7. Калинович, графиня та Емілія

Іван Франко

В тій хвилі Калинович застогнав і відкрив очі.

– Де я? Що се зо мною? – запитав він, озираючися довкола.

– Між добрими людьми, – мовив Ян. – Не бійтеся нічого, все буде добре.

Калинович сів на долівці і озирався довкола з зачудуванням. У його голові шуміло, спомини недавно пережитого ще не ожили.

– Де я? Хто ви? – запитав він, знов вдивляючися в Яна.

– Ви в домі пані графині М. Я впустив вас, як ви тікали…

– Ах, так! А де ж та дівчина, що я ніс її?

– Нагорі, у пані графині.

– То вона не вбита?

– Здається, ні. Пані графиня тверезить її.

– А вже не стріляють?

– Ні, вже втихло.

– А не будуть шукати за нами?

– Були вже тут. Надіюся, що не прийдуть більше.

– Були тут? Бачили мене?

– Бачили. Та ви не бійтеся нічого. Ваш мундир, ваші руки, замазані чорнилом, а не порохом, переконали їх, що ви не повстанець.

– Господи, тобі слава! – зітхнув Калинович. – Значить, тепер можу йти додому?

– Я не радив би вам. Тепер іще не зовсім безпечно.

– Ах, так, певно! Чуєте? Гуде, тріщить – що се таке?

– Ратуш горить. Вояки стоять довкола і не позволяють гасити. Шукають по домах. Лишіться тут іще троха, потім я проведу вас до вашого дому.

– О, спасибі вам! – мовив Калинович. – А до того мені треба подякувати пані графині за її доброту. Ой!

Калинович на згадку про графиню пробував устати, але почув біль у крижах і йойкнув. Ян поміг йому встати, запровадив його на поверх до свойого покою і, завідомивши графиню про все, приніс йому скляночку вина, сухарів і овочів. Калинович покріпився і, сидячи в кріслі, поки Ян ходив услугувати графині, силкувався впорядкувати свої враження з недавно пережитих страшних хвилин. У нього сильно боліла голова, чувся якийсь глухий біль у крижах і в цілім тілі якесь отупіння, мов після тяжкої праці.

В покоїку, де він сидів, було вже майже зовсім темно. Ввійшов Ян і поставив на столі дві запалені свічки. Слідом за сим відчинилися двері, і ввійшла графиня.

Калинович чемно подякував їй за рятунок, поцілував її руку і просив дозволу вийти і навідатися до свого помешкання. Графиня сіла на кріслі біля стола і оглянула його уважно від ніг до голови.

– Ви якийсь урядник? – запитала вона з виразом розчарування в голосі.

– Так, ясновельможна пані, канцеліст при державній бухгалтерії.

– Ваше ім’я?

– Степан Калинович.

– В усякім разі се дуже гарно з вашого боку, що ви не завагалися посвятити своє становище і наразити своє життя, коли ходило о боротьбу за наші спільні, святі ідеали.

– Ясновельможна пані графиня вибачать, – мовив Калиновим, – я зовсім не думав ні про яку посвяту, ні про яке нараження.

– Ну, так! Чоловік не думає про такі річі, а йде за голосом патріотичного обов’язку.

– Ясновельможна графиня вибачать, – ще раз заперечив їй Калинович, – я зовсім не йшов за ніяким таким голосом. Я вийшов із канцелярії, коли там луснув гранат і запалив папери. Я хотів іти додому, та застав вулицю загороджену барикадою.

– А все-таки ви станули в рядах оборонців.

– Дуже мені прикро, що мушу ще раз спростувати погляд ясновельможної пані. Я не станув ні в якім ряді, але в куті, де б мене не досягли кулі. Я чоловік не воєнний.

– А ся дівчина, яку ви видобули з-під барикади, хіба се не ваша сестра, не товаришка вашої боротьби?

– Ні, ясновельможна пані. Сю дівчину я бачив сьогодні перший раз і навіть не знаю, як їй на ім’я. Догадуюся лише, що вона дочка мойого бюрового товариша Валігурського, який справді стояв на барикаді і стріляв, доки не впав, забитий обломком граната. Тоді вона вискочила з якоїсь криївки, крикнула: «Таточку!» – і зараз упала вниз. Я бачив, як на неї звалився повіз, а що в тій хвилі перестали стріляти, я вирвався зі свого кута, вихопив її з розвалин і поніс – сам не знаю куди.

