8. Весілля і смерть Калиновича

Іван Франко

Новий намісник Голуховський був уже звісний як чоловік острий, безоглядний службиста; говорили, що хоче зорганізувати намісництво і загалом усю політичну адміністрацію в краї як свою праву руку і добирає людей здібних, енергійних та рішучих. Калинович не почував у собі таких прикмет: він був добра, терплива та точна рахункова машина, але не жаден адміністратор. І справді, зразу здавалося, що його надії на одержання посади в намісництві зовсім марні. Минав тиждень за тижнем, а відповіді не було ніякої. Калинович ждав зразу терпливо, з тою терпливістю впертого, та при тім пасивного русина, на яку зложилися довгі віки політичної й соціальної залежності та невласновільності. Він пробував через знайомих возних та інших канцеляристів, що служили в намісництві, засягати відомості, як стоїть його справа, але ніхто не вмів сказати йому нічого певного; одно тільки було певне, що всі персональні справи взяв у свої руки сам намісник і жадна, навіть найпідрядніша номінація в політичній службі не робиться без його відома.

Положення Калиновича робилося чимраз прикріше. По скасуванні старої державної бухгалтерії, яку тепер на нових основах перероблювано на крайову фінансову дирекцію, йому грозила перспектива, коли не дістане посади в намісництві і не зголоситься заздалегідь до якої іншої державної служби, лишитися зовсім на леду, без ніякого удержання, крім малесенької пенсії за дотеперішню 20-літню службу. Кілька разів він збирався йти до графині та просити у неї поради, а в разі чого й протекції, та все щось неначе спиняло його. Нарешті, вже геть у великім пості, він наважився піти до намісництва, відібрати своє подання й алегати і подаватися куди інде, хоч би до суду. Та, на превелике диво, якраз того самого дня, коли надумав сей крок, одержав із намісництва візвання, щоб того й того дня ставився в повній урядовій параді на аудієнцію до самого намісника.

У Калиновича аж жижки затрусилися. Він увесь тремтів зі страху, що мусить ставати око в око перед таким великим та страшним паном, який йому видавався силою, першою по цісарі, а другою по бозі. Та се не був страх розпуки й безнадійності, а, навпаки, на дні того страху ворушилося радісне почуття, що чей же воно не надарма, що та аудієнція буде великим і щасливим зворотом у його житті.

Завмирало серце у Калиновича, коли того пам’ятного дня входив у браму намісництва і низенько поклонився пишно вбраному портьєрові, що стояв у брамі з золоченою булавою в руці. Ще дужче завмирало його серце, коли, пройшовши пару сходів і довгий коридор, він ввійшов до почекальні перед аудієнційною залою і знов низьким поклоном ушанував слугу, що зажадав від нього завізвання. А вже як завмирало його серце, коли той сам слуга після ряду інших імен нарешті викликав його і відчинив перед ним двері до аудієнційної зали, сього ні словами сказати, ні пером описати. Майже безтямний увійшов Калинович до тої зали, оббитої червоними тапетами, з меблями, також оббитими червоним адамашком, з великим бюром, застеленим червоним сукном. Перед його очима зачало колихатися та клубитися якесь червоне море.

Він зупинився недалеко дверей, не знаючи, чи йти далі, чи ні. В тій хвилі з-за червоного бюра встав високий пан з острими та виразними рисами лиця, з носом довгим і острим, як гуцульський топорець, з бакенбардами і виголеною серед них бородою і звільна наблизився до нього. Сей пан міряв його уважно проникливими, не то сердитими, не то згірдними, очима.

– Слухай, Калинович, – промовив нараз високий пан різким, трохи носовим і дуже неприємним голосом, – що ти собі думаєш? Ти з роду русин, був на польських барикадах, кваліфікації не маєш і подаєшся на цісарську посаду до намісництва. По-якому се?

Що досі в Калиновича подирав мороз за плечима, а тепер було йому так, немовби хтось обілляв його окропом. От тобі на! Діждався посади, нічого сказати. Намісник знає про його пригоду з барикадою! Значить замість посади попруть на старі літа в рекрути, як многих інших барикадних героїв. У нього дух заперло. Він стояв німий, блідий і трясся всім тілом.

– Ну, що не відповідаєш на моє питання? – настоював намісник, не зводячи з нього допитливих очей, і очевидно, любуючися його смертельною тривогою.

– Екс… екс… екс… – пролепотів Калинович, але не міг вимовити навіть першого слова.

