добробит, і йому, мабуть, той із очерету грошей доносив! Але зате до бійки, до лайки і до любощів кров у нього була страх гаряча, а про його гордість уже й говорити не буду. Одним словом, як єсть сім гріхів головних, так усі вони немовби прописані були на його червонім одутім лиці, в його невеличких товщем запливших оченятах.

Ходить, було, ота помана по нашім краю, наприндиться і через губу не плюне, а тільки знай сопе, і де тільки повернеться, всюди жита, пшениці, трави в хлопа, всюди ліси темні та безмежні, ріки та стави повні риби, – одним словом – добробит. А він ходить собі та все співає на ціле горло:

Де єсть руська вітчина?

Де пшениці, ячмена

І де жита єсть досить,

Куди голод не гостить.

Ой на-на! Ой на-на!

Ой там руська вітчина!

Давно говорили йому панотчик:

– Ей, небоже! Покайся, поправся, бо то не добром пахне!

Але він і ухом у той бік не веде!

– Що мені! – каже. – Я прецінь Добробит! Скорше мене зо світу зведуть, ніж би я мав свою натуру змінити!

– А ти думаєш, що не зведуть?

– Ну, нехай пробують! – кричить Добробит. – Хто посміє?! Адже се не добром пахне, се кримінал!

– А от побачиш! Найдуться такі, що посміють, і нічого за те їм не буде.

– Е, – каже Добробит, – вовка боятися, то й у ліс не йти! Певна річ, що всі ми помремо і до чорта в зуби підемо, але хто би собі тим голову сушив! Що було – бачили, що буде – того не знають люде, і ви, панотче, не знаєте. А ось ліпше ну-ко випиймо по добрій повній та й затягнім, щоб аж гори лунали:

Я ніколи не згину,

Бо веселю родину!

Ой ну-ну! Ой ну-ну!

Бо веселю родину!

Отак гуляв собі мій Добробит і гадки не мав. Аж бух! Одного дня ні сіло ні впало прийшов «ферделюнок» від пана Гопмана: завтра на восьму годину рано такий а такий Добробит має ставитися в канцелярії!

Перший раз від роду у нашого Добробита забігали мурашки поза плечима. «Чого тільки може хотіти від мене пан Гопман? Адже ж податки я всі заплатив, у праві ні з ким не стою, «штрофу» ніякого на мені нема, а так знайомитися з панством Гопманом не маю охоти, бог з ним!» Та що діяти, коли наказ, то треба йти.

На другий день раненько казав Добробит запрягти коні та й поїхав ставитися до пана Гопмана.

– Слава Ісусу Христу! – сказав він чемно, входячи до канцелярії.

– А, чін топри, чін топри! – сказав пан Гопман. – А, шо ви за єдна кльопа, чого вам трепа?

– Та я, прошу пана, Добробит. Пан мене чогось кликали. Ось і ферделюнок.

– Ага, ага, то ви Топропит! Топре, топре, пане Топропит, сітайте! Маємо тут тещо на вас поховорити.

– На мене?

– Ну, на вас, за вас, про вас, все отно. Скажіть мені, пане Топропит, я чула, що у вас є шпихлір хромацький?

– Та є.

– А мноха там на той шпихлір спіша?

– Та є жита тисяча кірців, пшениці щось зо п’ятсот, а вівса, бачу, буде до п’ятнадцятьсот.

– Хо, хо, хо! То топре! То туше топре! Нам акурат стілько трепа.

– Вам, пане Гопман?

– Ні, не мені самому! Пан старший від війська пише, що йому трепа. Так ви, пане Топропит, посволите, шо ми сопі то спіша саперемо?

– Ба… ба… а то яким правом? – пробовкнув зачудуваний Добробит.

– Ну, ну, ну! Не тумайте, шо ми сатармо! Ні, ми не такі люте. Ми вам тамо таку оплікацію, росумієте?

– Яку оплікацію?

– То такий папір, шо його мошете сховати.

– А можна його їсти, як хліба не стане?

