Рубач
Іван Франко
(із переказів народних)
В вандрівці жизні я блудив багато
блудив, бо правди і добра шукав,
в добро і правду віруючи свято.
І в темну пущу раз я заблукав:
не стало стежки, дебрі вкруг і ломи,
недуже серце страх мені стискав.
А з заходу вже гуркотіли громи,
вже блискало… І серця свого я
спитав: «О серце, де, куди йдемо ми?»
Мов темна темрява вся жизнь моя
мені вказалась; ні одної хвилі
не бачив я, щоб до ладу була.
І скрикнув я в тривозі і безсиллі:
«О, хто на тихі води проведе
мене з отсеї збуреної хвилі?»
Втім, гляну, поміж ломами іде
спокійно, певно, в простій кафтанині
робітник. «Відки, брате, йдеш і де? –
аж скрикнув я. – От щастя маю нині,
що доля наднесла тебе мені,
щоб ти із сеї вивів мя пустині!»
«Ходім», – сказав він. Певні і міцні
були його всі поступи. На нього
глядючи, йшов я німо, мов у сні.
В руках сокиру він держав. Де много
стриміло лому, хабузу плелось,
що, бачилось, повік тут ні для кого
нема проходу, і мені б прийшлось
вертати в темінь, – сильною рукою
рубнув він – і прохід свобідний ось!
Де яр холодний, під стрімков скалою
вода шуміла, спинюючи хід, –
він знов рубнув, з оздобою цілою
валилось древо кладков через брід.
На все те я глядів і дивувався,
но йшов. Ось ліс вже перед нами зрід,
простір світліший з-поза тьми вказався
І на широке поле ми ввійшли:
хоч як далеко погляд розбігався,
то все по рівній він котивсь земли,
ні перепони не стрічав, ні краю,
ані шляхів, що в села б нас вели.
Но ось, коли пильніш я позираю,
аж серед поля тут і там стоять,
мов чорні птиці – що таке, не знаю.
Недвижно, в довгий, безконечний ряд
вони по шнуру тягнуться: чим далі
слідять їх очі, тим їх більше зрять.
До чорних тих точок ми прямували;
но, наблизившись, я з ляком пізнав:
не птиці – шибениці се стояли.
На кождій вітер трупа ще гойдав, –
і серце в мні застило із тривоги,
но провідник спокійно мні сказав:
«Се шлях наш! Сеї не лякайсь дороги!
Найліпші, найсвятіші йшли по ній!
Святеє місце топчуть наші ноги!
Отут припадь! отут молитву дій!»
І ми оба навколішки припали,
молилися при шибениці тій.
А як ми, помолившись, знов устали,
мій провідник сокиру в руки взяв
і замахнувсь – і разом затріщали
всі шибениці, степ весь застогнав,
і грім на небі грізно обізвався,
і щезли трупи, чистий степ остав.
Наперед знов мій провідник подався,
а я за ним; ішли ми довгий час,
аж ось далеко на степу вказався
мов чорний хрущ. Чим ближче, він чимраз
і ріс, і ріс, аж як вже туй ми стали,
побачили: се церква проти нас.
Свічки ряснії в церкві тій палали,
куривсь кадила запахущий дим,
плачливі співи серце розбивали.
На вівтарі, мабуть, богам товстим
у жертву, людських серць живих, пробитих
курилось много; путом золотим
окований, на колючках укритих
лежав там Розум, молячись, попи
вже зачали на нього ніж острити.
І спів гримів: «Блаженні всі стовпи,
всі, що не бачили, а мають віру,
що люблять бога нашого стопи,
а брата ріжуть богу на офіру!
Наш бог – се замордована Любов,
убитий Розум! Тож і в жертву щиру
для нього ми мордуємо Любов
і ріжем Розум! О, прийми, наш боже,
той дар, що ми кладемо пред тобов!»
І рік мені мій провідник: «Се ложе
сну вічного, се злоби клятий спів,
се тьма, що світлом статися не може!»
І, взявши камінь, що тут бовванів,
він кинув на церковне середстіння
й мені то само учинить велів.
Загримало о стіни те каміння,
він топором підвалину затяв, –
і з грохотом звалилося склепіння,
земля стряслась, пил небо закривав, –
і третій раз страшливо загриміло.
Тремтячи, я провідника спитав:
«Хто ти і що се ти зробив за діло?»
І рік він: «Я рубач, ти ж бачиш сам!
Прочищую путь волі й правди сміло.
Чи хочеш? Я тобі топір цей дам.
Що я робив, те й ти роби по миру!
Туди твій шлях, і ціль твоя он там!
Підеш?» – «Піду!» Він дав мені сокиру.
Примітки
Вперше надруковано у журн. «Література і мистецтво», 1941, № 1, с. 26 – 27, за підписом Мирон.
