Герой поневолі

Іван Франко

Григорій Калинович служив у канцелярії Львівської урядової бухгалтерії ще з часів панщини. Двадцять років він підраховував державні прибутки, двадцять своїх найкращих років просидів над бухгалтерськими книгами в одній і тій же темній канцелярії, на одному й тому ж дерев’яному стільці, проживаючи день за днем регулярно й пунктуально, мовби добре накручений годинник, не мріючи про будь-які зміни й інше життя.

Це тихе самітне життя-буття змогли сколихнути до дна тільки події 1848 року. Щоправда, до політики Калинович не втручався, до газет не дописував, у вуличних збіговиськах, агітаціях та гармидерах участі не брав; під час усіх бурхливих сцен від березня аж до листопада він завжди сидів на своєму місці, в темній брудній канцелярії ратуші, й рахував-рахував, так нібито ввесь державний патримоніальний лад стояв, як і раніше, а не розлітався на шматки.

Аж зненацька у день першого листопада бідний канцелярист, незважаючи на всі зусилля й напружену увагу, котрої вимагала його праця, помітив навколо себе якийсь незвичний рух. До криків, біганини, масових збіговиськ, гучних віватів і галасливих нарад у тому році він, правда, вже звик добре, але на цей раз, очевидячки, розпочиналося щось надзвичайне.

Гучних вигуків не було, зате чулись короткі, сильним голосом проголошувані накази; ніхто безладно, без певної мети вже не бігав, тільки в напрямку зали засідань міського відділу й назад щохвилі пробігали то члени міської ради, то поліцейські, гвардійці, члени Ради народової. Нараз запанувала цілковита мертва тиша, як перед бурею. Калинович випустив перо з руки й підвів голову. Йому здалося, ніби він опинився в кам’яній замурованій гробниці, й раптом відчув, як по його спині пробігає мороз.

– Що це може бути? – подумав і, повільно підвівшись зі свого крісла, попрямував до дверей, щоб довідатись у гвардійців, які пробігали коридором, що там чути на світі. Неждано задзеленчали вікна, здригнулися товсті мури будинку, й могутній гарматний залп струсонув повітрям. Снаряди загупали об брук і стіни ратуші.

– Боже, а це що таке? – закричав бідний канцелярист і, не оглядаючись, з непокритою головою, без калош і пальта вибіг із канцелярії, яку йому вже ніколи в житті не судилося більше побачити.

В коридорі було порожньо, шум людських голосів і тупотіння кроків долітали до нього здалека, здається, звідкілясь із другого поверху. Калинович, якусь хвильку прислухаючись, постояв біля дверей, а потім зненацька підстрибнув, неначе його щось укусило: над містом пролунав другий залп. Серце Калиновича шалено закалатало в грудях, і наляканий канцелярист, немовби сполоханий загнузданий кінь, помчав уздовж коридора до виходу. Біг він нестямно, наосліп, поки не наткнувся на юрбу жителів міста, євреїв і гвардійців, які заповнили браму ратуші.

– Виходити – заборонено! – гримнув на нього один із гвардійців.

– О боже мій, а що там таке? – ще більше лякаючись, зойкнув Калинович.

– Хіба ви не чуєте? Бомбардують місто!

– Бомбардують місто? Як це? За що – бомбардують? – запитав здивований канцелярист. – Якщо бомбардують місто, то значить, що бомбардують і мене? Вони ж стріляють снарядами, правда ж? І наосліп, правда ж? Ну, а снаряди можуть мене першого вбити?

Гомеричний сміх був відповіддю на той сумний висновок канцелярійного щура.

– Смійтеся! – відказав Калинович – Але ж це – очевидний факт. Тільки-но я вийду на ринок, а там мене – торох! – та й по мені! А за що? Що я кому зробив злого?

Знову залунав вибух сміху, на цей раз водночас, із третім гучним гарматним залпом і новим градом снарядів.

Калинович не був героєм. Він не був навіть звичним сміливцем. Не добачав великої честі в перебуванні під дахом будинку, на який летять гарматні снаряди, серед людей, які майже всі були озброєні й очевидячки були більше схильні до бунту й боротьби, ніж до покори й лояльності. Не відчував також у собі потягу до мучеництва за справу, якої він не розумів і яка його не обходила.