– Ну, що? Говори сміло! – заохотив його намісник, трохи зм’якшуючи голос.

– Ексцеленціє… я… я… власне… хотів… – вигикував, мов викидав із себе поодинокі слова бідолашний Калинович.

– Ну, що ти хотів?

– Хотів… власне… сьогодні… відібрати своє подання.

– А то чому?

– Бо розміркував… що я… куди мені… до політичної служби…

– А чому ти не розміркував того вперед, заким вносив подання?

– Екс… екс… ексцеленціє… я… я…

Він завагався. Чи згадувати про графиню? Щось немов долонею затикало йому уста. Якась вроджена гордість наложила пута на його язик. Ні!

– Я… я був дурний, – вицідив він.

– Бачу й сам, що ти дурний. Навіть тепер не вмієш вибрехатися. Ну, скажи, нащо мені такого урядника? Де я його подію?

– Ексцеленціє… я не маю претензії на високу посаду… я на найменшій готов щиро й чесно… – осмілився промовити Калинович, у якого лагідніший тон намісника знов збудив деяку надію. Та бідолаха знов не в ті двері попався.

– Слухай, Калинович, – перервав йому намісник остро, морщачи брови, – не говори мені про свою щирість і чесність. Се твої особисті прикмети, до яких мені нема ніякого діла. Для мене головна річ служба. Будеш нечесний у службі – підеш до криміналу. Будеш нещирий у службі – нажену тебе. Про се нема що й говорити. А мені поперед усього треба людей розумних, енергічних, смілих, кованих на всі чотири ноги, розумієш? Таких, щоб уміли зручно сповняти мої накази і навіть те, чого я їм не наказав. Щоб уміли відгадати мою волю, мою інтенцію. Щоб уміли робити моїм іменем, не наражаючи мене на одвічальність… робити урядово і ховати кінці в воду… щоб уміли в данім разі змовчати, а коли треба, то й потерпіти там, де через се можна відвернути одвічальність від мене. Розумієш? Я потребую таких урядників, щоб були в моїх руках без душі, без волі, без сумління, а проте все мали голову на карку. Розумієш, Калинович?

– Одно розумію, ексцеленціє, що я на такого урядника нездатний, – мовив Калинович.

– Так, маніпула маніпулою й буде, – згірдно буркнув намісник і зробив такий жест, немов хотів відвернутися. Калинович поклонився, щоб іти геть, уважаючи аудієнцію скінченою. Та нараз намісник знов обернувся до нього, немов нагло пригадав собі щось.

– А слухай, Калинович, скажи мені, як то ти бився на барикаді?

– Ексцеленціє, я не бився.

– Не бився? А як же ти вирятував ту панну… як її… Валігурську з розвалин барикади?

– Ексцеленціє, я… я… нехотячи.

Ані один мускул не дрогнув у кам’янім, мов сокира наостренім, лиці намісника, тільки блиск очей зраджував, що він сміявся в душі.

– І що ти зробив тій панні, що вона відтоді плаче і жалується на тебе?

У Калиновича знов мороз подер за плечима.

– Екс… екс… ексцеленціє, я нічого не знаю. Я переніс її зомлілу на руках…

– Еге, переніс на руках! Добре переніс! Тепер дівчина нещаслива, плаче на тебе. Зараз мені йди й заспокій її. А як будеш мати від неї посвідчення, що вона не має до тебе ніякої претензії, тоді приходь сюди по резолюцію. Інакше й бачити тебе не хочу.

Мов п’яний вийшов Калинович із намісництва. Що за нова халепа наскочила на нього? Чого хоче та панна? Що йому робити? Не думаючи, не тямлячи, як і куди, він якось поневолі опинився на Трибунальській і подзвонив до відомої брами. Ян, не кажучи ані слова, попровадив його до графині. Гикаючись і плутаючися, Калинович оповів їй, чого жадає від нього намісник.

– А ви справді знайшлися негарно, не по-кавалерськи, – остро й холодно мовила до нього графиня. – Ви ж від першого разу могли побачити, що панна Емілія не байдужа до вас, а проте стілький час не навідувалися, зовсім забули про неї. Бідна дівчина, скілько вона наплакалася!

– Вельможна пані графине! – крикнув переляканий Калинович. – Клянуся сумлінням, що я нічогісінько не завважив. Та й де ж би я смів!.. Я чоловік без становища, без роду… вже майже сороклітній… а панна Емілія…

– А от бачите! Прошу, входіть ближче!