В плані збірки поезій «З вершин і низин» (ф. 3, № 214, с. 126 і 235) цей вірш значиться, але у збірці він не був надрукований.
Зберігся автограф (ф. 3, № 299, с. 1) та два уривки-варіанти, що є значно розширеним початком цього твору. Один з них (ф. 3, № 206, с. 17) вперше опублікований 1926 р. М. Возняком у кн. «Іван Франко» (с. 238 – 239) як самостійний вірш; другий (ф. 3, № 206, с. 7 – 8) вперше надрукований у кн.: Твори, т. 13, с. 177 – 178, теж як окремий вірш. Подаємо обидва уривки, які мають відмінності порівняно з основним текстом.
Автограф № 206, с. 7 – 8:
В життя вандрівці я блудив багато,
Блудив, бо правди і добра шукав,
В добро і правду віруючи свято.
І кождий блуд слізьми я полоскав,
І топтано мене, і гнано, й клято,
За зло й добро докори я спіткав,
Но в серці я зберіг спокій, свободу,
Любов до правди й рідного народу.
Всміхавсь часом і мні світ на хвилину,
Та щастя я не вмів в лету хватать, –
Воно мов тисло, гнуло мя вдолину,
На людське горе вчило взір звертать.
Я й бачив горе скорше, ніж провину,
Зрів слабість там, де другі підлість зрять,
І з власних мук, і з досвіду тяжкого
Не виніс я ненависті до злого.
Ох, бо ненависть – се прикмета сили,
А я слабий, м’який, тривожний був.
Вітхнення жар терпіння в мні згасили,
Надії цвіти вихор в пух роздув,
А сумніви відвагу підкосили,
І кождий вал мене додолу гнув.
Так я пройшов, зранивши серце й ноги,
До половини земної дороги.
І заблукався я у пущу темну,
Котрій, здавалось, і кінця нема.
Глибокий морок дрож будив таємну.
Дрімала в дебрях непроглядна тьма,
В верхів’ях вітер думу вів надземну,
Стогнав, то грізно шибавсь, та дарма!
Хоч як він рвавсь на вольний світ гуляти, –
І він, як я, в тім борі був заклятий.
І не було дороги предо мною,
Столітній лом спиняв щокрок мій хід,
Там лютий звір ревів десь під скалою,
Лиш в порохні його виднівся слід, –
Тут яр глибокий, прірвою скального
Клекоче потік, хлеще піну вбрід, –
Там в віттях дятел стукнув голосніше,
То кані чути зойкання зловіще.
В могучій тій, безвихідній западні
Я вчувсь такий безсильний і малий.
Всі змагання до бою й свободи
Такі дрібні, незначні мні здались,
Що й руки впали, в груді дух заперло,
І, мов підтятий, з ніг я поваливсь,
І з глибини сердечної розпуки
Я крикнув: «Хто спасе мя з сеї…»
Автограф № 206, с. 17:
В життя вандрівці я блудив багато,
Блудив, бо правди і добра шукав,
В добро і правду віруючи свято.
І кождий блуд, окуплений слізьми,
Стававсь товчком у мене до поправи.
А кільки ж то добра відплачено
Мні злом, і щирості лиш клеветою,
Любві прокляттями! Я все те зніс
І в серці зберігав спокій, свободу,
Любов до правди й рідного народу.
Всміхалась доля і мені часом,
Та щастя я не вмів в лету ловити.
Не вмів у щасті сам себе забути,
Забути других, бідних та слабих.
Я й бачив горе скорше, ніж провину,
Зрів слабість там, де другі підлість зрять,
У всім старавсь найти поперед всього
Зерно добра й зерно те оцінить, –
І з власних мук, і з досвіду тяжкого
Не виніс я ненависті до злого.
Ох, бо ненависть –се ж ознака сили,
А я слабий, м’який, тривожний був.
Я змалку звик коритись і боятись
І виростав рабом, немов провину,
Таючи в собі ті горді чуття,
Що справді вольним роблять чоловіка.
І рабські привички отрутою
Запали в кров мою і помутили
Пречисте джерело життя. Каліка,
На бойовище світу вийшов я,
Судном хрупким в бурхливе виплив море,
І кождий вал мене збивав з пуття.
Так я пройшов, зран[ивши] душу й ноги.
До половини земної дор[оги].
В піску безплоднім я старавсь найти
Хоча й маленьке золоте зерно…
На цю тему Франко опублікував оповідання польською мовою «Rąbacz» у журн. «Przegląd Społeczny», 1886, т. II, с. 233 – 239, і українською мовою оповідання «Рубач» у збірці «Сім казок» (Львів, 1900, с. 3 – 14).
Подається за автографом (ф. 3, № 299).
провідник – М. П. Драгоманов.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 337 – 340.