Думав, що найкраще було б, якби оце зараз він сидів дома, у своєму тихому будиночку на ; під захистком цитаделі. Там напевне немає бунту, й туди, значить, не летять гарматні набої. Вибратись із ратуші – таким було тепер найбільше прагнення Калиновича, тим більше що на додаток до страху перед артилерійським обстрілом міста він боявся ще й іншого: ану ж хтось довідається, що в таку важливу годину він перебував серед бунтівників, і його позбавлять посади. Проте, що надворі літають кулі, кожна з яких може обірвати його життя й надії, канцелярист тепер не думав. Вибратися б тільки на вільний білий світ!

Але як звідси вибратися, коли всі виходи зайняла та проклята гвардія народова? Наче той Марко по пеклі, товкся бідний канцелярист по безконечних темних коридорах ратуші, бігаючи від одних дверей до інших, придивляючись, чи десь-таки не можна буде вибратися на волю.

– Випустіть мене, будьте ласкаві: вже ж не бомбардують! – благав Калинович біля одних дверей.

– Не можна! Ще не повернулася депутація! В будь-яку хвилину знову можуть розпочати!.. – почулася відповідь.

В думках кленучи всі на світі революції, Калинович якось мимохіть пішов до інших дверей. О, яка радість! Вихід був вільним! Мов камінь із пращі, вилетів Калинович із ратуші, щоб якнайшвидше бігти додому. Але це було не так-то й просто, як йому здавалося. Ринок заповнили багатотисячні, гамірливі й розтривожені юрби. На вулицях було чути крики, заклики, тріск поламаних меблів, розпачливий зойк фортеп’яно, викинутого із вікна другого поверху, плач і галас власників відібраних речей – одним словом, там клекотіло справжнє пекло голосів, звуків і швидких, майже гарячкових рухів: там будували барикади.

Гвардійці, одягнені в мальовничі мундири, дрібні ремісники в полотняних куртках і хвартухах, із засуканими рукавами стояли шеренгами зі зброєю в руках. Поміж шеренгами й побіля не закінчених ще барикад носилися цілі рої вуличних пауперів, які щось вигукували, когось проклинали, співали пісень, збирали осколки гарматних снарядів або, зібравшись по кілька разом, виривали з бруку теребовельські плити.

Побачивши це, Калинович остовпів. Значить, дійсно-таки революція така сама, як і ті, про які в цьому році стільки писали газети у повідомленнях із Парижа, Берліна, Відня…

Барикади у Львові! І він, найвірніший із підданих, який ніколи не думав ні про яку конституцію, замкнутий у цьому гнізді шершнів, залишений на ласку й неласку цієї революційної ватаги! Калинович відчував, що під ним підкошуються ноги, що в голові починає темніти. Але ж ні, цього не може бути! Треба поспішати, поки спокійно. Барикади ще не закінчено будувати. Може, змішатися з тими, що їх будують, вибратися на гребінь барикади й зістрибнути на той бік? Ця думка здалася канцеляристові надзвичайно щасливою, отож він чимдуж побіг до Краківської брами.

З краківського боку барикада вже сягала до вікон другого поверху – стрибати з неї значило наражати себе на каліцтво чи смерть. Але вуличка в напрямку до єзуїтських мурів була вільна – і саме туди помчався Калинович. Та тільки-но він, з трудом пробираючись крізь юрбу, зайняту будуванням і зміцненням барикади, звернув від ринку в ту вуличку, зненацька з ратуші залунав гучний розпачливий крик і водночас із боку губерніальної будівлі затріскотів залп карабінових пострілів. Вишикувані там солдати, не думаючи про різні умови й переговори, взяли собі на приціл гвардійців-спостерігачів, що стояли на галереї ратушної вежі, й почали їх одного за одним змітати звідти влучними пострілами. Увесь ринок закричав жахливим криком обурення.

– На барикаду! На барикаду!! Боронитися до останнього!!! – кричали юрби. – До зброї! До зброї!