Графиня зморщила чоло і гляділа на нього остро.

– То ви то все не з патріотизму?

– Ні, ясновельможна пані, не можу того сказати. Я не мішався ніколи в політику.

Графиня всміхнулася якось квасно.

– Хіба ж се політика? Боротьба за найсвятіші ідеали, за вітчину…

– Ясновельможна пані, я австрійський урядник, а з роду русин…

– Ah! Comment il est mal eleve! – скрикнула графиня з виразом великого розчарування, не то сама до себе, не то до Яна, що стояв за її кріслом, а по хвилі додала знудженим голосом:

– Ну, добре, можете собі йти. Дівчиною я займуся. На всякий випадок, коли ви були знайомі з її батьком, то дайте Якові свій адрес. Може, вона захоче побачитися з вами. Adieu!

І графиня встала, гордо подала йому два пальці, які він поцілував з низьким поклоном, і вийшла, шелестячи сукнею.

Минув місяць від того часу. Ратуш згорів і з ним усі папери державної бухгалтерії. Калинович пробував на недобровільнім урльопі і нудився страшенно. Привиклий до неважкої, але щоденної і правильної праці, він тепер не знав, що зробити з собою: зразу, коли ще в місті панував пострах стану облоги, він цілими днями сидів запертий у своїм покоїку, читав дещо, пробував навіть писати вірші і зараз же палив усе написане. Пізніше, невважаючи на сніг і сльоту, він ходив по вулицях і нараз спостеріг, що його щось надто часто тягне на Трибунальську вулицю. Чи то були спомини тих страшних годин, які він пережив у куті біля барикади, чи що інше? Він силкувався вмовляти в себе, що має право ще хоч раз побачити ту дівчину, яку з нараженням власного життя вирятував від нехибної смерті. Але задзвонити до брами гордої графині він таки не мав відваги.

Та ось одного дня, коли він вибирався власне на свій звичайний похід, до його дверей хтось застукав. Калинович завмер зо страху; він усе ще боявся, щоб його як-будь не потягнено до одвічальності за нещасну барикаду. Він не знав, що робити; чи замкнути двері і удати, що його нема, чи просити незнайомого гостя, щоб ввійшов. Але двері відчинилися без його запросин, до покою ввійшов Ян у багатій ліберії і подав йому пахучий білетик.

– Пані графиня просять сьогодні на вечір, – мовив він, поклонився і пішов.

Весь той день перебув Калинович серед дивного зворушення. Він ходив довго по вулицях, старанно оминаючи ринок і Трибунальську, кілька разів заходив до кав’ярні, читав газети, та, не можучи нічого зрозуміти, відкладав їх набік. Нарешті прийшов вечір. Убравшися в повну свою параду, Калинович узяв фіакра, бо на вулицях було болото, і, під’їхавши до звісної брами на Трибунальській, подзвонив. Брама відчинилася. Ян повів його на перший поверх до покою графині.

В ясно освіченім покої сиділа при столі в фотелі графиня, а обік неї бліда, тендітна панночка, скромно, але елегантно одягнена в чорну сукню.

– Пан Стефан Калинович! – промовив Ян, впроваджуючи Калиновича до покою, і віддалився. Панночка, що сиділа на кріслі біля графині, порушилася якось нервово, немов хотіла встати. Але графиня легенько простягла руку, даючи їй знак, щоб сиділа тихо.

Калинович наблизився і поцілував графиню в руку.

– Панна Емілія Валігурська, пізнаєте? – промовила Бона з легким усміхом, обертаючися до нього.

– Якби не слова ясновельможної пані графині, то ніколи б не пізнав, – відповів Калинович і вклонився панночці.

Вона встала, обійшла фотель графині і простягла йому руку. Калинович з дивним почуттям зирнув на ту дрібну білу ручку, по якій ніхто не був би пізнав, що вона так зручно і вправно набивала перед місяцем важкі наполеонівські пістолети.

