2. Витрачено десять тисяч

Іван Франко

– Ігій на ваші лисі голови! – крикнув Сімон. – Сесь нам ту заспівав якоїсь холеричної, а тамта, ади, холерична, та в плач! Най же вас не виджу з таким товариством!

– Ба, боженька загримить, а богородиця в плач, – сказала Маня, передразнюючи Танине хлипання. – Ти, Сімон, хіба не знаєш, що як меже двоїма такими голуб’ятами, як наш Ежен та й Таня, а вибухне нагло велика любов, то як одно пчихне, то друге собі ніс обтирає. Така вже безгранична симпатія серць.

– Вже то, правду кажучи, більшої симпатії… характерів я й не видав, як межи вами двоїма, – сказав ліниво Жан, позираючи то на Маню, то на Сімона.

– Що, що? – відповів Сімон, звертаючи своє широке лице до Жана, – між мною а ким?

– А нею, – відповів спокійно Жан. Сімон аж задрожав і весь налився кров’ю.

– То за кого ж ти мене вважаєш, що ти смієш мене порівнювати…

– Не тебе, а твій характер, – поправив Жан, прижмуривши очі й насмішливо вдивляючися в Сімона, немов ждучи, що сей за комедію хоче зачинати. Погляд той ще дужче розлютив оп’янілого Сімона.

– Нехай і мій характер, – не то говорив, не то кричав він. – Як ти смієш мій характер порівнювати з характером якої-небудь…

– Сімон! – перебив його серйозно Ежен. – Ти забуваєш, яка була наша згода! Що се значить: «якої-небудь»? Я, яко господар, випрошаю собі подібні вираження!

Маня, що при послідніх словах Сімона зблідла була, не знати чи з устиду, чи з обурення, чи з гніву, – тепер легше відітхнула після Еженових слів. Але Сімон не унімався. Немов якийсь демон сварні та незгоди кидав ним сього вечора на всі боки, проти усіх і кождого.

– Чорт би брав твою згоду! – крикнув він на Ежена. – Я на то не годився, щоби мене порівнювали з першою-ліпшою курвою.

– Дякую за комплімент, монсьє Сімон! – сказала з силуваним усміхом Маня. – Того-м при вас доробилася, ну, нічого сказати!

Вона дула губи, збираючись заплакати, але сльози не плили якось. Видно, Сімонове слово не так-то надто глибоко образило її.

– Ха, ха, ха! – реготався між тим Жан. – Ха, ха, ха! Der beste Witz weiss von sich selbst nicht! Сімон, коханий, повтори ще раз, що ти сказав: не хочеш, щоби твій характер порівнювано… Ах, що за почуття своєї високої гідності, незап’ятнаної чесноти! Жаль тілько, Сімон, що зелізний локоть дерев’яному рівний! Що ж я тому винен, Сімон, що в твоїм характері є много схожого – ну, возьмім, не лиш з характером курви, але хоть би й з характером свині.

Замість відповіді Сімон хопив фляшку від вина і щосили шпурнув нею Жанові в голову: було б прийшло до каліцтва, якби Жан, звинний та еластичний, мов білиця, не був впору відхилився набік. Фляшка гримнула о стіну і з брязкотом розпирслася на тисячу кавалків. Усі обскочили Сімона, щоб гамувати його гнів, тільки Жан сидів спокійно і, всміхаючись, говорив далі:

– Дякую, любчику мій, за ствердження ділом того, що я іно що сказав. Ну, що, вже громовержець успокоївся, – легше йому? Чи, може, за першим громом підуть дальші? Ну, але насерйо, Ежен, представ собі адвоката, – а отсесь громовержець, то адвокат, – котрий на перемагаючі докази прокуратора відповів би тим, що кинув би в прокуратора каламарем? Як ти гадаєш, наш Сімон дійде коли до такого способу оборони?

– Дай спокій, Жан, – сказала Маня, – пощо ти своїми насмішками доводиш його до лютості? Видиш, що огонь: ти на нього дуни, а він тобі в лице бухне.

Сімон тим часом, виливши в так брутальний спосіб свою злість, почув нерозважність свого поступку, почув заразом якусь утому, якесь ослаблення, і, не зважаючи ні на кого з окружаючих, похилив голову на стіл і мовчав понуро.

Мовчанка залягла в цілій світлиці. Вечір, що для нашого товариства зачався був так весело та гарно, кінчився якось погано. Всіх немов щось давило, – всі чулися мов самі не свої, неначе перед бурею, в котрій конечно й на них спаде якесь нещастя. Ежен ходив по світлиці з руками в кишенях та старався скрити свій неспокій, насвистуючи якусь веселу арію; Жан сидів на своїм місці і пив келишок вина за келишком; тільки лице його, не оживлене острим іронічним усміхом, виглядало тепер зовсім мов мертве і при світлі лампи облилось якимось зеленкуватим кольором. Таня, що досі весь час мовчала та держалася відсторінь від прочих, поводячи очима за Еженом, сиділа й тепер в куті на софці, задумана, сумна, До неї присіла й Маня і почала щось шептати, запевно, виливаючи свій жаль на Сімонову нечемність.