Калинович, не знаючи що робити, закам’янів на місці. Карабінові залпи посипалися з боку й , з боку та ще й з Краківського майдану; увесь ринок разом з прилеглими до нього вулицями був оточений залізним кільцем цісарського війська. Про те, щоб вибратися з цього кільця, не могло бути й мови, тим більше що саме біля , на високій, але ще не добудованій барикаді вже розпочався гарячий бій. Тут, під захистом перин і матраців, стільців та одного фортеп’яно, стояло зо два десятки гвардійців та кілька літніх чоловіків у порваному вбранні, з вогнем запалу чи шалу в очах і з карабінами в руках.

– Бери його на приціл! Того, що скрадається попід мур!

– Бий каменем, бий!

– Обережно, бо стріляє!

– Єще Польска не згінела! – вистрілює з того пекельного шуму чистий дитячий голос досить добре одягненого хлопчини, який, весело посміхаючись, підбігає до тих, хто б’ється на барикаді, й подає їм свою кашкетину, повну карабінових куль, назбираних на вулиці.

– Бог тобі заплатить, колего, – говорить йому вусатий добродій, відсипаючи частину куль у свою торбу, а решту по жмені роздаючи товаришам. І хлопчина знову біжить із порожнім кашкетом і, так само весело посміхаючись, збирає кулі, як збирав би в лісі суниці.

Калинович, підштовхуваний припливаючими й відпливаючими хвилями людей, стояв серед цього хаосу, мов неживий, бачачи й чуючи, але не розуміючи, що навколо нього діється. Кілька разів тут же, поряд з ним, дзенькали кулі, однак він не звертав на те уваги. З вершини знову загриміли гармати, на й посипалися снаряди, які небавом викликали велику пожежу, а він усе ще стояв на своєму місці, мов той верстовий стовп. Від ринку наперла на нього юрба, налякана картеччю, якою Гамерштайн старався «очистити» .

Калиновим зупинився під муром, біля дверей якоїсь щільно зачиненої крамниці. Погляд його мимоволі затримався на барикаді біля єзуїтського костьолу – і зненацька в його сірих, уже дещо притуплених канцелярською працею очах спалахнуло щось подібне до електричної іскри. Серед безлічі живих картин і постатей, що роїлися перед ним, одна група привернула до себе особливу увагу.

На гребені барикади, під самим костьолом, стояв високий чоловік у сорочці й жилеті, без шапки й сюртука. Грудьми й обличчям він притулився до костьольного муру, ноги розставив широко, щоб мати добру опору на не міцній ще барикаді, лівою рукою тримався за карниз, а в правій мав добрячий штуц зі зведеним курком. Вихилить півголови з-за рогу муру, вмить прицілиться й вистрілить і знову сховає голову за мур. Не сходячи з місця, опускає донизу праву руку з карабіном і віддає його скуленій постаті, що сидить біля його ніг.

Що то за постать? Не видно її самої, видно тільки сукняну хустку, що покриває їй голову. Та ось з’явилася з-за хустки біла делікатна маленька ручка – далебі, жіноча ручка! Взяла розряджений карабін і подала стрільцеві інший, заряджений і вже підготовлений до пострілу; чоловік знову вихиляє голову, прицілюється й стріляє, а скулена постать у сукняній хустці щось там поспішно маніпулює в своїй схованці під прикриттям балок, лав, подушок та різного манаття й старих речей, з яких збудовано барикаду.

Аж от після п’ятого чи шостого пострілу постать під хусткою підвелася трохи догори й крикнула так голосно, що аж Калинович зміг почути:

– Татку, кулі ще є, але пороху вже нема!

– Шкода! Вигідна позиція! – відказав їй чоловік так само гучно й залишив своє місце.

Та що це? Голос його видався Калиновичу дуже вже знайомим! Чоловік обернувся обличчям до вулиці – боже мій! та ж це Закшицький, його найближчий товариш по канцелярії! Що він чудовий стрілець, про те Калинович знав віддавна, бо ж обидва вже п’ятнадцять років сиділи поруч в одному канцелярському приміщенні.