Графиня повела Калиновича до салону, де за фортеп’яном сиділа Мільця, хоч і не грала.

– Мільцю! – мовила графиня. – Представ собі, твій пан кавалер нічого й не догадувався!

– Панно Еміліє, – мовив Калинович, наближаючися та цілуючи її руку, – вибачайте моїй сліпоті. Але такого щастя я ніколи не міг надіятися… не смів би…

– Ну-ну, не треба бути знов таким несмілим, – мовила всміхаючися графиня.

– Вельможна пані графине! – мовив Калинович, не випускаючи руки панни Мільці. – В отсій радісній хвилі не відмовте бути нам, сиротам, за матір!

І вони обоє впали перед нею на коліна.

– Боже вас благослови! – набожно промовила графиня, кладучи їм руки на голови.

Не минуло й півгодини, як Калинович знов вертав до намісництва, сим разом уже направду п’яний – п’яний не лише двома келишками вина, випитими у графині з нагоди своїх заручин, але головно п’яний щастям, що так несподівано впало на нього. Він мав при собі лист від графині, який і вручив намісникові.

– Ну, так-то добре! – мовив намісник. – Гратулюю тобі заручини і прийми від мене отсе!

І намісник подав йому срібну табакерку, повну дукатів.

– Се тобі на нове господарство. А зараз по шлюбі одержиш декрет номінаційний на рахункового офіціала з платою 50 ринських місячно. І зараз по шлюбі прийди до присяги. А пенсія числиться тобі від завтра, завтра починається й служба.

Намісник махнув рукою – аудієнція була скінчена. Отой час від заручин до шлюбу був, певно, найщасливішим часом у житті Калиновича. Все його тішило: і надія мати молоду, таку гарну, таку скромну жіночку, і так несподівано одержана, така корисна і висока в порівнянні з давнішою посада, і нова служба в бюрі, де його шанували, знаючи, що він в ласці у намісника і що намісник сам обдарував його. Та по шлюбі швидко все змінилося.

Властиво не все. Службові відносини Калиновича були добрі, намісник був задоволений з його роботи і хвалив його точність та пильність. Але дома все пішло погано. Незабаром по шлюбі показалося, що Мільця ані не думала плакати та тужити за ним, що всю ту історію вплескала графиня, якій доконче захотілося віддати її за нього замуж і позбутися її з дому. Подружжя було зовсім не дібране, і Мільця швидко дала Калиновичу до пізнання, що він немилий, осоружний їй. Правда, вона тягла супруже ярмо, не маючи куди дітися, але домашнє життя Калиновичів було погане. Не поправили діла й діти, два хлопчики, яких Калинович дуже любив. Мільця взяла їх виховання зовсім на себе і майже не допускала його до них. Вона ненавиділа в ньому особливо його «rusinstwo» і пильнувала, щоб воно, борони боже, як зараза не прищепилося її дітям. По п’ятьох роках такого життя Калинович почав пити, а застудившися раз якось узимі і набравшися черевного дуру, він, уже хорий, по якійсь домашній сцені непевним кроком пішов до шиночку, випив там чотири гальби зимного пива і звалився без тями додолу. Його занесли додому зомлілого. Лікар, прикликаний милосердними сусідами, тільки головою похитав. Мільця не хотіла й глянути на недужого.

– Так тобі треба, старий собако! – бурчала вона. – Вмирай уже раз. Затруїв ти мої молоді літа, то й не думай, що я буду жалувати за тобою.

Калинович, відзискавши на хвилю притомність, чув ті слова. Він не сказав нічого, закусив губи, щоб не застогнати з болю, повернувся лицем до стіни і сконав.

Його сини виросли на гарячих польських патріотів; про руський рід свойого батька навіть не чули ніколи.

І скільки-то їх, вольних і невольних героїв, пішло отак напропале! Здавна привиклі цінити себе і все своє за ні за що, а бити поклони перед чужим, вони при сильнішім подуві історичного вітру відставали від своїх, а у чужих, яким віддавали свою силу, своє серце й життя, не знаходили ні признання, ні пошани, ні пам’яті. Забуттям покриває також потомність їх діла й могили.

Примітки

Голуховський Агенор (1812 – 1875) – австрійський реакційний діяч, тричі був намісником Галичини. Належачи до польської шляхти, всіляко сприяв полонізації Галичини і гнобленню українських народних мас.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 21, с. 369 – 374.