Дія перша

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Спальня князя Святослава. В глибині сцени направо ліжко за котарою, наліво на стіні ікона матері божої в золоті, а перед нею горить лампада. Напереді з правого боку столик, зліва піч з коминком. По стінах висять мечі, панцирі, шоломи і збруя. На столі велика книга. Вхід спереду, з лівого боку. Вечоріє.

Ява перша

Гарниш

(у дверях шемечеться, не пускаючи когось досередини)

Не можна тут! Чого вам? Гей, ви, служба!

Се що тут за порядок?

Предслава

(за дверми)

Ні, я мушу!

Вривається до спальні з трьома малими дітьми. Всі вони одягнені в жебрацьку одежу.

Я мушу до князя!

Гарниш

Нема князя!

Предслава

То я зажду.

Гарниш

Не тут вам місце ждати.

Тут княжа спальня.

Предслава

Я хіба не знаю?

Не бійся, ще ти в горах стадо пас,

Як я тут знала кождий кут! О боже!

(Плаче.)

Що сталося зо мною! До чого

Дійшла я нині!

(Тулить дітей до себе.)

Діти, милі діти!

Ось тут колись бувала мати ваша!

Їй кланялись, давали честь бояри,

Сам князь із нею любо розмовляв, –

А нині що ми всі? Ми жебраки,

Нещасні, без кута, без кусня хліба!

Гарниш

Не розумію, жінко, що ти мовиш!

Твоя одежа вказує жебрачку,

Слова ж твої… Та хто ти? І чого

Сюди вдираєшся?

Предслава

Де князь?

Гарниш

На ловах.

Та швидко верне, ось що лиш не видно.

Предслава

Я мушу бачити його.

Гарниш

Про мене,

Тілько не тут.

Предслава

Ні, тут! Я маю діло

Таке до нього…

Гарниш

Се мені байдуже.

Я твому ділу не суддя. Та тут,

У княжу спальню, під грізьбою смерті

Не смію я нікого допускати.

Предслава

Ти й не пускав мене – і будь спокійний.

Гарниш

Вступися, жінко! Адже можеш хвилю

Заждати в сінях.

Предслава

Ні вже! П’ятий день

Чекаю я і все ніяк не можу

Князя побачить.

Гарниш

Але ж я не можу

Тебе лишити тут! Таж князь, як скоро

Тебе побачить, не захоче й слухать

Твоєї мови, а велить відразу

Тебе й мене закинути в тюрму.

Вступися, не доводь мене до лиха!

Предслава

Дарма! Ось тут при огнищі святому

Сідаю. Діти, тут при мні сідайте!

Сідають.

Тепер не смієш силою мене

Відсіля гнати. Відси я не вступлюсь,

Аж князь прийде. А що потому буде,

Про се мені байдуже!

Гарниш

(заламує руки)

Жінко! Жінко!

Чи ти безумна? Господи, пропав я!

Ось князь надходить!

(В розпуці бігає по покою, ламаючи руки.)

Ява друга

Ті самі, князь і два слуги.

Князь

(у дверях, обернений до слуг)

А догляньте коней!

Не зараз до води! Нехай відсапнуть.

А витріть добре! Соколи є всі?

Слуга

Усі. Я взяв їх під свою опіку.

Князь

Гляди ж!

(До другого.)

А ти приглянь там за хортами!

У Босого скалічена нога.

Покличте Власа, щоб оглянув рану!

Слуга

Я вже казав покликати його.

Чи ще що нам прикажете?

Князь

Досить

На нині. Ви втомились. Відпічніть!

А завтра суд у нас! Пришліть мені

Варнаву! Чи полагоджено все,

Що треба?

Гарниш

Я доглянув, пане! Все

Готове: і шатро, й лавки, й столи.

Слуги відходять.

Князь

А, ти тут!

(Оглянувся і побачив Предславу.)

А се що?

Гарниш

(кидається йому до ніг)

Карай мене

Чи милуй, княже! Се моя вина!

Не міг опертись їй. Така могуча,

Що виперла плечима двері спальні,

Мене зіпхнула і ввійшла сюди.

Князь

Се хто такий?

