6. Ежен міркує над своєю долею

Іван Франко

– Ну, тепер я сам, – сказав Ежен по його відході, – тепер час зібратися з думками, розважити все, що діяти надалі. Коли-бо в голові мутиться, – чорт знає, на яке зважитись!..

Ежен думав, що він сам остався. В своїм роздразненні та внутрішній боротьбі він і не подумав про Таню, котра, почувши його новину, забилася в темний кутчик широкої софи, де й доглянути її було нелегко. А Ежен не глядів по кутах; в його очах усе мерещилось та мішалось, і він знов наче без пам’яті почав ходити по світлиці. Але тото оглушення недовго тривале. Він сів на кріслі плечима до Тані, випив склянку води і, підперши голову рукою, думав про Жанові слова та свою минувшість, щоби з тих напротивних складників видобути промінчик світла на будуще.

Ось так само пізнім вечором, три тижні тому назад, він сидів у своїй світлиці (Своїй! Хіба ж не все в ній було вуйкове аж до послідньої пісочниці на столі, і хіба вуйко щодень не вимовляв йому, між іншим, і те, що живе в його домі, має свою окрему і порядну світлицю?..), сидів при столі і думав над тим, що мав сеї ж таки ночі зробити. Що за страшні, що за болючі були тоді його думки? Що за страшна була тота ніч!.. І нічия рука не спинила його тоді, не повернула на іншу дорогу! Всі докази, – переважно з Жанових уст, – перли його до страшного діла, і дотепер ще він, під вліянням Жанових слів, не міг розібрати гаразд, чи се він зробив зле, чи добре. В його розгаряченій уяві стали супротив себе два спорщики: Жан і вуйко, – а спір ішов про нього, про те, чи бути йому чоловіком, чи не бути. Спорщики доказували кождий свою правду, і Ежен зразу слідив за спором; але швидко докази так перепутались і порівноважились, що бачилось Еженові, немов за кождим спорщиком правда, немов границі між злом і добром защезли, усе помутилося і посіріло, а в тій душній загуслій атмосфері йому не бути, не бути чоловіком!..

– Так! Не бути мені чоловіком між людьми, робітником між робітниками! Не бути! – простогнав Ежен, і гіркі гарячі сльози приснули з його очей. – І пощо ж я родився на світ з затрутою кров’ю в жилах, обтяженою від віків прокляттями нещасних, обтяженою найтяжчим прокляттям неробства та пихи?.. І нащо ж дали мені хоть крізь сито пізнати правду, коли ціле життя моє мало бути однотяглою брехнею, однотяглою наругою над усім, що людське, над всім, що зветься: праця і недоля?..

Йому пригадались тяжкі дні його життя в пишних вуйкових дворах. Ні, не дні, а довгі-довгі літа пробув він в тій клітці, не тільки держаний взаперті, але тиранізований на кождім поступі, наломлюваний до беззглядного послуху чужим безглуздим розказом, вдавлюваний в тісні рамки чужих заскорузлих понять, окрім котрих і йому не позволялось мати своїх понять, висказувати своєї думки.

– І се значить: щира старопольська моральність? – заговорив він. – І на се багно упідлення та обезличення з пошануванням глядять наші ліберали, його підносять до ідеалу наші «великі поети», наші Вінкентії Полі, Красінські [Сцени щирого старопольського самодурства справді підняті Вінкентієм Полем трохи не до ідеалу. Читай, н[а]пр[иклад], «Pamiętnik Benedykta Winnickiego», з котрого найвидатніший уступ поміщено навіть у читанці для нижчої гімназії, запевно, щоб дати гарний примір будущим шляхтичам. Порівняй уступи поем «Hetmańskie pachole» того ж «Psalmy przyszłości» i «Przedświt» Красінського. – Прим. І. Ф.] та другі? Ах, кілько я витерпів під гнетом тих ідеалів! Кожда йота тої проклятої фальшивої моральності була острим терном, що рік за роком глибше і глибше впивався в моє тіло, в мій мозок!.. Ні, я наперед уже вдесятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив її! Я ще можу бути чоловіком! Я найду ще натілько сили, щоби піти за радою Жана. Коли протест супротив гнету і неволі, то вже протест до кінця, до смерті, – то вже підлість переривати наполовині. Так, я доведу протест до кінця, я стану чоловіком, слізьми і мукою обмитим з вікового прокляття!..

