8. Сповідь Ежена

Іван Франко

Вже було близько півночі. В готелі все поснуло і утишилось. В Еженовій світлиці погасли свічки, тільки насередині одна лампа розливала непевне меркотяче світло. Ежен і Таня сиділи на софі. Про сон і не думало нікотре, а й бесіда не в’язалась між ними, – внутрішнє зрушення та непевність перемагали все. Ежен тривожним ухом ловив усякий шелест, замираючий дзенькіт фіакерських дзвінків, що пробігали сніжними вулицями. За кождим наближенням дзвінка він здригав та блід і аж тоді віддихав свобідніше, коли дзвінок віддалювався і замирав у нічній темряві.

– Геню, – говорила Таня, обіймаючи його, – розкажи мені, що довело тебе до сього… поганого діла? Я дивлюсь на тебе і віритись мені не хоче, що се було можливе. А прецінь… сам ти кажеш!..

Лице Ежена посумніло.

– Що тобі розказувати? Се історія цілого мого життя, цілої моєї нещасної молодості, а споминати її тепер – бррр! аж мороз проймає!

– Розкажи, Геню, тобі полегшає, побачиш!

– Полегшає, я знаю, та тілько не через оповідання! Ну, та, впрочім, нехай і так, розкажу, що зможу, – швидше час піде, швидше скінчиться!.. і і

– Ей, Геню, Геню, що се ти говориш? – сказала з закидом Таня.

– Ну, вже що говорю, то говорю, – відказав Ежен понуро. – Слухай же моєї повісті. Я сирота, не зазнав ні вітця, ні матері. Ще маленьким узяв мя вуйко по смерті родичів до себе, на виховання. Він був вдовець, бездітний. Рід його давній, магнатський, хоть значно підупав за послідніх часів, так що вуйко з усіх давніх дібр мав тільки два села. Доки була панщина, він жив у селі і займався господаркою. Звісна річ, тоді се була невелика штука, бо робучі руки були дармі. Та й ще з тих робучих рук була друга вигода: на них міг безкарно виливатися весь панський, лицарський, войовничий дух, вони були німим, послушним і страждущим громозводом усіх панських примх, забагів та нам’єтностей. А у мого вуйка за давніх часів усеї тої громовини було багато, і довгі ще літа опісля слуги наші шептом та з тривожними озирками розказували мені страшні повісті про його лютість, самоволю та нелюдськість в поступованню з панщизняками. Я дрижав і плакав, слухаючи тих повістей, і моя дитиняча уява сплітала мимоволі стать вуйка з усіми найстрашнішими казочними потворами: вуйко був для мене і вовкулакою, і опирем, висисаючим кров людську, і залізним вовком, гонячим ненастанно за невинною жертвою своєї лютості.

Ежен зупинився на хвилю, слухаючи голосу дзвінків на улиці, а коли ті втихли, говорив далі:

– Коли знесено панщину, – розказували мені слуги, – то вуйко трохи не сказився. Тижнями цілими сидів у своїх покоях, не показуючись на світ, кленучи всіх і вся. Він відтак не міг уже вийти в поле, не міг поглянути на село, на хати без найбільшого обурення, без проклять. Швидко опісля він продав свої села якомусь німцеві, купив дім у Львові і перенісся туди жити. Там пройшли й мої молоді літа, в тій камінній понурій кліті, що й досі ми видаєсь страшнішою і понурішою від гробу!..

– Чи любив мене мій вуйко, сього не знаю. Но як і любив, то тота любов мусила бути дуже глибоко і недоступно схована в його душі, бо я ніколи не міг дослідити ані найменшого її проблиску. Вуйко держав мене в вічнім страсі, в вічній погрозі. Строгі його приписи регулювали моє життя так, як накручений годинник. Найменше переступлення тих приписів каралось остро і беззглядно. Я вкінці привик, – ні в чім не мати своєї волі і у всім покладатися на приписи. А між тим учителі, котрим вуйко повіряв моє образовання – все з додатком, щоб образувати мене по-щиропольськи, – тілько й знали діла, що розводили передо мною славну польську минувшість, розхвалювали лицарські діла та вдалий характер шляхти, описували буйне, свобідне і самовільне життя тої шляхти і через те в моїй придавленій, карловатій душі родили якесь гарячкове хоробливе бажання руху, широкого розмаху та буйного, гулящого життя, котрим блискотіла передо мною «славна» давнина. Те, чого мене вчено, стояло в різкім противенстві до моєї дійсності, і те противенство різало мою душу, мучило мене і до решти ослаблювало та ламало мою волю. Я ріс, мов та трава в пивниці. Рік за роком минав, а я лазив по світі, мов той слизняк, тихо, безслідно, в вічнім страсі перед вуйком, котрий остро заборонив мені товаришувати з ким-небудь або читати що, окрім шкільних книжок та Скарги «Zywot-ів Świętych»

– Га, що се? – скрикнув він нараз. – Мені чулося, що дзвінок наближавсь сюди, а ось нараз він стих!