Гарниш

Не знаю, пане! Жінка

З дітьми. Жебрачка з виду, та говорить

Чудне таке…

Князь

Гей, жінко! Хто ти є?

Ходи сюди!

Предслава

(сидить)

Не встану відси я!

Ось тут при огнищі святому буду

Сидіти, під опікою його,

Аж доки слова не даси мені,

Що вислухаєш річ мою.

Князь

Пек! Пек!

Якийсь знайомий голос! Темно вже –

Лиця не бачу, тілько очі чорні,

Мов вуглі два, там жевріють.

(До Гарниша.)

Світи!

Гарниш

(креше вогню)

Уперта дуже! А про себе й слова

Сказать не хоче.

(Світить.)

Князь

(зо свічкою наближається до неї)

І лице якесь

Немов знайоме. Встань!

Предслава

Не встану, княже,

Аж поки слова не даси…

Князь

Се що знов?

Ти думаєш, що перепреш мене?

Предслава

Грізьби твоєї не боюсь я, княже.

Нехай бояться ті, що мають ще

Що тратити. Я все, що тілько мала,

Все стратила. А те, за чим сюди

Прийшла я, те мене не доторкаєсь,

А лиш тебе.

Князь

Мене? А хто ж ти?

Предслава

Слово!

Вперед дай слово, о котре благаю!

Князь

Здуріла жінка! Ну, нехай і так!

Даю те слово.

Предслава

Що спокійно все

Те вислухаєш, що скажу тобі.

Князь

Все вислухаю.

Предслава

Сам на сам зі мною.

Князь підозрено глядить на неї.

Що, славний князь, великий наш герой

Побоюється баби?

Князь

Чорт, не баба!

Та ну, нехай і так! А то її

Позбутись годі! Ну, вставай! Балакай!

Предслава

(встає)

А сьому повели…

(Показує на Гарниша.)

Князь

(сплеснув у долоні)

Ах, се Предслава!

Овлурова…

Предслава

Так, княже, я Предслава!

Нещасного Овлура бідна жінка.

Спасибі, що пізнав мене нарешті,

А то сама я швидко вже не зможу

Себе пізнати.

Князь

Що з тобою дієсь?

Предслава

Що ж? Пропадаю! З сими хробаками

Скитаюся поміж людьми, бідую,

Слізьми вітаю ранок і слізьми

Постелю мочу вечором.

Князь

Де муж?

Предслава

Хіба ж я знаю? Якби не те важне

І пильне діло, що мене до тебе

Сюди пригнало, я б тебе спитала:

Де муж мій?

(Плаче.)

Князь

Жінко, я його не маю.

Предслава

Ти засудив його, обдер із честі,

З маєтку, з всіх заслуг, з усяких прав.

Ти пхнув його могучою рукою

Із сонячних вершин життя людського

В безодню темну, там, де вічний страх,

Де мука, ганьба. Він ізгоєм стався,

Безправним між людьми, мов вовк у ліс

Без імені, без роду, без маєтку.

Все, все відняв ти в нього! Мов кропиву

З городу, вирвав з-між людей його,

А ще мене питаєш: «Де твій муж?»

Князь

Ну, бачу, горе не зламало ще

Твоєї вдачі гордої, Предславо!

Язик твій острий, як і був.

Предслава

Бо горе

І кривда люта все острять його.

Князь

Про кривду, жінко, говорить не смій!

Твій муж убив Добриню-воєводу

І заслужив на смерть. Не мій був суд,

А всіх бояр, що засудив його.

Предслава

О так! О так! Князі святі, безгрішні!

Вони ніколи не скривдять нікого,

Бо як захочуть щось таке зробити,

То все знайдуть услужних, що за них

Візьмуть на душу гріх.

Князь

Безумна жінко!

Невже ти думаєш, що, блюзнячи

Отак мій суд і праведні закони,

Осягнеш те, за чим сюди прийшла?

Предслава

(хапається за голову)

Ох, накипіло в серці моїм горе,

Немов отрута, й тиснесь на язик!

Та ні! Мовчу вже! Я ж не задля себе

Прийшла сюди. П’ять день уже чекаю

Отам під брамою, щоб бачити

Тебе! П’ять день страшенної тортури,

Непевності!.. А тут ніхто не хоче

Мене до тебе завести! А діло

Велике, важне.