– Я буду жити їм на упір! Перед їх очима буду ходити в простій серм’язі, перед їх очима зійду з їх фальшивого вершка на дно, туда, де вони й заглянути не ласкаві. Се буде довершення протесту!

Нараз дзвінкий голос обізвався від дверей:

– Позволять пан заспівати?

Ежен здрижав цілий з несподіванки і вдивився в двері. Через підхилені двері перехилялася до світлиці голова дівчини-арф’ярки.

– Ну… ну, чого хочеш? – спитав Ежен.

– Може, пан позволять пісеньку? Я знаю всіляких, веселих і сумних.

При тих словах вона забренькала в струни.

– Про мене, співай, – сказав Ежен. – Співай веселої. Рад би я знати, що в тебе за веселі пісні.

Арф’ярка видивилася на нього, а її пальці тим часом машинально забігали по струнах. Зразу веселі, скочні акорди лилися з струн, але живо вони перейшли в якісь тужніші, серед котрих тут і там брязкали скочні ноти, мов гірка насмішка над лихою долею. Відтак сухим, немов дерев’яним, голосом, без життя і виразу, вона заспівала:

Коли моє щастя, як сонце, сіяло,

Крутився круг мене комариків рій;

Усе мя любило, усе ми сприяло,

Усякий і друг, і приятель був мій.

І кусника хліба я з’їсти не міг,

Щоби не ділити го поміж усіх.

А нині і щастя й достатки пропали,

Приятелів моїх не бачу, нема!

Комарики щезли, і рожі зів’яли,

І сонце не гріє, настала зима.

Приятелі наші – то ті комарі:

Приходять і гинуть у щастя весні.

Тепер коло мене зимової ночі

Засіла невсипна бабуся

Грижа, вся в лахах…

Тускніють запалії очі,

І колють, і ріжуть мене без ножа.

Над мене схилене погане лице,

Я рад би пропасти, та час не тече.

Ще раз мені сниться, що знов повертає

І щастя, і жизні чудова весна, –

Приятелі йдуть, рій комариків грає…

Но глип, – надо мною все баба страшна

Хиляєсь, глядить, чи живий то я ще?

Ох, згинуть, пропасти !.. Та час не тече!

Страшне, гнітюче вражіння зробила ся пісня на Ежена. Він похилив голову, мов під обухом, і всякі ясніші думки меркли та розлітались, мов листя, в одній хвилі зварене лютим морозом.

– Ось образ того життя, яке мене жде, – прошептав він, – ось образ тої дороги, по котрій мені прийдеться йти аж до гробу. І за що?.. Чи ж не досить уже я витерпів? Яка справедливість може жадати від мене ще більше мук? Ні, ні, ні!..

Він поволі забувся і з шепту перейшов до голосної бесіди. Аж нараз арф’ярка, що зачудувана весь час гляділа на нього, бренькнула в струни і тим перервала його монолог.

– Ага, я й забув, що ти ту, – похопився він і, видобуваючи з кишені всі дрібні гроші, які мав, зсипав їх арф’ярці в подолок. Ще з більшим дивом поглянула дівчина на купу срібняків.

– Пане, – сказала вона, – се забагато для мене! Десята часть того – і то було б забагато. Я не заробила такої суми.

– Не заробила? Се що за слово? – сказав Ежен здивовано і собі ж позираючи на неї. – А хіба я заробив на ню? Я й тілько не заробив, що ти!

– Е, але пан можуть її мати, бо – пан!.. Але пан, видно, щось слабі, – я збігаю по доктора.

Ежен мимоволі всміхнувся на її бесіду, перепутану «панами», і сказав:

– Ні, я не слабий, не бійся! А як і слабий, то вже на мою слабість ніякий доктор не порадить. Іди собі з богом.

– Дуже щось пан дивно говорять, – відповіла арф’ярка. – Мені все-таки здається, що треба збігати по доктора, аби пану поміг.

– Але дурна, – відказав Ежен, котрому тота щира душа почала надоїдати, – іди собі з богом! Я не слабий, я попросту… троха… трошечка… п’яний!

Примітки

Поль Вінценти (1807–1872) – польський поет.

Красінський Зигмунт (1812 – 1859) – польський письменник.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 186 – 189.