– Ну, а як ти думаєш, Сімон, – сказав Ежен по якомусь часі мовчанки, – ми ще нині не робили свого щоденного обрахунку. Давай-ко возьмімся до цифер, – чень нас то наведе на практичніші і веселіші гадки.

– Добре, – сказав Сімон все ще якось гнівно та уривано, – мій рахунок готовий, все списано ось тут! – І він видобув з кишені чвертку паперу й подав її Еженові, а сам оп’ять немов потонув у чорних хвилях свого роздразнення та невдоволення.

– Ну, вже, що з тобою нині сталося, то господь знає, – говорив Ежен, переглядаючи рахунок. – Гадав-єм, що хоть тим способом розрушаю його якось, щоб дав добрий приклад усьому товариству. А то, ади, всі посоловіли, понадувалися, мов сови на морозі, – ну, і отсе має бути забава! Ей, пане інтендант, я вас із вашого уряду нажену, як не будете старатися о ліпше забавлення товариства.

– Е, – сказав, живо підіймаючись, Сімон і впиваючи свої котячі очі в лице Ежена, – бачу, й так уже моя інтендантура недовго потриває.

– А то чому? – спитав Ежен, трохи змішаний та занепокоєний.

– Бо в вашій касі, бачиться, швидко сухоти будуть.

– В моїй касі? – повторив ще дужче змішаний Ежен. – А відки ж ти се знаєш?

– Знати не знаю. Відки можу знати, коли ти нікому не хтів звіритися ані з тим, кілько у тебе грошей, ані з тим…

Сімон зам’явся якось. Ежен відвернув лице від його острого погляду і почав неспокійно ходити по світлиці.

– Ані з тим, відки маю ту касу, – правда, Сімон! – докінчив він. – Ну, що ж, се правда. Але нащо вам те знати? Ви були охочі погуляти – сяк чи так і згодилися без ніяких вимінок на моє предложення: їхати зо мною, позміняти назви і так, свобідно, в товаристві, порадуватись усім тим, що дати може молодість, охота та достаток. Я мав достатчити грошей, ти мав постаратися о уладження, о план і переведення цілої штуки, о хорошу забаву. Ну, що ж, скажіть усі, не додержав я приречення? Хибувало вам чого-небудь, що мож було дістати за гроші?

– Все те дуже гарно, Ежен! Все те правда, що ти кажеш, – і ті три неділі, що ми прожили в товаристві, кождий з нас, безперечно, зможе назвати найкращими, які нам досі лучалося проводити. Та тілько одно, Ежен, – знаєш, ціла ця штука зачинає мене троха… тривожити.

– Тривожити? Ха, ха, ха! Тривожити! Але чому, Сімон?

– А знаєш ти, кілько у нас грошей видано за ті три тижні?

– Знаю, чому ж би не знав? Сам же я видав їх. І що ж в тім страшного, Сімон?

– Та кілько, кілько видано, Сімон, скажи-ко нам! – вмішалася Маня, а також Жан, не кажучи нічого, підвів на Сімона очі з питаючим поглядом.

– Без мала десять тисяч! – сказав Сімон з притиском. Всі ахнули. Хоть і бачили день в день, що Ежен сипле грішми, та все-таки їм стало якось моторошно, коли почули в однім слові, яка сума пішла на їх тринедільні гульки.

– Десять тисяч, Ежен! – скрикнула Маня. – Та бійся бога, чоловіче, відки ти взяв таку суму грошей?

– Що тобі до того? – відрізав коротко Ежен.

– Ні, не те головна річ, – сказав Сімон, – не те головна штука. Се вже його річ – відки. Ми не знаємо сього, ми його гості, – що нам до того, відки він угощає нас. Чи так, Ежен? Але скажи, на милість божу, Ежен, чи глибока ще твоя каса? Може би, ліпше нам роз’їхатися?

– Хто хоче, най їде, – відповів коротко Ежен, ходячи по світлиці.

– Се негарна відповідь, Ежен, – сказав Сімон. – Ти скажи прямо!

– Розуміється, – вмішався Жан, – ану ж но наш інтендант злякався б та й поїхав, а у тебе в касі ще других десять тисяч. Чуєш, Ежен, се неспасенний гріх лишати нашого інтенданта в такій непевності!

– Хто хоче, най їде! – повторив, мов машина, Ежен. А далі, обертаючися до товариства, сказав:

– Як буде час роз’їздитися, то я скажу. А наперед казати я не дурень. Я хочу бути в веселім товаристві до послідньої хвилі, а не серед сичів, таких, як ви нині. Гей же, до склянок! Ану-ко, затягайте пісень, починайте танець, забаву, що хочете, щоб тілько шумілої Ану-ко, живо!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 168 – 172.