– Ах, клюпа, ви кльопа, пане Топропит! Ха! ха! ха! Їсти! Вам лиш апи їсти! А знаєте ви, Топропит, шо то є фатерлянд?

– Ні, пане, не знаю.

– Ой, ой, ой! – закричав пан Гопман, ухопив себе за голову і почав скакати по канцелярії. Добробит думав, що пана раптом зуб заболів, а то пан Гопман дивувався, що Добробит не знає про «фатерлянд».

– Ну, слухайте, пане Топропит, – сказав пан Гопман, вийойкавшися троха, – не путьте смішна! «Фатерлянд» – то є військо, старші і я! Тля того «фатерлянд» кошта кльопа повинна віттати все, що має, і то ще самало путе.

– Ба, пане Гопман, а як я сам з голоду згину?

– Клюпа кльопа! Апи «фатерлянд» сторов пув, а кльопа все путе! Не схинеш! А ті оплікації, про котрі я топі касав, вони путуть топі носити проценти.

– Я пане, процентів не хочу.

– Не хочеш? То й ще й ліпше. Я то сарас сапишу то протоколь. А по спіша я сарас пішлю, щопи сапрали.

– Ні, пане, я не пристаю на то. Ану ж у мене не зародить, то що я тоді буду робити?

– Е, не сародить! Тілько працюй топре, то все топі сародить. А я чула, пане Топропит, що ти туше лінива, ропити не хочеш! Слухай, непоше, апи я пільше са таке не чула!

– А вам, пане, яке до того діло? – огризнувся Добробит, котрому нарешті забагато стало тої науки. – Адже ж я до вас не йду хліба просити, а ось ви до мене прийшли!

– Що? Як? Ти так то мене смієш палакати? – крикнув пан Гопман. – Ей, амтстінер! Bank heraus! Вліпіть йому!

Ще наш Добробит і не оглянувся, а вже лавка в сінях стояла готова і ціла юрба гайдуків ухопила його і вліпила йому так, як йому ще зроду ніхто не вліпив. Потім повели його наново перед пана Гопмана.

– Пане, – почав було Добробит, – яким се правом ви…

Але пан Гопман перебив його:

– Мовчи, кльопа, і не каши нікому! Ось моє право! І він луснув рукою по великій, у свинячу шкіру оправленій книзі.

– Вмієш читати?

– Ні, пане, не вмію.

– Ну, то мовчи! Ось тут моє право, параграф емеремеремрем! А тепер скаши мені, пане Топропит, є в тепе хроші?

– Та щось троха є.

– Що то значить: троха? Ти каши просто, кілько є?

– Та буде там з десять тисяч.

– У, тесять тисяч! І нащо топі, клюпа кльопа, стілько хрошей? Шо ти з ними ропиш?

– Положив у скриню, та й лежать. Їсти не просять, а так, про чорну годину, пане, най ся не пригаджає.

– А шо, чи я не касала? – радісно крикнув пан Гопман. – Де клюпа кльопа снає, шо с хрішми ропити! А фатерлянд потребує хроші, пахато хроші! Не пійся, пане Топропит, воно топі не пропате, а тістанеш оплікацію.

– Щезайте ви, пане, зі своїми оплікаціями! – скрикнув Добробит, сам себе не тямлячи зі злості.

– Шо? Як? Ти мені смієш? – запінився пан Гопман. – Амтстінер, вліпіть йому!

Куди, куди смирніший став наш Добробит після того, як йому другий раз вліпили. Побачив, неборака, що з паном Гопманом таки не жарти.

– Переш оплікації, клюпа кльопа? – крикнув йому Гопман.

– Та беру, прошу пана.

– Ну, так пуло срасу ховорити! А слухай ти, кльопа! Я чула, шо в тепе коні є топрі.

– Та є, прошу пана.

– Пахато?

– Десять пар.

– Тесять пар! Чи ти стуріла? Нашо топі стілько?

– Та так, пане, свого ховання. Продати лучиться, то продам, а ні, то нехай ховаються.