Але Калинович не знав двох речей: що той чудовий стрілець з однаковою пристрастю може стріляти в людей, особливо в австрійських солдатів, як стріляє в качок; і по-друге, що той старий похмурий дідусь із величезними сивими вусами та червоними шрамами на обличчі може мати молоду доньку. А що та донька молода, Калинович розпізнав по її стрункій постаті й насамперед по чистому срібному голосу, що викликав у його серці якесь дивне відлуння, – немовби старий канцелярський щур (сорока п’яти років – хіба ж це не поважний вік!) нараз скинув із себе двадцять літ і опинився серед зелених полів, сповнених квітами, ароматом та співом пташок, повен здоров’я, сили в тілі й надії в душі.

Він стояв неначе заворожений тим голосом. Кулі могли собі свистати побіля його вух, могли зойкати поранені, могли несамовито вигукувати тимчасові переможці, могли тріщати обстрілювані картеччю барикади, гуркотіти звіддалеки барабани й бойові сигнали та гриміти понад містом гармати, заглушаючи шум подвійної пожежі. Поблизу Калиновича все це мовби не існувало. Його очі, вуха й душа були звернені до одного місця, до огорнутої димом пострілів групки – батька й доньки на барикаді.

– Капітане, нам треба пороху! – гукнув Закшицький до якогось ветерана з обвислими вусами й у високій конфедератці, який стояв з ящиками амуніції біля основи барикади.

– Бери, брате, й шмали! – сказав капітан. – Протримаємось до вечора, то виграємо. Повстануть передмістя, відтиснемо військо з міста, а тим часом і в провінції, дасть бог, підіймуться народи.

– Це вже ваша справа думати, що там буде далі, моє діло – шмалити, я вже маю п’ятьох, а дасть бог, то ще… О Єзусе!..

У цю мить Закшицький, обернений боком до головної гауптвахти, а обличчям – до капітана, від якого одержав порох, захитавсь і, схопившись обома руками за бік, з голосним стогоном мов підкошений упав із барикади донизу, головою просто під ноги капітана. Куля пробила йому правий бік і застрягла в лівому, пройшовши крізь саме серце. Порох, принесений капітаном, залишився невикористаним.

– Мій батько!.. Батьку!.. – розлігся розпачливий крик дівчини, яка вмить підхопилась у своїй схованці, зістрибнула з барикади й присіла біля мертвого тіла.

Але в ту ж хвилю гримнув страшенний залп, барикада затріщала й, зруйнована, завалилась, привалюючи своїми уламками батька й доньку. Охоплені шаленою панікою, оборонці барикади розбіглися; загуркотіли барабани, на майдані перед єзуїтським костьолом промайнули високі солдатські шапки – бермиці, над якими їжачилися вістря багнетів, – але Калинович нічого цього теж не чув і не бачив.

«Та ж вона загине там під звалищем! – тільки це єдине подумав він. – Вони її розчавлять, а може, навіть витягнуть звідти й розстріляють!»

При цій думці в його жилах кров заледеніла. Якщо біля неї знайдуть кулі й карабін, то дівчину звичайно ж розстріляють. І Калинович, не роздумуючи й не тямлячи, що робить, кинувся до барикади. З надлюдською силою він взявся відкидати вбік шматки дощок, скринь, шаф та різне манаття, доки не відгріб дівчини. Вона лежала скривавлена й нерухома, може, навіть і мертва, на трупі батька. Калинович хотів її підвести, але задубілі дівочі руки конвульсійно стискали батькову шию.

Він щосили шарпнув дівчину до себе й, завдавши дорогий тягар на плечі, почав щодуху втікати з ним, неначебто злодій із краденим скарбом. Солдати саме видиралися на барикаду, вони вже були за кілька кроків від нього, але, не сподіваючися зустрінути опір, не були підготовлені до стрільби. Дві-три секунди, поки передні солдати встигли підійняти карабіни й прицілитись в нього, врятували Калиновича. Мов гнаний дикий кіт, стрибнув він за ріг будинку, де можна було бодай трохи захиститися від пострілів, і погнався вуличкою на ринок. Влетів у натовп, інстинктивно відчуваючи себе в ньому безпечніше.

