4. Прикра новина в газеті

Іван Франко

– Ти, Ежен, – я з тобов маю діло! – сказав по виході кольпортера Сімон, ледве дишучи з довго здержуваної злості.

– Я з тобов не маю ніякого діла, – відказав му холодно Ежен.

– Мусиш мати, нужденнику, – крикнув Сімон. – Ти мене образив, а шляхтич під карою зганьблення не сміє знести образи безкарно.

– То не зноси! – сказав Ежен. – Я також шляхтич, і як чого не хочу зносити, то й не зношу, – вержу геть.

– Так ти пристаєш? Кров, знаєш, мусить змити образу.

– Тобі би, серденько, передовсім змити голову зимнов водов, а відтак лягти та проспатися. Ади, весь гориш, так ти кров до голови вдарила. Що ти тепер можеш розумного сказати?

– То ще зумію сказати розумне, – кричав Сімон, гримаючи кулаком о стіл, – що ти не шляхтич, що ти підлий, безчесний чоловік, скоро не хочеш зо мнов битися!

Ежен гірко засміявся.

– Так, так, Сімон, з того мя боку бери, се буде й але! Нехай уже я буду такий, як ти сказав; зато ти будеш шляхотним, явним та лицарським розбійником, скоро хочеш палкою свою честь піддержувати.

– Не палкою, але а шаблею! – ревів Сімон.

Ежен не зважав зовсім на послідні Сімонові слова і, обернувшися плечима до розлюченого товариша, сів собі вигідно в кріслі і почав читати газету. Сімон цілий трясся зо злості. Бачилось, що туй-туй кинеться на Ежена і задушить його, порве на шкаматки.

В тій хвилі Жан з одного боку, а Маня з другого взяли його за рамена. Він вовчим поглядом зирнув на них.

– Чого хочете? Дайте ми спокій.

– Ти, Сімон, найстарший з нас, – сказав Жан, – укінчений правник та ще й докторант; мені здається, що час би було тобі мати хоть трошки здорового розуму і такту. Ти прецінь знаєш, що ми ту не для того зібралися, щоб слухати твоїх штубацьких фохів та криків, але щоб весело бавитись. Понімаєш ти се? А тепер слухай, що я тобі скажу. Коли ти віднині не перестанеш решетитися та бурди робити і коли сеся твоя бурда не буде послідньою, то при найближчій бурді я сам, власними руками, тебе враз із твоїм шляхетством викину за двері, як пса. Розумієш?

Сімон, що зразу, мов дикий звір, виривався, хоть надармо, з Жанових рук, тепер стояв мов остовпілий і широко випуленими очима дивився на Жана, немов перший раз його бачив. А на Жановім блідім лиці тільки й було зміни, що на хвильку блиснув на щоках блідий рум’янець і щез так само швидко, мов блідий огник мигне і щезне в далекій гущавині лісу.

– А якби ти, наприклад, треба було крові, – хоть у тебе й своєї аж занадто, ну, але ти ось іно що попитував за нею, – то я на твої услуги, Сімон. Мені здаєсь, що так надто не зашкодило б тобі трошечка промахатись. Теж просив би-м тя от, Еженову образу також порахувати на мій карб: так уважай, немов се я кинув тебе під стіл, – я, впрочім, був би безперечно зробив се, якби був тоді мав тя під руками.

Цікава річ була видіти, як з Сімонового лиця під холодячим подувом сеї бесіди поволі збігала кров, аж поки воно не зробилося бліде, мов стіна. Хоть і в якім чаду, Сімон все-таки добре знав, що Жан – майстер у владанні всяким оружжям і що з ним іти один на один зовсім не забавка, так, як з Еженом. Знав Сімон, що тут не обійдеться без крові, тільки, правдоподібно, з його боку, і думав тільки над тим, як би тепер з честю вплутатися з немилої пригоди, в котру сам замотався своєю надмірною запальчивістю сього вечора.

– Ет, дав би ти мені спокій зі своїми глупими жартами, – сказав він, силуючись бути спокійним. – Я з тобов не маю ніякого діла, то й за якого чорта маю з тобов рубатися!

– Але я з тобов маю діло, Сімон, – відповів твердим голосом Жан. – Ти думаєш, що я не шляхтич і що кинути шляхтичеві склянку на голову не є образа?

– Але, Жан, – проговорив він нараз м’якшим голосом, – таку дурницю, зроблену при тім без тямки та застанови, ти чень не станеш уважати образою?

Тут Маня вмішалася в розмову; вона досі стояла, держачи Сімона за рам’я, та з дивом-чудом слухала розмови, що велась між обома мужчинами.

– Але ж, господи мій, що се між вами, люди, – перервала вона. – Жан, таже ти хтів успокоїти Сімона, а не рубатися з ним! А тепер ось що!