– Позвольте, пане, – промовила вона трохи горловим, але дуже приємним голосом, – подякувати вам за ваш справді геройський учинок, що врятував моє життя. Оскілько знаю з уст пані графині, був се героїзм поневолі. Тим гірше для вас, що ви натрафили на бідну сироту, яка нічим не в стані відплатитися вам.

– Дуже низько, пані, ціните мене, думаючи, що я, чи то в тій хвилі, коли рятував вас, чи коли-будь пізніше, хоч на момент думав про якусь заплату за се чи то з вашого, чи з чийого-будь боку. А тепер, побачивши вас уперве, я справді щасливий, що мій мимовільний учинок урятував життя такої гідної і гарної особи, як ви.

При сих словах панна почервоніла і в заклопотанні глянула на графиню, та й Калинович почервонів і втупив очі вниз.

– Il n’est pas si mal eleve, comme j’avai songe, – промовила графиня, гладячи панну Емілію по голові.

Потім вона почала розпитувати Калиновича про його рід, його уряд, його плату, про те, що тепер робить і що думає робити. Він відповідав на її питання попросту, щиро, нічого не прибільшуючи, і графиня слухала його оповідання очевидно зацікавлена та кивала головою. Потім попросила його лишитися ще півгодинки і повечеряти з ними. Вечеря була дуже скромна, а що графиня при тім не говорила багато, то й досить нудна. За вечерею Калинович сидів против панни Емілії, а графиня між ними, при вужчім краю стола. Графиня заставила Калиновича розповісти ще раз при панні історію пам’ятного дня 1 падолиста, і Калинович чув, що сим разом оповідав цікавіше, ніж перед місяцем, декуди навіть з гумором, так що на лицях обох дам показувався легенький усміх.

– А я пана давно знаю з оповідань небіжчика татка, – промовила панна Емілія. – Дуже часто говорив мені про свойого бюрового товариша. «Одинока щира і чесна душа в нашім бюрі, – так мовляв він звичайно, – лише шкода, що такий забитий шварцгельбер».

– Так, ваш покійний татко часто докоряв мені шварц-гельберством, хоча, признаюся по щирості, я ніколи не розумів гаразд, чим тут я заслужив на докори. Я чоловік простий, невчений і неочитаний. Знаю свою бюрову роботу, яка мене годує, і свою присягу, яка мені велить робити точно й чесно. Та й годі. Але се не значить, щоб я поза сими межами не міг розуміти справедливих жадань чи то польського, чи руського, чи якого іншого народу.

– Pas mal dit! – мовила графиня, хитнувши головою.

– Я часто просила татка, щоб запросив коли до нас додому того закостенілого шварцгельбера, – мовила далі панна, – але таточко не хотів. Він і не знав…

Вона не договорила і притулила хустку до очей, утираючи сльози.

Графиня встала. Калинович поцілував її в руку, здалека вклонився панні і пішов. Він не знав, що думати про сей свій візит, про його ціль і значення, але почував, що без значення він не лишиться. І справді, по кількох тижнях, десь при кінці лютого 1849 року, він дістав знов запросини від графині, щоб потрудився відвідати її на хвилину. Сим разом графиня прийняла його сама. Вона запитала знов, чим він займається. Калинович відповів, що все ще не має постійного заняття, бо державну бухгалтерію касують і реорганізують. Правда, його не відправлено зі служби і плату, 20 ринських місячно, йому дають, але що буде далі, сього він не знає. Графиня вислухала його мови і сказала йому попросту:

– Подавайтеся до намісництва.

– Вельможна пані графине, – мовив Калинович, – я вже розвідував. Там усі такі посади, на які я міг би податися, давно вже обсаджені.

– То байка, – мовила графиня рішуче. – Зараз сьогодні лагодьте подання. Не говоріть ні про яку посаду, а подавайтеся. Залучіть які маєте свідоцтва, папери. Зрозуміли?

І, не ждучи його відповіді, вона встала і подзвонила. Явився Ян і подав зачудованому Калиновичеві плащ і калоші.

І Калинович подався, хоч не мав ніякої надії на те, щоб його подання осягнуло яку ціль.

Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 363 – 369.