– Браво, старий, браво! – озвалося кілька свідків його мимовільного геройства. – Ти вирвав її з самісінького пекла, вирятував від неминучої смерті!

Ці вигуки похвали трохи протверезили Калиновича. Боже, що він наробив! Адже ж оця дівчина, яку він тримав на руках, заради якої він ризикував життям, була злочинницею, боролася на барикадах, заслуговує на смерть. Що скажуть, коли довідаються, що він, найлояльніший із лояльних, найпокірніший із покірних вирвав її з рук справедливості? Звичайно, що сувора кара не обмине і його. І вся його хвилинна відвага, що народилася швидше від притуплення свідомості, ніж від почуття сили, щезла без сліду. Затремтіли коліна, в очах тьмяніло від однієї лише думки про те, що він накоїв та що його чекає, і він тремтячим, майже плачливим голосом почав благати:

– Боже мій! Змилосердіться наді мною! Допоможіть мені, панове, сховати цю бідну сироту! Вона тільки-но втратила батька! Якщо її знайдуть, то її й мене чекає смерть! Ради бога, змилосердіться!..

Але крик його пролунав без відгомону. Хто ж бо міг над ним змилосердитись, коли кожний тремтів за власну шкіру. Барикади впали, солдати штурмом вдирались на ринок. Навколо ратуші, що палала, мовби велетенська свічка, відігравалися сцени пекельної паніки й переляку. Все летіло, кричало, проклинало, ховалося не знати куди. Двері були позамикані, вікна позаслонювані, тут і там налякані юрби з останніх сил добивалися до замкнених брам, верещали й благали милосердя не відомо в кого. В цьому хаосі нещасний Калинович із скривавленою, все ще непритомною дівчиною на плечах скидався на образ безсилої тривоги й повної безпорадності.

– Ну, чого ти тут стоїш, старий дурню! – зненацька обізвався до нього чийсь гучний хрипкий голос. – Чекаєш, аж ті в бермицах прийдуть й нашпигують вас, як зайців? Іди сюди, тільки швидше!

І якась тверда, сильна рука схопила його за плечі, напівобернула й різко попхнула до найближчої замкненої брами. Він хотів зупинитись, опам’ятатись, але та рука тримала його за комір і пхала до дверей. Калинович ударився в них, двері – о диво! – відчинились, і він зі своїм тягарем опинивсь у темному коридорі якоїсь крамниці. І тут за ним клацнули залізні засуви, скреготнув замок, і майже в ту саму мить на розі ринку пролунав останній карабіновий залп – знак, що солдати цілком зламали опір і вступають на ринок. Хвилина спізнення – й Калинович та дівчина, без сумніву, були б загинули.

– Далі, далі! Нема чого тут стояти! – обізвався ззаду за ним той же гучний хриплий голос, але вже трохи лагідніше. – Вони можуть прийти сюди, можуть зажадати відчинити браму, можуть вас тут знайти. І так ще, слава богу, що ми вирвались…

І обидва щодуху побігли вздовж коридора на подвір’я.

– Стійте тут, у цій ніші, щоб вас з дівчиною ніхто не побачив, – промовив той же голос, – а я піду за ключами від підвалу. Я сховаю вас, не бійтеся: будете в безпеці.

І чоловік із хриплим голосом звільна, немовби від якоїсь праці, пішов собі на подвір’я, помахуючи мітлою, яку взяв у кутку. Був це сторож кам’яниці, котрий у страшну хвилю змилосердився над Калиновичем і, вибравши слушний момент, вибіг і затягнув його в коридор. За хвилину він повернувся з ключем від підвалу за поясом.

– Ідіть за мною! – стиха промовив сторож. – А як там ваша дівчина – жива?

– Жива, я чую, як б’ється її серце; але вона зомліла і все ще не може прийти до пам’яті.

– Ну, дяка богові, що жива, а ми її якось уже приведемо до притомності. Дайте її мені: я сильніший, отож, понесу… Тут круті сходи, будьте обережні, щоб не впали.