– Слухай, пане Топропит, фатерлянд потрепує коней на війну. Топі тві пари тосить, а на решту тамо топі квит.

– Що мені з того квита?

– Сховай! Колись, як у касі путуть сапахато хроші, то тістанеш саплату. А коні я скашу сапрати.

Добробит у потилицю почухався і нічого не сказав.

– Слухай, пане Топропит, – говорив далі пан Гопман, – пахато ти маєш крунту?

– Та багато не багато, а так, стілько, що для мене вистарчить.

– Клюпа кльопа, я не тохо питаю, але скілько морків?

– Як посаджу морков, то й морков родиться, – сказав Добробит.

– Ой, ой, ой! – закричав знов пан Гопман, мов на зуб. – Шо то са клюпа кльопа! Вона навіть не снає, шо то морк! А як ше ти поле міряла?

– Ми, пане, на прути.

– А мнохо прута маєш?

– Та буде щось зо сто.

– Ну, нікс траве не путе. Я кашу переміряти. Тохо топі самнохо. Тосить топі тватцять. А решту вітпишемо для мохо прата фон Дравсен.

Добробит тільки очі витріщив.

– А слухай-но ти! А мнохо ти платиш потатка?

– Ой, пане, много, по десять дутків з прута поля.

– Ха! ха! ха! І то насивається мнохо? Ха, ха, ха! Вітнині с морка путеш платила по п’ять сріплом, росумієш?

– Ні, не розумію.

– Ну, то як собі хочеш. Се ти швитко сросумієш. А те ти пасеш хутопа?

– Та в лісі.

– А чия то ліс?

– Та божий.

– Що? Як? Поший?

– Ну так. Пан каже, що то його, а хлопи кажуть, що їх. А я одно кажу: ані пан його не садив, ані хлоп, значить – божий. А вживати вживаємо.

– В лісі хутопа пасти не вільно! Ліс панський! Ось патент! – крикнув пан Гопман.

– А куди ж я з худобою подіюся, коли й поля уриваєте?

– Тівайся, кути хочеш! Хоч поріш, хоч у стайні терши, а в лісі пасти не вільно, – крикнув Гопман.

– Ні, пане! – крикнув і собі ж Добробит, чуючи, що внутрі у нього немов щось обривається. – Зо мною вже робіть, що хочете, але за худобою я обстану і не попущу. То не може бути! То загибель!

– Мовчи, клюпа кльопа, і йти тотома! – тупнув ногою Гопман.

– Ні, пане, не буду мовчати і не вступлюся звідси. Той патент мусить бути скасований!

– Що? Як? Ти смієш? Амтстінер, вліпіть йому!

– Ліпіть, кілько хочете, – кричав Добробит, – хоч на смерть убийте, але я свого не попущуся.

– Вліпіть і сапріть! – сказав пан Гопман і пішов додому обідати. – Pfui, wie man sich mit diesen tummen Bauern herumplagen muss! – зітхнув він, вийшовши з урядового будинку.

Добробит дістав, що дістав, у те місце, відкіля ноги ростуть, а вдодатку просидівся в арешті з півроку, доки пан Гопман не пригадав собі його і не казав випустити. Насунувши кучму на очі і не озираючись, пішов додому.

Дома він застав такі порядки, що й своїх чотирьох стін не пізнав.

Що сталося з ним дальше, про те історія мовчить. Чи він умер, чи переродився, сього годі зміркувати. На всякий спосіб, той Добробит, який сьогодні живе між нами і який усім нам так добре відомий, зовсім не подібний до тамтого старого. Наш Добробит тихий, смирний, працьовитий, ощадний, моральний до остатньої нитки, – одним словом, чисте противенство старому. А головно, наш Добробит дійствує з уповажнення і за потвердженням згори. Кілька разів бачилось уже навіть, що ось-ось буде по нім, але завсіди в саму пору виходило розпорядження: Добробит має бути! І справді, богу дякувати, маємо його й донині. Давньої грішної вдачі не лишилося в нім ані сліду. Хіба тільки крізь сон часом промурмоче, та й то на жалібну нуту, першу стрічку пісеньки:

Де єсть руська вітчина?