Князь

Що за діло, мов!

Предслава

Кажи отсьому геть іти!

(Показує [на] Гарниша.)

Князь

Не бійся,

Він вірний в мене.

Предслава

О, у тебе всі,

Всі вірні! Але я не вірю їм.

Якби про мене йшло, мені б байдуже,

А се ж про тебе, княже, діло йде.

Князь

Про мене? Ну, коли про мене, жінко,

То я зажду до завтра. Що мене

Самого доторкавсь, се для мене

Не так-то важне.

Предслава

Княже! Богом милим

Благаю тя! Не відправляй мене!

Князь

Уперта ти, то й я упертий буду.

Веди її до гридниці, Гарнишу,

Кажи погодувать її й дітей

І місце дай, щоб мали де проспатись.

А завтра рано, поки суд зачнесь…

Предслава

(падає перед ним на коліна)

О княже! Батьку! Вислухай мене!

Се діло – не тебе лишень самого,

А всього краю доторкаєсь!

Князь

Так?

Гарнишу! Є ще Гостомисл в палаті?

Сли є, поклич його. Коли таке

Се діло, то при нім скажи!

Предслава

Ні, ні!

Нізащо в світі! При слузі отім

Скоріше, ніж при нім.

Князь

Ти, жінко, п’яна

Або з ума зійшла. Іди проспись!

Я втомлений і також спати хочу.

Веди її, Гарнишу!

Предслава

(на колінах)

Княже, слухай!

Князь

(відвертається)

Ні слова більше!

Предслава

(повзе за ним)

Тут страшенна…

Князь

Годі!

Не хочу слухать! Що ж ти став, Гарнишу?

Веди її!

Гарниш

Ходіть, ходіть! Чи ж завтра

Не буде час сказати все що треба?

Предслава

(встає, ламаючи руки)

Пропало все! Я чую, серцем чую:

Пропало все! Добраніч, княже! Завтра…

Що ж, може й завтра ще прийдесь сказати

Те, що сьогодні слід було. А може…

Князь

Добраніч!

Предслава з дітьми і Гарниш відходять.

Ява третя

Князь сам.

Князь

Тьфу! Ото скажена жінка!

Мов дикий звір, із ланцюга зірвавшись,

Так і вона тут шарпаєсь і рвесь.

І що за діло се таке у неї?

Мене дотичить! Що там може бути

Між нею й мною? Ну, я не цікавий.

До завтра недалеко, будем знати!

(Ходить по кімнаті, потім зупиняється коло стола і глядить в кут коло печі, де перед тим сиділа Предслава.)

Яка страшна вона от тут сиділа!

Лиця не видно… Сірі лахи, чорний

На голові платок, лиш чорні очі,

Мов вуглі два, там жевріють в затінку.

І голос… голос той шпигнув мене

Відразу в серце, щось таке у ньому

Збудив… О боже! Із-за неї в тямці

Зринає образ дорогий, коханий

Моєї жінки. Адже се вона

Предславу сю любила, як дитину,

Ховала, і пестила, і навчала,

І за Овлура замуж віддала!

Я ж сам її малою ще не раз

І на руках гойдав, і спати клав,

Як власною дитиною втішався,

Бо власних бог не дав мені дітей!

А нині що вона? Жебрачка! Жінка

Ізгоя!

(Хапається руками за голову.)

Кілько се одніське слово

Нещастя, горя, муки в собі має!

А я й не думав досі так про се!

Забув про неї, засудивши мужа!

(Сидить у задумі.)

Ява четверта

Князь і Гостомисл.

Гостомисл

Даруй, мій княже! Вже зовсім зібравшись,

Щоб їхати додому, я почув,

Що ти вернув із ловів, і приходжу

Тобі добраніч дати.

Князь

(встає, радісно підходить до нього і подає йому руку, котру Гостомисл цілує)

Друже мій!

Спасибі за все добре! Дуже впору

Навідавсь ти. Чи все готове в нас

Для завтрішнього суду?

Гостомисл

Все готове.

І до бояр гінців я розіслав.

Князь

А вісті не прийшли які?