Ежен замітно дрижав і слухав. Дзвінок мовчав лиш секунду, – швидко він знов заголосив своїм жалібним тоном, що приглушено доносився до світлиці крізь снігову метіль та замерзлі шиби вікон.

– Е, се нічого, – відказала вспокоюючи Таня. – Вітер повінув в противний бік, і на хвильку не мож було чути дзвінка. – Говори далі! Ах, що за страшне, що за сумне життя мусив ти пережити, мій бідний Геню! Та вже певно, що чоловік з таким серцем, як ти, без крайнього дотиску не піде на таке діло!

– Що життя, – сказав він. – Хіба ж те нужденне вегетовання можна назвати життям?.. Я ріс, та й годі. Прийшла пора, коли почала кров будитися, коли душа забажала сильніше, – а пута оставали все одні. Я зразу почув нудь, пересичення, обридження до всього. Я почав занедбувати науки, і ніякі кари, ніякі грозьби ані лайки не могли мя спонукати до ліпших поступів. Вуйко весь час держав мя над книжками, сам сидів надо мною, пантруючи, щоб я й хвилини не тратив на боки; я бубнив раз у раз лекції, але пробубнивши кілька, кільканадцять годин, я все-таки не тямив ні однісінького слова. З тяжкою бідою я скінчив гімназію і вступив на університет. Я вийшов з гімназії такою ж дитиною, як і вступив до неї десять літ назад. А ту нараз я опинився в іншім світі. Тісні рамки вуйкової дисципліни ту уже мусили пирснути, хоч і як вуйко зразу намагався держати мене в них і далі. Я познакомився з Жаном… Але чуй, що се за гомін на подвір’ю?

– Е, се, певно, прислуга гомонить.

– Прислуга, кажеш?.. Ну так, певно, прислуга, – вговорював сам себе Ежен, але мимоволі дрижав чимраз дужче. – Отже, слухай! Я познакомився з Жаном. З давношляхетського дому… багатих родичів… вуйко не мав нічого против того. Але він перший потяг мене на ту споховатість, по котрій я скотився в пропасть. Естетик, ідеали, красота… (Ежен дрижав чимраз дужче, віддих його ставався неправильний, бесіда уривана)… живі ідеали. Моя довго здержувана жадоба нараз прорвалася, мов ревуча хвиля прориває греблю… Я кинувся насліпо в вир. Вуйкові грозьби, лайки і кари, – все те шуміло тепер перед моїми ухами, не лишаючи ніякого сліду, як колись примусові лекції. Далі вуйко почав замикати мене. Я дерся по стінах, кричав, а вкінці почав попадати в конвульсії. Се знов вивело мене на волю. Я пізнався з Сімоном, таким же паничем, тілько іншої, практичної вдачі. Той доконав мене, довів до… Ах, що се, чуєш? Ідуть, ідуть горі сходами! Се за мною, се по мене! – скрикнув Ежен.

– Не бійся, Геню, – сказала Таня, хоть і сама поблідла та задрижала всім тілом. – Смілості, соколе мій! Що має бути, те й станеся!

– Так, так, те й станеся, правду кажеш! – бубонів Ежен, притискуючись до неї, мов дитина, і обіймаючи її дрижачими раменами. – Ось вони, вже ту, на коритарі… зближаються сюди… Га, стукають!

Вони зірвалися обоє. Стук до дверей, немов грім, затряс усіма їх нервами. Стук повторився.

– Ах, Таню, двері замкнені, – відомкни, серце!

Таня звільна підійшла до дверей і тремтячими руками почала відсувати засувки та защіпки. Стукання роздалось третій раз, ще голосніше. Нетерпеливі голоси загомоніли за дверма.

– Прошу, – ледве чутно сказала вкінці Таня, отвираючи двері. Товпа поліціянів, з комісаром попереду, ввалила до світлиці, з зачудуванням позираючи на Таню.

– Чи ту пан Ежен Т.?

– Ту, – відповіла Таня.

– Певно, десь вийшов? – спитав з сумнівом комісар, не видячи Ежена в світлиці. – Чи, може, спить?

– Що? – скрикнула Таня, обертаючись і бистро озираючи кімнату; страшна догадка, мов блискавка, сарахнула в її голові, і в тій хвилі з проразливим криком болю вона впала омліла на руки переляканих поліціянів.

Крім неї, не було в світлиці нікого, тільки через отворене вікно садив вітер клубами холоду та широкими пластами снігу.

Примітки

Скарга Петро (1536–1612) – польський проповідник, теолог і публіцист.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 193 – 197.