Дальші стрічки він забув, хоч у лоб йому стріль.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою у варшавському тижневику «Głos», 1890, № 2, с. 17 – 19, з такою приміткою автора (наводиться в українському перекладі):

«Казку цю написав я під враженням важливої вістки про різню худоби і про марево голоду, що нависло над 70 повітами Галичини, а також під враженням цілковитої бездіяльності галицької влади, яка від імені львівського намісництва і крайового виділу впевняла всіх і вся, що в Галичині немає ніякого голоду. При писанні мав я на увазі і конфіскату крайових газет за подання фактичних відомостей про нещастя – нібито за те, що ширять тривожні і неправдиві чутки.

Але безпосереднім імпульсом, що змусив мене писати вищезгадану казку, стала програма нового видавництва «Ekonomista polski». Автори цієї програми, говорячи про засоби піднесення нашого економічного існування, згадавши про залізниці, про туристів, про пропінацію і нафтовий промисел, підкресливши, як справу самого існування Галичини, припинення рафінерії нафти у Фючі, про що, на їх думку, треба старатися всіма силами, і коли зупинилися на дрібній власності, тобто на справі селян, не знайшли в новім арсеналі іншої для них ради, лише цю: «Більше працюйте»!

Ця мудрість хоч-не-хоч пригадала мені сумні сторінки дотеперішньої економічної історії Галичини, про які я теж згадав кількома словами в своїй казці. Виходить, що зміст її не зовсім видуманий. Згадувані в ній конфіскати громадських шпихлірів, лісів, грошей, т[ак] зв[аної] королівщини і церковного майна, відбирання землі від місцевого населення і передавання її німецьким колоністам – поминаючи вже високо педагогічну поведінку різних панів з «Kreisamt-ів» у відношенні до селян – усе це факти, що, на жаль, далеко не вичерпують історії галицького «добробуту».

1890 р. казку видано польською мовою окремою книжкою з тією самою приміткою, що й в першодруку (Bajka o Dobrobycie. Warszawa, «Glos», 1890. 15 с.), та передруковано у львівській газеті «Przyjaciel ludu» (1890, № 7, с. 107 – 111) без змін, але вже без авторської примітки (у попередніх номерах журналу було надруковано чимало матеріалів про неврожай у Галичині, загрозу голоду і різню худоби). Всі польські тексти ідентичні.

Українською мовою в авторському перекладі з деякими доповненнями проти польського тексту надруковано вперше в журналі «Народ» (1890, № 2 – 3, с. 18 – 20) під назвою «Казка про Добробит» без авторської примітки, але з такою приміткою редакції:

«Польські видання в Галичині після 1828 р. переповнені описами подібних Гопманів, котрі, уважаючи власне себе за «фатерлянд», декуди дуже кривдили і наших багатших людей і самих поляків. Після революції 1848 р. такі Гопмани у нас пощезали і чей уже ніколи не вернуться. Тим-то тепер годиться про них згадати хоть у казці – бодай не приснилися!»

В українському перекладі мова Гопмана більш індивідуалізована. Народна польська пісенька –

Wesoły szęśliwy

Krakowiaczek ci ja!

A moj konik siwy

Raźno się wywiwa!

Wywijaj sie, raźno bież

Podkówkami ognia krzesz! –

замінена першою строфою вірша І. Гушалевича «Де єсть руська вітчина?».

З незначними виправленнями проти журнального тексту казка включена до збірки «Сім казок». Львів, 1900, с. 15 – 24. Зокрема виправлено: «єго» на «його», «оп’ять» на «наново», «свинську» на «свинячу»; речення «Адже се не добром пахне!» доповнено: «Адже се не добром пахне, се кримінал!» та ін.

Подається за виданням: Сім казок. Львів, 1900, с. 15 – 24.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 18, с. 147 – 153.