Гостомисл

Нічого

Так важного. Лиш жалувались тут

З поблизьких сіл боярські тивуни,

Що по лісах розбійницькі дружини

Волочаться.

Князь

Оп’ять те давнє лихо?

Чи мало ще повішали ми їх?

Прийдесь оп’ять…

Гостомисл

Та сі не нападають

На мужиків, лиш на двори боярські

Та на купецькії валки.

Князь

Значить,

Се мужики?

Гостомисл

Здається, ні, мій княже.

Оружні, в панцирах.

Князь

Ну, скоро суд

Скінчиться, ми візьмемося до них.

А про половців не чувать нічого?

Гостомисл

Бог милував, не чуть нічого.

Князь

Добре.

Так прощавай же, друже! Поклонись

Дружині своїй! Але завтра рано

На суд прибудь!

Гостомисл

Се ж обов’язок мій.

Князь

То-то бо й є! Без тебе не зачнуть.

А знаєш, нині, повернувши з ловів,

Мав я ось тут пригоду незвичайну –

Ну, та про се ми завтра!..

Гостомисл

Незвичайну

Пригоду… А не можна б… сли твоя,

Мій княже, ласка…

Князь

Ні вже! Я втомлений,

А діло, бачиться, пусте! Не стоїть

Балакати. Добраніч!

Гостомисл

Мій поклін!

(Відходить, вагаючись і озираючись, чи князь не заверне його.)

Ява п’ята

Князь сам.

Князь

Розбійники знов завелись. Ну що ж,

Прийдеться вішати. Вже що як що,

А сього я подарувать не можу.

Тут милосердя, зглядів я не маю.

Пора нам до порядку привикати.

Русь двигаєсь. По тихих хуторах,

По городах укріплених народ

Працює, здобува добро. З далеких

Сторін, із Греції, з-за моря їдуть

Купці до нас, з Венеції, з Морави,

Заморські скарби і достатки йдуть

На Русь… А ті поганці тут гадають

Під мурами столиці плюндрувати!

Чужою працею кормитись, нам

Робити встид по всіх чужих краях!

Ні, сього я не потерплю нізащо.

Розбоям, крадежам не дам ширитись.

Коб тілько суд скінчивсь!

(Ходить по кімнаті.)

Ява шоста

Князь, Гарниш.

Гарниш

Ридає дуже

Та жінка, княже!

Князь

(прокидається із задуми)

Га, се ти, Гарнишу?

Ридає, кажеш?

Гарниш

Ми дали їй хату,

Дали їй постіль, подали вечерю…

Дітей погодувала, а сама

Ні в рот нічого. Спать дітей поклала,

Сама ж по хаті біга, мов безумна,

І наче по покійнику голосить.

Князь

Не розумію, що се все значить.

Боюсь, що бідна з горя одуріла.

Гарниш

Мені здається, княже, що не так.

Вона при розумі, та щось страшне

У неї на сумлінні.

Князь

Муж її

Колись був моїм близьким боярином,

Слугою найвірнішим уважався.

Вона ж при нас ховалась, виростала.

Не диво, що тепер, коли нещастя

Її зіпхнуло так глибоко, їй

У голові мішаєсь. Ну, та я

Не дам їй пропадати. Гріх мій був,

Що досі якось я забув про неї.

Гарниш

Вона не нарікає, княже мій,

Не скаржиться на власне горе. Раз,

Один лиш раз сказала: «Прийде час,

Побачить князь, хто вірний був йому».

Князь

Жаль, жаль говорить се її устами.

Овлур був вірний, не перечу того.

Та що ж робить! В якійсь безумній сварці

Вбив воєводу. Не моя вже сила

Була його від суду вберегти.

Гарниш

О що ж він з воєводою сварився?

Князь

Сього ми так і не дізнались в суді.

Овлур мовчав, немов заклятий, ну,

А воєвода, той мовчав, як труп,

А більше свідків не було при тому.

Та годі вже, я спать хочу, Гарнишу,

Втомився, бігаючи за медведем.

Гарниш

(знімає з князя збрую і верхню одіж, роззуває чоботи)

Чи маю стіл присунути к постелі?

