Ранок
Іван Франко
Ночі темной друже вічний, уступай, спокійний сне,
Уступайте, сонні мари, – життя труд зове мене.
Уступай, благий спокою, – я на силах покріплений,
Нехай радіснов душею повітаю світ щоденний.
Бач, немов безмежне море, сиві мгли всю землю вкрили,
Лиш горов лице їх чешуть буйні вітровії крила.
Лиш там високо, – глянь, гора,
Немов остров великий вистає
Із моря мрак, – а верх її чола,
Здаєсь, аж неба достає.
Мгли темрява стопи її обкурила,
Вітер колише листям єй синів.
Душе моя, чи ж доля погрузила
Тебе навік в те море туманів?
Угору, – гей, угору!
Там ближше світлого простору,
Там ближше золотої зорі,
Що власне гасне у просторі!
Там грудь вольніше дише,
Живіше серце б’є,
Душею розкіш там колише, –
Із повной чари там ти пий життя!
І життям тим ожий,
І огрійсь тим огнем,
Щоби світ сей чужий
Не зморозив тебе!
Але так, як Прометей, що дав огонь людському роду,
Й ти роздуй слабую іскру, братнюю любов і згоду:
Нехай ясним блисне жаром і всіх серця обхватить,
Щоб недолі страшна сила не здужала нас розбить!
Любов лишень і згода
Жить каже враз братам,
Вона життя дає народам,
Вона животну силу дасть і нам.
Глянь, душе моя, докола бистрим оком соколиним,
Глянь на край сей, що в туманах сивой мраки мріє-гине…
Як широко, як далеко
Око тут твоє сягає,
І на крилах того вітру
Мчесь від краю ген до краю!
І більшіє, велитіє
Предо мною вся земля,
І душа ю обнимає.
Жар любовного огня
Рад би радом ю стопити
І до себе притиснути,
Рад життя своє б в ню влити,
А сам з тіла відлинути!
Земле велика, земле широка,
Мій рідний краю,
Чом перед моїм палаючим оком
Мгла тя вкриває?
Доки, доки буде крити
Край сей туман темноти?
О, чи я дожду-сь уздріти
Ранок світла, свободи?
Так дух питає, розум питає…
На те громовими словами
Серце горяче му відвічає:
Глянь, понад нами
В незмірнім просторі
Потонули вже зорі, –
Глянь, на востоці, над мгли туманами
Зачервонівся небесний стріп,
Глянь, мгли, тумани вже уступають, –
Ранок, ранок пожаданий!
Чи не бачиш? Вже світла вистрілив сніп!
Чи не видиш? Хмари ся встидають, –
Запаленіли, жаром їх лице облилось!
Чи чуєш? В природі як тихо зробилось!..
Душе моя веселая, хіба ти не бачиш,
Як і небо веселими слезоньками плаче?
Воно плаче, наше щастя чує,
Наша доля твар му золотить,
Його слези жар злотом фарбує,
Його злото весь мир веселить!
Гей, вгору, серце, угору
Високо пташкою полинь
І серед золотого простору
Пісню високу воззови!
Потім ід хмарочці прилинь,
Лице до всходу оберни,
Нехай всесвітній жар озолотить
Лице твоє й життя одмолодить!
А світлом тим озолочені,
Полетим в діл, в край помрачений,
І золотими лучами,
Мов обоюдними мечами,
Розженем тьму і до сердец братів
Заговорим огненним словом,
Щоб путь була в серцях їх готова
Всходячому сонцю-свободі!
А тепер зближаєсь хвиля, –
Вже зближаєсь в тишині, –
А із золотой палати
Взноситься над верх землі
Світла море, небес око.
І зирнуло з висоти
На те море мрак-туманів,
Що край в долі облягли, –
І всміхнулось. Так смієся
Побідитель величавий,
Що стає з врагом до бою,
Певний побіди і слави.
Зо сміхом він поглядає,
Як противник против нього
Слабі сили напружає,
Та не вдіє му нічого,
Але сам із утрудженья
При ногах його паде.
Так криниця вічна світла
На тумани ті гляде.
Скоро їх покров нікчемний
Зникне від землі лиця,
Скоро і сліду не буде
З того моря без кінця.
Ликуй, ликуй, мій краю!
Рідна земле моя,
Тобі вже усміхаєсь
Предвістник того дня!
І хоч ще мряка криє
Лице твоє,
Гнеть сонце правди розжене
Сей туман, – і вража сила,
Мов о скалу, ся розіб’є
О святость справи твоей! О, душе,
Душе моя, ще раз лиш віщим оком
Поглянь у тьму будучності глубоко!
Поглянь і над хмари взнесись,
У вічне світло огорнись
І там пред вічної Правди престолом
Упадь лицем і помолись!
Помолись за руску землю,
За край рідний свій, святий,
Помолись за Руси щастя,
За її спокій благий!
І за братей помолися,
Що з чистим серці на поли
Вспільного блага працюють,
Що святую ниву орють.
Проси щастя нашим трудам,
Душам нашим – сильной волі.
Щоб не впали наші сили
Під тяжким бремям недолі.
Щоб ми чистими устами
Піснь похвальну заспівали,
Коли взійде сонце правди
І пропадуть хмар навали!
Примітки
Вірш записано серед інших творів (як самого Франка, так і його трьох товаришів по дрогобицькій гімназії) у листі Франка до В. Давидяка, уповноваженого редколегії журналу «Друг», від 13 травня 1874 р.. Підп.: Джеджаликъ, датування відсутнє. Вірш у журналі друком не з’явився (із творів, надісланих у цьому листі, надруковано лише вірш «Могила»).
Окремі дослідники вважають, що вірш «Ранок» було перероблено у вірш «Схід сонця», який і прочитано в грудні 1875 р. на вечорі, присвяченому М. Качковському у Львові (див.: Щурат С.В. Рання творчість Івана Франка. – С. 56; Ярема Яким. Дитячі та юнацькі роки Івана Франка (1856 – 1875) // Укр. літературознавство: Іван Франко. – Вип. 64. – Л., 2001. – С 171). «Схід сонця» під заголовком «Всхід сонця. На пам’ять першого з’їзду Общества імені Качковського в Галичині» друкувався в журналі «Друг» у 1876 р., увійшов до збірки «Із літ моєї молодости», вміщувався в зібраннях творів поета.
Однак, на нашу думку, називати «Схід сонця» переробкою «Ранку» немає достатніх підстав, – з першого твору запозичено лише окремі деталі алегоричного уподібнення сходу сонця в горах та пробудження духовного життя в Галичині (саме це уподібнення вже не було оригінальним прийомом на час вступу Франка в літературу). Безперечно, «Ранок» та «Схід сонця» необхідно розглядати як два окремих твори.
«Ранок» уперше і в повному обсязі опубліковано у кн.: Бунчук Б. Віршування Івана Франка. – С. 85 – 90, шляхом послідовного цитування його фрагментів, написаних різним розміром, та відповідного їх коментування.
Друкується за автографом (ф. 3, № 1059).
Качковський Михайло (1802 – 1872) – громадсько-культурний діяч у Галичині, видавець, меценат, був судовим радником у м. Самбір, заповів кошти на освітні та видавничі проекти. У Львові 1875 р. засноване москвофільське Общество імені Качковського.
Микола Бондар
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 322 – 325.