Дія друга

Іван Франко

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9

Ніч. Гримить і блискає. Ліс, через котрий іде дорога. На переді сцени край дороги великий дуб.

Ява перша

Овлур

(у шоломі, панцирі, зі списом у руці і з мечем при боці; надходить із гущавини і стає під дубом.)

Хоч око виколи! Не видно! Ніч,

Мов сажа чорна. А напевно ж мусив

Хтось їхати на тім коні, котрого

Я переймив! Сідло таке багате,

Вудила срібні! Хтось не простий їхав

І, певно, впав з коня. Значить, він мусить

Десь бути тут. Десь близько. Певна річ,

Вже добре й те, що я коня дістав,

Та може би їздець його для мене

Був ще ціннішая добича! Тут

Край шляху я зажду. Коли він десь

Тут близько впав, то, певно, ось туди

Прийде й мені попаде просто в руки.

(Надслухує.)

Гов! Чути знов, хтось їде на коні!

Зближаєсь. Два їх? Ні, один, мабуть!

(Підносить спис і намірюється із-за дуба.)

Ява друга

Овлур, Кунаш на коні чвалає через сцену.

Овлур

Стій! Хто ти є?

Кунаш

(шарпає коня)

Ой лишенько! Розбійник!

Овлур

(наближається)

Злізай з коня!

Кунаш

(тне його нагайкою)

Ось на тобі: злізай!

(Б’є коня острогами і пускається втікати.)

Овлур

А! Ось як ти! Так на тобі за се!

(Кидає за ним коп’єм.)

Кунаш

(за сценою)

Ой! Ой! Рятуйте!

Чути тупіт кінських копит.

Овлур

А! Значить, дістав!

Тепер чень не втече мені. Там далі

Під мостом пару хлопців моїх є,

То переймуть коня. А може, той

Їздець упав де близько тут? Здавалось,

Що щось мов гепнуло. Піду погляну.

(Відходить.)

Ява третя

Хвилю сцена пуста. Темно. Гримить і блискає. З противного боку входить князь, списом нащупуючи дорогу.

Князь

Ну, злий, мабуть, розбійник з мене буде!

Лиш що за браму міста перебрався –

І як се сталось, що ніхто не бачив,

То й сам не знаю! Брама настежінь

Розчинена була! От би половцям

Або Всеславові набігти! Ну,

Та я про те вже завтра з вартовими

Порозмовляю! Тілько що за браму

Я вибрався, аж разом так стемніло,

І грім загоготів, і чимсь таким

Повіяло в повітрі, чимсь таким,

Мов запах трупів! Аж мені мороз

Пройшов по тілі. А мій кінь нараз

Як шарпнеться, як кинеться тікати,

Як кинеться скакати, та в боки,

Немов скажений, битись!.. Що вже я

З ним борикався! Бідний кінь! Страшне

Щось мусив бачити перед собою,

Бо трясся весь і так пищав, немов

У вовкових зубах. Аж врешті разом

Як шарпнувся, я стратив рівновагу

І впав, а він, що вискочити міг,

Втікати кинувся і щез за хвилю.

Я впав на пень якийсь-то головою

І довго там, здаєсь, чмелів я слухав,

Аж поки знов прийшов до себе. Ось

І перша вдача в розбійницькій штуці:

Мій кінь пропав, а голова тріщить.

(Зупиняється край дуба.)

Та де ж се я? Хоч око вийми! Темно,

Лиш шум стоїть глухий, мов моря рев,

Здається, ліс довкола! Так, ось видно

Якесь грубезне дерево.

(Щупає дуб.)

Еге.

Я в лісі. От тобі й талан злодійський!

Замість піти та рабувати других,

Я швидко й сам розбійникам у руки

Попасти можу! Та куди його

Тепер іти? Хоч вбий мене, не знаю!

Ще хоч би кінь був, я би попустив

йому вудила, най іде, як знає!

А то якраз і кінь пропав! От ще

Я видумав дурне та неподобне –

Із-за пустого сну зриватись з ліжка

І гнатись з города бог зна куди!

Ява четверта

Князь під дубом і Овлур у глибині сцени.

Овлур

Пропав їздець, немов піна на хвилі.

Чи на коні помчавсь, чи де в гущаві

Сховався? Ніч. Куди його тепер

Нащупаєш?

(Наближається до дуба.)

Князь

От хтось іде! Невже

Розбійник?

Овлур

Що се? Чую голос чийсь!

Агов! Ти хто тут? Озивайся! Де ти?

Князь

От дурень! Наперед питає: хто тут?

А потім: де ти? Ти б вперед спіймав,

А потім би дивився, що спіймав.

Овлур

От лишенько моє! Не маю списа.

А то б я зараз би відбив тобі

Охоту роздебендювать отут.

Князь

Не маєш списа! Бідний ти, небоже!

Чи маю я позичити тобі?

Ходи сюди!

Овлур

(наближається до дуба)

Ага, ти тут! За дубом!

На моїм місці!

Князь

Так ти тут господар?

Овлур

(кидається на нього з мечем)

Ти той їздець, що ось туди промчавсь?

Князь

Го, го! Як бачу, ти недаром в лісі

Живеш! Навчивсь лицарства від медведів,

Хіба ж так чесний лицар нападає?

(Видобуває меча і відбиває його удари.)

Овлур

(напираючи дужче)

Я не є чесний лицар! Я плюю

На честь лицарську! Ось тобі за те,

Що пригадав мені її!

