6. В будинку графині М.

Іван Франко

В камениці, де отак не то чудом, не то припадком опинився Калинович, жила на першім поверсі графиня М. Дідичка славного історичного імені, славна колись красою та маєтком, вона вийшла замуж за польського магната, гуляла з ним разом за границею і здобула собі не менше голосну славу своїми любовними авантюрами. Повстання 1831 року покликало її мужа назад до краю, до просторих дібр на російському Поділлі. Загальний запал захопив і його: він узброїв свою двірню й слуг і зробив із них полк, який приніс йому більше слави серед шляхти, ніж пожитку польській справі: він був швидко розбитий і розсипаний, сам граф дістався до неволі і був висланий на Сибір, а його добра сконфісковано.

Графиня ледве здужала врятувати те, що внесла мужеві в посагу, та й се через її гуляще життя за границею було дуже надшарпане. Вона спродала останки, перенеслася до Галичини, купила тут невелике сільце та, пустивши його в оренду, сама жила у Львові дуже скромно. Все одягнена в жалобу, поважна з виду, з білим, як молоко, волоссям, хоч числила ледве 50 літ, вона була тепер гарячою польською патріоткою. Ті, що не знали її шумного минулого, вважали її взірцем чесноти та посвячення, зразком старопольської матрони, що на своїх жіночих раменах держала й леліяла силу й славу Польщі та біля домашнього огнища берегла святі дідівські традиції. А ті, що знали графиню ліпше, мовчали і вдавали, що також вторують похвальним гімнам на її честь. Що їм се шкодило? Навпаки, слава, що окружала ім’я графині, переливала частину свого блиску також на весь шляхетський стан.

Нема що мовити, графиня, живучи отсе вже дванадцять літ у Львові, дбала дуже пильно про те, щоб піддержувати свою славу. Вона швидко, якось непомітно виробила собі ім’я великої філантропки, заступниці та помічниці всіх бідних, а найпаче бідних ветеранів польського війська, бувших повстанців та свіжих конспіраторів. Маючи широкі зв’язки та знайомості не лише в польських, але також у німецьких шляхетських та магнатських сферах, вона справді могла зробити не одну прислугу, особливо в тих часах бюрократичної всевладності та самоволі. Вона не щадила заходів та просьб, вироблюючи одним посади, іншим амністії, ще іншим увільнення з-під поліційного дозору, паспорти на виїзд за границю або дозвіл на пробування в Галичині.

Та й звичайних бідних, сиріт, що зголошувалися до неї за підмогою, вона ніколи не відправляла ні з чим, хоча все вміла так устроїти діло, що з власної кишені на всю ту філантропію не видала ані крейцара. Прошаставши замолоду немалий маєток, графиня на старість зробилася скупою. Та, проте, вона вміла запомагати бідних чужими руками: тут напише білетик, особливо до якого міщанина, купця або жида-багача, який на радощах, що «сама графиня» написала до нього власноручно, трусне мошонкою і дасть удесятеро більше, ніж би дав з власного милосердя; а там, коли діло важніше, а усмотрений виконавець її філантропійних інтенцій тугіший на кишеню або вже був натягнений, вона їде сама, в жалобі, з урочистою міною на лиці і з голосом, повним релігійного намащення.

І вже не легко знайти такого твердяка, щоб оперся її просьбі, тим більше, що за кождою просьбою графині, мов люта собака за вуглом, сиділа погроза: через свої зв’язки й знайомості вона могла кождому пошкодити ще легше, ніж помогти, і не один мав нагоду пожалувати, відмовивши коли-будь її просьбі. У графині була добра пам’ять, і хто раз чим-будь не догодив їй, міг бути певний, що колись у прикрій хвилі почує на собі її мстиву руку.

Входячи в літа, графиня пристращалася чимраз більше до двох речей: вона робилася набожною, сповідалася щотижня у єзуїтів, молилася цілими днями і взагалі весь час, вільний від виїздів за філантропічними інтересами, присвячувала релігійним практикам; а друга річ – се була охота сватати молодих дівчат і паничів. Роль свахи або посадженої матері була найлюбіша їй з усіх ролей, які могла відгравати ще в житті, певно, любіша від ролі Магдалени-покутниці. Вона сватала всіх своїх молодих своячок і свояків, віддавала замуж молоді вдови та розвідки, а з часом дійшла до того, що брала до себе на виховання по десять або й більше молодих дівчат, сиріт по офіціалістах, ходачкових шляхтичах або урядниках, головно для того, щоб по двох-трьох роках могти віддати їх замуж по своїй волі і вподобі; саму відданицю звичайно не запитувано при тім; вона мала приймити свою долю з рук ясновельможної пані графині, розплакатися, впасти їй до ніг і бути до смерті вдячною.