Князь

Так, так, присунь! Я в ліжку прочитаю

Ще дещо з сеї книги.

Лягає, Гарниш присуває стіл з книгою до постелі і ставить на нім світло.

Добре, добре!

Тепер вже можеш спать іти.

Гарниш

(кланяється)

Добраніч!

(Відходить.)

Ява сьома

Князь

(лежить у ліжку, котара відслонена)

Ах, слава богу, що по трудах дня

Отак простягнесь чоловік! Заснути б!

Та ні! Помолимось святому богу!

(Бере книгу і мовчки читає, по хвилі.)

А все мені ота Предслава з думки

Не сходить. Троє дітенят дрібних!

Вона ж їх мати! Як то їй дивитись

На них, як в лахах, у жебрацькім стані,

В недолі, в голоді не раз, сльотою

Та снігом биті, так ростуть вони!

Що буде з них? О боже! Відверни

Оті думки від мене! Затверди,

Замкни від них моє нещасне серце!

Від сих думок, бач, одуріти можна

Мені, чужому! Що ж то мусить бути

У серці матері! А я, поганий,

Я, окаянний, і забув про неї!

Закон! Судили! Що значить сказати

Одне маленьке слово те: ізгой!

Невинне слово! Ще здається навіть,

Що ласку чоловікові зробили,

Бо він на смерть, бач, заслужив. Ізгой,

Та й годі. А піди ти, зміряй сам

Хоч думкою безодню сліз і горя,

Що криється в тім слові!

(Читає знов. По хвилі замикає книгу і кладе її на столі.)

Не можу більше! Господи, прости

Лінивому рабові! Верх бере

Над духом втома.

Мовчанка.

Отакі маленькі,

А вже ізгої! Без вини своєї,

За батьків гріх, а мусять пропадати!

Ні, ні, не дам!

Пауза.

А кілько-то, крім них,

Так само йде! Ізгої! І чи ж зможу

Я всіх спасать? О господи! Вложив ти

На мене хрест тяжкий, те князювання!

Коли на те твоя святая воля,

Щоб хрест сей так болючо в саму душу

Мені вгризався, га, нехай так буде!

Се, може, й ліпше так!

(Заслонює котару, гасить світло і засипляє.)

Ява восьма

Якийсь час пауза. На сцені зовсім темно. Чути віддих князя і зітхання крізь сон. Часом вирветься йому крізь сон якесь слово невиразне, раз чути: «Ізгої!» Нараз сцена роз’яснюється ярким світлом, являється ангел і відхиляє котару. Видно на ліжку сплячого князя. Ангел бере його за руку і будить.

Ангел

(стиха)

Вставай, вставай,

О княже Святославе! Прокидайсь!

Князь

(крізь сон)

Ні, ні, не дам тим дітям пропадати.

Ангел

Вставай, вставай! Не час тобі дрімати!

Князь

(прокидається)

Га! Що се? Хто тут?

Ангел

Я! Хіба не бачиш?

Князь

Хто ж ти такий?

Ангел

Ану лиш, придивися!

Князь

(сідає на ліжку)

Знайоме щось в очах твоїх, в лиці,

В устах – скажи ще слово!

Ангел

Пізнаєш?

Князь

Ах, ти се, ти! Моя єдина, люба!

Моя дружино!

(Хоче обняти його, але зараз же опускає руки.)

Ні! Хтось інший ти!

Лице розумне і поважне, щире,

Мов брата мого! Ну, промов ще слово!

Ангел

Пізнав?

Князь

Мій брате рідний! Де се ти…

Та ні! Ті строгії черти, уста,

Так міцно стиснені, ота печать

Рішучості й твердої волі

На твойому чолі – промов ще слово!

Ангел

Пізнав?

Князь

Мій батьку! Голубе! Яка ж се…

Та ні! Ті очі, сині, як васильки,

Ті ніжнії уста, солодкий усміх,

Ті дітські рученьки, що обіймали

Мене за шию, поки бог покликав

До себе їх – ох, слово лиш промов,

Нехай ще раз почую звук солодкий!

Ангел

Се я!