І, взявши все ще якось безживно обвислу й непорушну дівчину на одну руку, як беруть дитину, сторож пішов уперед, опираючись другою рукою об стінку. Вхід до підвалу був крутий і зовсім темний.

– Тримайтесь за мене, щоб не розгубилися, бо тут, між бочками, без світла можна заблудити, – сказав сторож.

Калинович узяв його за плече, і так вони йшли досить довго темним підземеллям, в якому тільки де-не-де, мовби сірі плямки, мигали малі заґратовані віконця.

– Ось ми й біля мети! – промовив сторож, зупиняючись у найдальшому і, як здавалося, найтемнішому закутку. – Тут ви будете в безпеці. Тільки прошу добре пригнутись і йти за мною.

І, зігнувшись мало не вдвоє, сторож уліз в якусь не то нору, не то нішу, вибиту в мурові. З боку підвалу ту нору закривало дно великої дубової бочки, що лежала на двох товстих балках. Ця бочка сама займала мало не весь відділок підвалу; тепер вона, правда, стояла тут порожня, заслоняючи собою одне з віконець. Від віконця, однак, в її величезному дні була вибита одна дошка внизу, а друга – вгорі, так, що саме з того боку, користуючись вище згаданою норою чи нішею, можна було дістатися в середину бочки, трохи тільки меншої, ніж невелика темна кімнатка. Саме до цієї схованки сторож завів Калиновича та врятовану ним дівчину:

– Тут, шановне товариство, ви можете бути безпечними хоч би й тиждень, поки все втихомириться, – сказав сторож, укладаючи дівчину в кутку бочки. – Я вам зараз принесу сюди подушок, води та ще там чогось, що знайдеться під рукою, аби привести до пам’яті дівчину, та й поїсти щось, може, знайду.

– Добродію, – трохи віддихавшись після стількох приголомшливих і надзвичайних потрясінь, заговорив тремтячим голосом Калинович й обома руками стиснув руку милосердого сторожа, – пане, сам господь бог зіслав вас до мене в хвилину найстрашнішої небезпеки, в хвилину розпачу. Чим я віддячу за вашу доброту?

– Е, що там говорити, – сказав сторож. – Тепер такий час, що людина людині повинна допомагати. Адже ж я крізь віконце над брамою бачив і чув, як вас хвалили за те, що ви врятували цю дівчину з найстрашнішого вогню. І я подумав собі: а що, хіба я гірший, аніж ви?

І, промовивши ці слова, добросердий чоловік чимшвидше відійшов, залишаючи Калиновича сам-на-сам із дівчиною, яку він врятував. Крізь верхній отвір у дні бочки, що лишився на місці вибитої дошки, падали з підвального віконця слабкі відблиски сонячного світла. При цьому блідуватому блискові Калинович уперше зміг трохи уважніше придивитися до дівчини, котра все ще лежала непорушна, бліда, з обличчям, оббризканим кров’ю батька, і, як здавалося Калиновичу, з невеликою ранкою на чолі, з якої краплинами сльозилася кров.

Була це дівчина років, може, вісімнадцяти, з подовгуватим обличчям, високим опуклим чолом, великими вустами й трохи загостреним підборіддям. Судорожно затиснуті кулаки були складені на грудях, довгі чорні коси двома сплетами охоплювали її голову, покриту товстою темною сукняною хусткою, кінці якої попід пахви були зав’язані вузлом на спині. Станик та спідничка з простого перкалю, вже досить-таки зношені, не мали нічого спільного з пануючою модою й, очевидячки, були власного крою; на ногах, трохи завеликих для її малої постаті, дівчина мала шнуровані черевики, літні й, теж уже, досить зношені. Все на цій постаті свідчило про незвичайно скромний спосіб життя, про незвичайно мізерні засоби, про щоденну безперервну працю, про не дуже добре харчування й не кращі гігієнічні умови.

