Згадка старини

Іван Франко

Коли ще предки нашії славяне

В тихих, спокійних селах жизнь вели

Й святую землю рідную орали,

У згоді братній і в любви жили,

А в мирне віче їх батьки сходились, –

О, як щасливі ті часи були!

Перед богами братя враз молились,

Солодкі пісні їм на честь співали

Й Дажьбожим даром з нищими ділились.

Як бога, в хату гостя принимали,

І рідний край любили надо все,

За нього і життя охотно клали.

Але минуло время те благе,

В славянських землях чужестранці стали,

Минуло тихе, мирное життя.

Славянські діти плуг перековали

На меч, – ним грізно Царгороду в очі

Заблисли, – поля орлом пролітали,

Хвалинське море стоп їх сліди мочить,

Ледові поля півночі дрожать

Пред труб їх голосом, орди морочить

Гроза їх імені й з страхом летять

В степ дикий перед стріл їх острих градом.

Міста повстали, скарби ся множать.

У цариградських шовках князь засяде

На золотий престіл суди судить

Й боярів можних скличе до поради.

Жемчуги, срібло, золото блищить,

Сніговий горностай їх окриває,

Й по всім ся світі слава їх ширить.

Але недовго й сей час потриває:

Що сталь здобула, те сталь відбере,

Що меч поставить, те й звалить здужає.

Незгода страшна з пекла повстає

І жаром запаля душі братів,

На брата брату в руки меч дає,

Скупає в крові братній русинів.

Стрілами землю рідную засіє,

Орди наведе дикі із степів.

А ті поб’ють незгідних і удіють

Велике горе по усім землям,

Славянськов кров’ю ся зачервоніє

Весь край. Підданих не стане князям,

Народу – вождів, поростуть тернами

Пліднії поля, що старим батькам

Сімкратним плодом труд надгоджали.

І підітнуть поганці рускій цвіт,

Дуб кріпкий впаде, зрубаний врагами. –

І чи ж уже ратунку тутка ніт? –

Чужого краю діти порубають

Старого дуба і немов від літ

На те чекали, – вни порозривають

Меж себе часті і по цілім краю

Власті своєї пута накладають.

І сотки літ так у слезах страдає

Земля велика за гріхи батьків

Й пред чужим паном поклін покладає.

Но чи ж над нею вічний Божий гнів?

Чи ж вна свободи дня ся не діжде? –

О, світло вічне Божественних слів

Тьму єй неволі розжене, проб’є,

Свободи росу й на сей спустить край,

І тихий Ангел мира ще злине

І відновить забутий, давний рай!

Примітки

Вірш у низці кількох інших віршових творів додано до листа від 6 травня 1874 р., адресованого І. Франком, на той час учнем дрогобицької гімназії, редакції львівського журналу «Друг». З-поміж віршів, надісланих Франком у цьому листі, редакція відібрала «Пісні народнії» та «Моя пісня», що з’явилися відповідно у третьому й четвертому номерах журналу за 1874 р. і стали взагалі першими друкованими творами письменника. Вірш «Згадка старини» до друку не потрапив.

Твір відбиває коло утопічно-ідеалістичних уявлень молодого Франка про прадавню історію Слов’янщини, зокрема про її князівський період, у якому поет вбачає ознаки величі князівської влади, мирного й заможного життя мешканців, могуття держави, яке, на нещастя, було підірване міжусобицями. Відгомони таких уявлень трохи пізніше позначилися на мотивах, які втілено у п’єсах «Три князі на один престол», «Славой і Хрудош», значною мірою трансформовано у повісті «Захар Беркут» і «Сон князя Святослава». На початку 1890-х років (див. його розвідку «Наш театр», 28) Франко розчаровується у можливостях власне «князівської» теми у зображенні минулого.

Фрагмент твору (рядки 25 – 30) вперше опубліковано у кн.: Щурат С.В. Рання творчість Івана Франка. – К., 1956. – С 57. Фрагмент із перших 12 рядків видрукувано в кн.: Бунчук Б. Віршування Івана Франка. – Чернівці, 2000. – С. 59.

У повному обсязі твір досі не друкувався.

Подається за автографом (ф. 3, № 1058, с. 3 – 4).

Хвалинське море – давня назва Каспійського моря.

Микола Бондар

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 52, с. 320 – 321.