І не треба думати, щоб графиня бодай при тім поносила якусь матеріальну жертву. Вона брала «на виховання» дівчат не менше п’ятнадцяти літ, – молодших віддавала в теплі руки іншим милосердним людям. Ті вихованиці жили у неї в селі і, нібито вчачися домашнього господарства, робили безплатно всю чорну роботу сільських куховарок, наймичок та робітниць. Зате, віддаючи їх замуж, графиня давала їм «гардеробу», себто пару сорочок та іншого дешевенького жіночого убрання та пару дукатів «на нове господарство»; все було обчислене докладно так, щоб ніяка вихованиця не коштувала більше, ніж приніс її заробіток. Головне віно, яке давала графиня, се була її протекція: вона виробляла посади й аванси для мужів своїх вихованиць, приміщувала їх в данім разі у знайомих панів до «обов’язку» і не забувала за них і потому.

Того дня, коли скоїлося бомбардування, графиня провела весь ранок, як звичайно, на молитві. Коли ж почали стріляти і насупроти її вікон почали будувати барикаду, вона веліла своєму льокаєві Янові замкнути браму, а сама, ставши біля вікна, так, щоб була заслонена муром, а проте могла бачити все, що діється на площі, стояла весь час, шепчучи молитви і визираючи крізь вікно. Декілька куль із площі св. Духа влетіло крізь відчинене вікно до її покою, та се не злякало її; вона була з лицарського роду і не боялася оружжя; за її дівочих часів не перевелася ще мода, що паничі для забави вистрілювали паннам корки з-під черевиків в часі полонезу. Таким робом вона була свідком оборони й упадку барикади, бачила, як упав остатній оборонець, поміщений у вікні єзуїтського костьолу, і дівчина, що сиділа в заглибленні, бачила нарешті вчинок Калиновича. Видячи, як він з дівчиною на руках біжить півперек площі, вона скрикнула нараз до свойого льокая:

– Яне! Живо! Живо! Біжи, відімкни браму і хапай тих двоє до сіней! Живо, бо їх розстріляють на місці!

Ян скочив з ключем до брами і в саму пору втягнув Калиновича й дівчину досередини. Ледве заскрипів ключ, замикаючи браму, на площі почулися голоси команди і гупання кроків цілої компанії вояків. Офіцер, мабуть, добачив іще Калиновича, що втікав із площі, але не бачив докладно, куди і як він щез. Порівнявшися з брамою тої камениці, де жила графиня, він закомандував:

– Compagnie, halt!

Компанія стала. Офіцер, покликавши до себе двох капралів, задзвонив до брами. Всередині не було чути нічого, ніхто не відчиняв. Офіцер задзвонив ще раз і почав рукояттю шаблі стукати до брами та клясти по-німецьки. Нарешті брама відчинилася. В сінях стояв Ян у багатій ліберії.

– Чим можу служити пану ляйтнантові? – запитав він чемно.

– Хто тут живе? – запитав строго офіцер.

– Пані графиня М…

– Сама?

– Сама.

– Я бачив, що сюди тікали бунтівники, ті, що з барикади стріляли на цісарське військо.

– Пан ляйтнант помилилися, – чемно, але рішуче мовив Ян. – Пані графиня не має нічого спільного з бунтівниками. Справді перед хвилею я відчинював браму, але лиш на те, аби врятувати життя одного цісарського урядника, якого ще в остатній хвилі бунтівники хотіли розстріляти. Ось він!

І Ян, відступивши набік, показав офіцерові й воякам Калиновича, що, все ще безтямний і зомлілий, лежав на кам’яній долівці сіней. Розуміється, що дівчини, яку він виніс із барикади, не було ані сліду.

– Прошу поглянути, – мовив далі Ян, нахиляючися над зомлілим. – Під плащем цісарський мундир, на руках нема ані сліду пороху, тілько сліди чорнила на пальцях.

– Todt? – запитав коротко офіцер.

– Ні, зімлів. Мабуть, дістав кольбою по голові. Бачите, циліндр заламаний.

– Gut. Ich werde es melden. Як прийде до себе, задержіть його. Compagnie, marsch!

І вояки пішли далі, а Ян замкнув за ними браму. Він увесь час потерпав, щоб Калинович не прочунявся передчасно та не попсував своїми признаннями заімпровізоваиу ним історію. А тепер аж легше зітхнув та подякував богу, що брехня побідила.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 359 – 363.