Схід сонця
Іван Франко
З рамен тіні, з рамен ночі
Із солодких сну обнятій
Вирвись, серце! Край багатий
Блиск свій ось тобі розточить.
Встань, о глянь, вже ніч минає!
Встань, о глянь, вже день світає.
Встань схід сонця привітати,
Пісню раннюю співати!
Бо великий день вітаєм:
Він заблисне над сим краєм.
Се день світла, се день слави,
Се день ясний, не кривавий,
Се день миру, не день бою,
День пісень і день любови,
О мій краю, над тобою,
Тож вітай в нім день обнови!
О, ще темно! Під покровом
Ночі спить весь світ, а в морі
Неба вічнім, лазуровім
Тонуть і блідніють зорі.
І сльозина за сльозою
Із очиць їх золотих
На наш край паде росою.
Тихо скрізь, і вітер втих,
Тиша всю природу вкрила…
Ніч іще останній раз
Сил останки напружила,
Аби в сні вдержати нас.
О, сильний предків наших боже!
Чи за тяжкую нам вину
Зміниться має ложе сну
Тут на холодне смерті ложе?
Твоя рука цілий світ водить
Тим шляхом, що ти призначив;
Сини твої – усі народи;
Чому ж їх ворог розлучив?
Забулось їм, що перед твоїм
Лицем усі одна рідня;
На брата йдуть зрадливим боєм,
Йому вже й заздрять світла дня.
О, сильний предків наших боже!
Ти ж нам іздавна призначив
Супроти тьми стояти на сторожі.
Глянь, ворог тьмою нас укрив.
О доки ж, доки виглядати
Нам з пітьми ночі світла дня?
І доки ж, доки нам ридати,
Що тьма нас тисне і гризня?
О доки ж, доки світ дрімає,
Не розкрива зі сну очий?
Доки не бачить і не знає
Того, що ти велів, святий?
Любові, братньої любови
Поміж народами нема!
Устами всяк про неї мовить,
Але до діл душа німа.
Збуди, о отче, своїм словом!
Сей світ з важкої дрімоти!
А хоч би і могутнім громом
Збуди, безсильних захисти!
Чей, грім, що гори в порох крушить,
Перед котрим земля дрожить,
Ті серця кам’яні порушить,
З них сон зжене і їх заставить жить.
Або пошли їм серед ночі
Свій промінь світла, отче мій,
Най поразить їх сонні очі,
Бездільний прожене спокій!
Най блиск такий яркий засяє,
Аби зі сну увесь зірвався світ,
Ачей, при блиску тім пізнає,
Що в тьмі йому спасення ніт.
Тихо скрізь. Глибінь простору
Блідне, світло прочуває.
Вгору, серце, вгору, вгору,
Бо там скорше світло сяє!
Вгору, серце! Там щезають
Сили ночі, сили тьми;
Лиш долами залягають
Довше, тяжче мрачні сни.
Вгору, серце, на вершини
Тих Бескидів темно-синіх,
Вгору, хоч тяжка дорога,
Ближче світла, ближче бога.
А тепер поглянь довкола,
Вдаль полинь крильми сокола!
Серце швидше б’ється в груди,
Щось пречисте в душу ллється.
Чуття нові в серці будить,
Понад краєм геть несеться.
І в даль безконечну душа поринає
І рамена сильні в безмір отвирає,
Всю землю, людей всіх хотіла б обняти,
Весь край свій багатий до серця прижати,
Братів з’єдинити союзами згоди,
Піднять їх високо між інші народи;
Та – ах, іще мряки густі туманами
Розсілися гордо над Русі ланами.
Земле пречудна, земле широка,
Мій рідний краю,
Чом тебе досі для серця й ока
Мряки вкривають?
Чом не встаєш ти, чом не спішиш ти
Довгим походом
Там, де блиск сонця сяє огнистий
Над світлим сходом?
Тихо, серце! Бач, широко
Виринає світла око!
Глянь, о глянь, уже й над нами
Відчинились неба брами!
Глянь, уже щезають мли!
Глянь, орли вже шлях знайшли
В ясну світла вітчину;
Голосів вже тисяч зве:
«Гей, вставайте всі зо сну,
Бо проклятий, хто засне!»
На руїнах предків слави
Новий цвіт нам процвіта:
Любов братня, що світ збавить,
Згода – доч небес свята.
На землі отій кровавій
Цвіти, цвітко, і живи!
Не дзвони нам предків слави,
Лиш до діл потомків зви!
О, вітай нам, нова зоре,
Братня згодо, нам вітай,
Бо з тобою світла море
Розіллється на наш край.
Примітки
Вперше надруковано в журн. «Друг», 1876, № 2, с. 18 – 19, під заголовком «Всхід сонця. На пам’ять первого з’їзду общества імені Качковського в Галичині».
Сей вірш, зложений на пам’ять першого з’їзду «Общества імені М. Качковського» в Галичі, виголосив я на декламаційнім вечерку д[ня] 8 (20) січня 1875 у великій залі Народного дому. – Прим. І. Ф.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 296 – 299.