Якби Калинович у звичайні часи зустрів таку постать на вулиці, він не звернув би на неї ніякої уваги, як і на тисячі подібних до неї, яких зустрічав щодня. Якби хтось сказав, що ця дівчина здатна до чогось іншого, крім шиття, прання й варіння, що в її душі можуть роїтись якісь вищі, ідеальні, ба, навіть патріотичні мрії, він висміяв би таку людину, як хворобливого романтика, він, чоловік, який хоч і скінчив німецьку школу й має вже 45 років, однак і досі не знав ще ніякого іншого патріотизму, крім канцелярської пунктуальності.

І все-таки це був очевидний, безсумнівний факт – те, що ця сама збіджена мала особа безстрашно сиділа на барикаді під градом куль; що ці ж таки негарні спрацьовані руки так само вправно набивали карабін, як, може, ще сьогодні вранці вправно замітали підлогу й готували сніданок. її голос, її слова, сказані на барикаді до батька, й досі виразно бриніли в душі Калиновича, розбуджували якесь таємниче солодке відлуння в найтаємніших закутках тієї самітно в’янучої душі.

Якась дивна задума опанувала його. Він одвернувся від лежачої дівчини й почав удивлятись в ясну шпару віконця, неначебто хотів за допомогою тієї невеликої ясної шпари дійти до цілковитого усвідомлення свого становища, детально з’ясувати собі всі пригоди сьогоднішнього дня. Навколо панувала глибока тиша; ринок, який ще недавно кипів життям і тисячами голосів, тепер, здавалося, зовсім завмер, тільки десь віддаліки дудніла мірна важка хода кінних патрулів, що проїжджали вулицями. Але, незважаючи на цю тишу, думки Калиновича плуталися, немовбито якась невидима рука заплутувала їх навмисне. Раптом він почув позад себе шелест, обернувся й мало не скрикнув від подиву, радості й переляку. Дівчина сиділа й напівпритомно вдивлялася в нього своїми великими чорними очима.

Що то були за очі! Калиновичеві здалося, що в цю хвилю дивиться на нього зовсім інше обличчя, ніж те, яке він бачив якусь часину тому. Ці очі надавали їй стільки виразу, стільки вогню й життя, що Калинович знітився й засоромився, сам не знаючи чому. Після довгої томливої мовчанки дівчина, нарешті, промовила дзвінким енергійним голосом:

– Де мій батько?

Калинович збентежився ще більше. Він в думці вже складав собі детальний план, як він делікатно й дипломатично підготує цю бідну сироту до жахливої звістки про те, що сталося з нею та з її батьком, однак це просте запитання розладнало його задум.

– Про… про… шу, пан… пан… ночко… – пробурмотів він і замовк.

– Де мій батько? – повторило дівча спокійно, не спускаючи з Калиновича своїх палаючих очей. – Скажіть мені відразу й щиро. Адже ж я знаю, що на барикаді куля влучила батькові в бік. Чи батько помер?

– Помер на місці.

– Це добре, – промовило дівча спокійно. – Це краще, бо він уже не потрапить до їхніх рук, вони не будуть його мучити. А де ж його мертве тіло?

– Залишилось під барикадою. Його не можна було врятувати.

– Чому? Хіба ту барикаду здобуто?

– Очевидно. Як тільки ви зістрибнули з неї до батька, то й барикада впала й привалила вас обох.

– А ви мене врятували, так? Спасибі вам, хоч, може, краще було б для мене, якби я разом із батьком загинула…

– Та що ви говорите, панночко! – вигукнув із справжнім острахом Калинович. – Нехай вас бог боронить! І господь бог, очевидно, бажав вас мати в живих, бо оберігав у найбільших небезпеках. Перший раз, коли я вас видобув із-під руїн барикади й вирвав майже з-під носа штурмуючих солдатів; і вдруге, коли я стояв з вами на ринку, серед криків, тривоги й паніки, і тільки милосердне серце сторожа цієї кам’яниці врятувало нас обох від неминучого розстрілу військом, що наближалося.

– Ви хоробро поводилися! – промовила дівчина, міряючи поглядом худу, трохи зсутулену постать Калиновича. – Але хто ви такий, власне, і що вас змусило наражати своє життя заради порятунку незнайомої дівчини?