Князь

Се ти! Се ти, моя єдина,

Моя сердешна, незабутня доню,

Котру мені на радість бог послав,

Та на тяжкеє горе та печаль

По трьох роках оп’ять забрав. Ох, дай

Поглянути ще раз на себе! Дай…

Та ні! Оп’ять не те лице я бачу!

Оп’ять якась кохана, люба постать

Зринає, мов із мгли, і за собою

Всю душу тягне, розкіш всю і тугу.

Так хто ж ти справді, дивная появо?

Ангел

Я той, кого ти бачив.

Князь

І один,

І другий, третій і четвертий?

Ангел

Так!

Я образ всього гарного, що тілько

Зазнав ти на віці. Що лиш було

Для тебе любе, і святе, й шановне,

Що радувало серце, підносило

Дух до добра, будило ясні думи,

Скріпляло чисті пориви й бажання,

Все те у мні пізнаєш і найдеш.

Князь

Чого ж бажаєш ти від мене нині?

Ангел

Приходжу з розказом до тебе. Зараз

Вставай, і одягайсь, і надівай

На себе чорну збрую і оружжя,

Сядь на коня і їдь у чисте поле.

Князь

Куди?

Ангел

Про се вже не турбуйсь. Твій кінь

Сам понесе тебе, куди потрібно.

Князь

Куди ж мені потрібно так у ніч?

Ангел

Ти мусиш їхать красти й розбивати.

Князь

Що ти сказав? Не можу вірить власним

Ушам. Скажи ще раз!

Ангел

Ти добре чув:

Ти мусиш їхать красти й розбивати!

Князь

Та як же се? Я князь! Я голова

Всіх руських владників! Я, що вважав

За свій найперший обов’язок – нищить

Без милості розбійників, злодіїв

У моїм краю, я повинен сам…

Ні, се не може бути! Хто ж тебе

Прислав до мене з наказом таким?

Ангел

Поглянь на мене!

Князь

(глядить, лице його виражає німий перестрах)

Боже!

Ангел

Що ж, чи віриш?

Князь

О боже! Серце в груді наче віск

Потало на той вид!

Ангел

Не думай довго!

І не питай, і не міркуй багато!

Вставай і одягайся, надівай

На себе чорну збрую і оружжя,

Сядь на коня і їдь у чисте поле:

Ти мусиш їхать красти й розбивати.

Князь

Ні, ні. Не може сього буть! Не можу!

Ангел

Як не послухаєш, страшне нещастя

На тебе впаде і на весь твій край!

(Щезає.)

В покої робиться знов темно.

Ява дев’ята

Князь сам.

Князь

Нема його. І темно. Чи се сон був?

Наскрізь мене тривога пройняла

І б’є лихорадка. Я, певно, в лісі

Перестудивсь… Та ні, не був се сон!

Я ж бачив тут… отут… і чув слова…

І тямлю їх… Мов острії ножі,

Вони мені у саму душу вбились.

«Не думай довго! Не міркуй багато!

Вставай і одягайсь…»

(Зривається з ліжка.)

Дарма! Заснути

Не зможу вже. Якась рука таємна

Жене мене… Аж душно… Мов ось-ось

Щось висить наді мною. Світла! Світла!

(Креше огонь і запалює свічки.)

«Вставай, і одягайсь, і надівай

На себе чорну збрую». Мушу! Мушу!

Не можу не послухатись тих слів.

(Одівається.)

От Гарниша б покликати! Та ні!

Я ж мушу їхать красти, розбивати!

Значить – і тайком вибратися треба,

Як злодій, з власної втекти палати!

Дивнеє диво! Аж холоне серце,

Аж в голові мішається мені,

А чую, що не можу не послухать,

Що мушу їхать! Ось і чорна збруя,

Дар половецького грізного хана!

(Надіває збрую.)

Якраз мов для розбійника! Без жадних

Знаків, лиш сталь тверда, міцна. І меч!

Немов для ката!

(Припоясує його.)

Я готов! Іду!

Коли се дьявольська мені покуса,

То бачить бог, з яким я чистим серцем,

Без лакомства, без заміру лихого

Іду на сю дорогу. А коли

Від бога наказ сей мені, то най же

Він і веде мене, куди сам знає.

(Відходить.)

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 213 – 236.