– Ну, хіба ж я не успокоїв його, – відповів Жан. – Ади, і рум’янець гарячковий щез, і балакає по людськи, без крику і своїм адвокатським звичаєм перекручуючи слова й факти. От того іменно я й хотів! Ха, ха, ха!

І, сміючись, він пустив рам’я здивованого Сімона, сів коло стола, спокійно налив собі чарку вина і звільна, смакуючи та смокчучи, випив її, не озираючись і разу на Сімона.

Між тим Ежен переглядав газету. Та, видно, не займала ні довжезна вступна стаття з високополітичними комбінаціями та пророцтвами самої редакції, ані водаво-гумористичний фейлетон, ні дописи, – бо він живо перебігав їх очима, поки не спинився трохи довше на перегляді політичнім, телеграмах та новинках, єдиних відділах газети, подаючих факти, а не пусте балакання. Але нараз око його мусило стрінути щось дуже цікавого на тім сірім, дрібно задрукованім папері, бо він широко витріщив очі, немов всисаючи ними до мозку кожду букву, кожде слово цікавої новини. Довго він дивився недвижно в одно місце газети, і за той час, мимо його волі та свідомості, з цілою його істотою робилися дивні переміни. Він то червонів, то блід, рука його і вся стать дрижали судорожно, він прикусував аж до крові свої уста, затискав зуби, а далі, немов давлений невидимою рукою, зірвався з місця, кинув газету, хопився рукою за груди, мов там у нього щось дуже заболіло, і почав, мов ошалілий, бігати по світлиці. Крім Тані, що люблячим оком слідила кождий рух Ежена, не завважав зразу ніхто тої наглої зміни, яка з ним зробилася. Вона підійшла д’ньому і ніжним несмілим голосом стиха спитала:

– Ежен! Ти чогось неспокійний – що тобі такого?

– Дай ми спокій! – відповів Ежен понуро, ходячи по світлиці. А відтак півголосно, немов сам до себе, проговорив уривані та незв’язні слова. – Чорт який!.. І знаєш, що так буде… надієшся, що ось-ось… А коли воно тут… бррр… що за біль… страх…

І він знов забігав, мов кінь, шпиганий острогами в живе тіло.

Тим часом і проче товариство звернуло вже увагу на Ежена, і всі замовкли, немов ждучи з сього надзвичайного Еженового зрушення і для себе якоїсь поганої новини.

– Ежен, та-бо стань же на хвилю та скажи, чого гедзишся? – сказав жартуючи Жан. Тілько ж жарт той ні на чиє лице не викликав усміху.

А Ежен все ще бігав без тямки, немов гонений злим духом. Ніхто не спиняв його, ніхто не переривав дальшими запитаннями тої важкої внутрішньої боротьби, котра очевидно лютилась в його нутрі. Но поволі сам Ежен успокоювався, ставав паном своїх мислей та розбурханого, болючого чуття, що наразі позбавило його тямки, мов разом проколений набій. Вкінці він став і, важко дишучи, озирнув ціле напівцікаве, напівзалякане товариство.

– Ну, чого ж ви так повидивлювалися на мене? – спитав він здавленим голосом. – Що вам такого?

– Та тобі що такого? – відказала Маня. – Синієш, мов боз, ледве дишеш, бігаєш по хаті, мов скажений, та й ще питаєшся, що нам такого? Ну, говори ж, що сталося?

– Стара новина, – відповів Ежен, – стара новина; а тільки, знаєте, є такі річі, що хоть їх і знаєш, і надієшся їх приходу, то все-таки, як побачиш перед собою, то мимоволі кров стине в жилах. Отаке й зо мною. Нате, читайте тоту стару новинку!

І він подав Сімонові газету і показав місце, котре так страшно зрушило його було перед хвилею. Сімон поглянув цікаво, але за першим поглядом зблід, затрясся, мов осиковий лист, газета випала з його рук, а він сам, прийшовши до себе, крикнув:

– Нехай тебе всі чорти беруть з твоїми новинами, проклятий півголовку! Щастя моє, що-м забезпечився на такий случай! А тепер давай бог ноги!…

І він, судорожно тремтячи, хопив свій малий подорожній куферок, пальто та оберрок наопашки і з прокляттям вибіг із світлиці.

Всі, ще дужче здивовані і залякані, дивилися вслід за ним; тільки Ежен усміхався гіркою насмішкою, воркочучи про себе:

– Забезпечився! Ну, певно, – рахунки його пересилені з на тисячу ринських. Добрий адвокат з нього буде, добра підпора суспільного порядку! Щаслива ти дорога, підпоро, – щаслива дорога!..

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 178 – 182.