– Може, й не зовсім уже такої й незнайомої, – сказав, трохи бентежачись, Калинович. – Правда, вас самої я не мав приємності знати й навіть дивуюсь, як це так могло статись. Адже ж я з вашим батьком п’ятнадцять років працював ув одній канцелярії.

– Справді? А як ви називаєтесь?

– Калинович.

– Ага, я знаю, знаю! Батько не раз оповідав мені про вас, хвалив вашу чесність, але проклинав вашу покірність. «Добра людина, тільки така чорно-жовта, що аж бридко». Не гнівайтесь, але я кажу, що правда. І саме тому батько ніколи перед вами не звірявся, як він любив Польщу, народ, волю! Він і мене цього навчав! Щасливий батько! Він помер за те, що так гаряче любив! Боже мій, а я?.. Що буде зі мною? – й, охопивши голову руками, дівчина залилася слізьми, почала схлипувати.

Цей раптовий вибух доньчиного й патріотичного почуття схвилював Калиновича ще більше, як попередні слова. Він став перед заплаканою дівчиною навколішки, намагався втішити її, повторюючи різні фрази про свободу й любов до батьківщини, які він неодноразово чув протягом цього року й які дотепер завжди відскакували від його душі, як горох від стіни.

– Мовчіть! – несподівано крикнуло дівча. – Що ви говорите про речі, яких не розумієте й не відчуваєте! Дайте мені можливість виплакатись!

До краю спантеличений і засоромлений Калинович присів у темному прикутку бочки і тільки збоку позиркував на цю дивну дівчину, кожне слово, кожний рух та кожний погляд якої до живого хвилювали всю його душу.

Прийшов сторож і щиро зрадів, що панночка опритомніла. Він приніс коновку з водою, на дні якої стояла пляшка вина. Дівчині обмили рану, що виявилася зовсім легкою; вино підкріпило й дівчину, й Калиновича. За якусь часину сторож приніс у круглій бляшанці бульйон та два шматки м’яса. І поки незвичайні гості їли, сторож, присівши поряд з ними, розповідав, що діється на світі.

Нехай бог боронить, що там за страхіття! Всім заборонено показуватись на вулиці. Військові фургони з усіх барикад звозять трупи до моргу. Може статися, що Гамерштайн схоче зробити трус в усіх домах, шукати зброю й повстанців, що поховались. На всякий випадок, шановні, в цій бочці ви можете бути безпечні, при жодному обшуку вас тут не знайдуть, але й виходити звідси вам зовсім не можна доти, аж поки втихомириться. Ратуша, театр й університет все ще горять; солдати стоять навколо пожежі й нікому не дозволяють рятувати.

– Ну, то вже й до нашої квартири нема чого вертатися, – сумовито промовила дівчина. – Коли ми сьогодні вранці виходили з нашого помешкання на піддашші театрального будинку, то батько сказав мені: «Ганю, щось мені здається, що я останній раз бачу ці стіни!» Й він мав рацію. Бідний батько!

І вона знову залилася рясними сльозами.

… Коротким був роман літнього канцеляриста й бідної, уже бездомної сироти. Коли все заспокоїлось, обоє, сердечно подякувавши милосердому сторожеві, залишили свою схованку. Калинович запропонував Гані замешкати в нього чи, власне кажучи, в тієї господині, в якої він наймав одну затишну й чисту кімнатку в малому одноповерховому будиночку на Голубиній вулиці. Ганя пристала на цю пропозицію, бо, залишившись без батька, родичів і знайомих, не знала, куди йти в такий бурхливий час. Калинович став їй другим батьком, а за кілька місяців і чоловіком.

Примітки

Оповідання «Bohater mimo woli», що становить початок другого розділу роману «Lelum i Polelum», було надруковано окремо в календарі на 1890 рік «Lwowianka dla wszystkich», Lwów, 1889, с. 37 – 45. Тут подано український переклад цього польського тексту, зроблений І. В. Гданським.

Пізніше І. Франко переробив свій твір і надрукував в «Літературно-науковому віснику» за 1904 р., т. 25, кн. 1-2, с. 13 – 39, 105 – 120 під такою ж назвою «Герой поневолі».

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 17, с. 474 – 487.