7. «Нове зеркало»

Іван Франко

Все йде, все минає, і краю немає:

Хто вчора був зверху, сьогодні спадає;

Хто вчора сміявся, сьогодні заплаче;

Хто вчора скакав, нині стогне, не скаче;

Хто вчора живий був, гниє нині в трумні;

Хто вчора звавсь мудрим, пішов нині в дурні.

Отак-то недавно блищало, ясніло

Те «Зеркало» наше, зорею зоріло.

Глядівся в нім чистий – і чистий уздрівся;

Глядівся плюгавий – і стидом окрився;

Заглянув продажний – вздрів Хруня Микиту;

Жидок уздрів Швіндля й любку-оковиту;

Уздрів Лизунович свої товсті лиця,

І «Ми» тут стояли, яко опозиція

[Хрунь Микита, Швінделес Пархенбліт, о. Лизунович і «Ми» – типові фігури «Зеркала», що, за почином Корнила Устияновича, почало виходити 1882 року і недотягло до половини 1883 р. «Ми» була пародія гордої зарозумілості святоюрців, особливо крилошан і консисторських совітників, що стояли в інертній опозиції до всіх духових змагань галицько-руського народу, а особливо його інтелігенції. Прим. І. Франка]

Так що ж бо, почате в погідну годину,

Воно веселити хотіло родину,

Та громи за громами били нам в хату,

І бурі домівку трясли небагату.

Довелося скликати пожарну громадку,

Довелося підперти угли від упадку,

Довелося на гробах ридати сльозами,

Довелося відступників сікти бичами.

Не вдержало «Зеркало» праці такої

І трісло з натуги, досади самої.

Все йде, все минає, і краю немає,

Що вчора померкло, сьогодні світає;

Що вчора минуло, сьогодні надходить,

На свіжих могилах нове життя сходить.

Де сила жива, життя кличе до боїв,

Та вже ж не хибне там борців і героїв;

Встане проповідник, де багато грішних;

Де багато дурнів, знайдеться й насмішник.

Отак-то як «Зеркало» трісло з кришталю,

«Нове Зеркало» ми ось куємо з металу.

Гартоване горем на всяку пригоду,

Шліфоване ясно любов’ю к народу,

Жалібнії спомини – то його рами,

Обвиті колючими з терня вінками;

Та промені сонця в нім жаром ясніють

І будять на кращую долю надію.

Прийміть його радо під рідную стріху!

В час суму воно принесе вам потіху;

В дні горя, ясніючи сонця лучами,

Вам скаже: «Не бійтесь, ще сонце над нами!»

Як же іноді в хвилю утіхи пустої

Віллє остороги краплину гіркої,

Не в гнів вам! Лиш з щирістю й правдою в змові

Слова ті! Приймайте й бувайте здорові!

Примітки

Вперше надруковано в журн. «Нове зеркало», 1883, № 2, 27 липня, с. 2, за підписом М***. Зберігся автограф вірша (ф. 3, № 193).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 249 – 250.