(Вдаряє на князя.)

Князь

(відбиваючись)

А прецінь

Рука твоя про честь лицарську знає

Ще більше, ніж твої уста. Ти б’єшся,

Як бравий лицар!

Овлур

Смерть тобі за те,

Що похвалив мене отак! Ось на!

(Нападає.)

Князь

(відбиває)

Га, як господар сього місця, маєш

Все перший хід! Давай іще, давай!

Овлур

(нападає, але слабше)

Чи чорт якийсь! Стоїть, немов скала!

Мої найтяжчі, лютії удари

Він відбива, немов пером махає.

Та ні! Ще є в руках моїх потуга!

Ось на ще се!

(Нападає, б’ються завзято.)

Князь

Й сього мені ще мало.

Ось дай тепер мені сказати слово.

Чи так у вас рубають, як у нас?

(Нападає.)

Овлур

Ні, ти не чоловік! Ти біс якийсь!

Таких ударів я ще не видав!

(Б’ються.)

Князь

Ану-ко так!

Овлур

Ще бог поміг відбити.

Князь

A се!

Овлур

І з сим дамо собі ще раду.

Князь

Ну, а тепер досить уже! Піддайсь!

(Вибиває йому меч з руки.)

Овлур

От на тобі! Мій меч! Та ні, поганче,

Не дочекаєш того, щоб Овлур

Тобі піддавсь живцем!

(Видобуває ніж і хоче пробитись.)

Князь

(хапає його за руку)

Безумний! Стій!

Так ти Овлур? Скажи!

Овлур

Авжеж, Овлур.

А ти хіба чував про мене що?

Князь

І не одно!

Овлур

Хто ж ти?

Князь

Про се потому

Дізнаєшся. Тепер скажи мені,

Що ти тут робиш?

Овлур

А ось бачиш сам.

Прогнав мене наш князь, відняв мені

Все, що я мав, усе, чим жив на світі –

Так що ж мені було тоді робити?

Я скликав гарних хлопців кільканадцять

І заснував собі отут у лісі

Своє осібне князівство.

Князь

Своє…

Овлур

А так! На їх закони та прикази

Ми плюємо, а хто з них в наші руки

Попадеться, той певно легший вийде

Чи то кишенею, чи навіть кров’ю.

Князь

Значить, ти став…

Овлур

Ватажко розбишак.

Дарма, мій друже! Чоловік хапаєсь,

За що лиш може. А хто тоне, кажуть,

Той і за бритву вхопиться рукою.

От так і я.

Князь

Ну, богу мому слава,

Що дав мені зустрітися з тобою!

Овлур

Чому ж се так?

Князь

Чи бачиш, я отсе

На тім самому шляху, що і ти.

Овлур

Се що ти кажеш? Ти б хотів…

Князь

Пристати

До твоїх хлопців – се моє бажання.

Воно мене сьогодня й завело

Сюди, в той ліс.

Овлур

Яка ж тебе причина

На се напхнула?

Князь

Князівська неправда

І я ізгой! Зруйнований мій дім,

Побиті слуги, згибли жінка й діти!

Й моє ім’я з ряду живих істот

Ізмазане, а честь моя і слава

Затоптані в болото. Що на мні –

Се й є моє усе добро! Сей меч –

Се вся моя будущина. Ну, що ж,

Приймеш мене до себе? Надіюсь,

Що сам ти бачив пробу, чи тобі

Рука моя і меч придатись можуть.

Овлур

Дай руку, друже!

Князь подає руку.

Овлур

Ось моя рука!

Та хто ти? І за що таке страшне

На тебе лихо впало?

Князь

Ох, даруй!

Занадто свіжі ще ті люті рани

У моїм серці! Надто ще болить

Моя душа, щоби уста могли

Спокійно все те розповісти!

Овлур

Бідний!

Я розумію мовчанку твою

І докучать тобі не буду! В нас

Устрій свобідний. Хочеш – говори

Ім’я своє і всі свої пригоди,

А хочеш, то мовчи. До твого серця

Нам мало діла!

Князь

Я перед тобою

Таїтись не гадаю… Тілько нині…

Овлур

(стискає його руку)

Досить, досить! Я розумію!

Князь

Ну,

А є у вас якийсь закон, якісь

Товариські вузли?

Овлур

Се, звісно, є!

Весь наш закон – присяга на мій меч

Присяга, що до смерті вірний будеш

Мені і всьому товариству, що

Ні люті муки, ані смерть тебе

До зради не наклонять, що мої

Всі накази сповнятимеш послушно.

На се мені ти мусиш присягти.

Князь

А якби не хотів?

Овлур

То ти мій ворог

І мусиш згинуть, сли втекти не зможеш.

Князь

(звільна цідить)

Значить…

Овлур

Вагаєшся, як бачу.

Князь

Звісно.

Присяга, бачиш ти, страшнеє діло,

А чоловік, хоч і ізгой, та все ж

Отсе ступає на нову дорогу.

Страшна дорога! Людська кров, пожари,

Грабовання і сльози…

Овлур

Га, коли

Боїшся…

Князь

Стій! Минуло вже! Нехай

І так! Присягну.

Овлур

Так і слід! Не бійсь!

Така сама присяга в’яже також

Мене. І я для товариства все

Віддать готов в потребі й тілько те

Розказувать повинен, що для всіх

Вважаю добрим або що всі ви

Прирадите. Не бійся! Хоч ізгої,

Ми між собою чесні всі. Та, впрочім,

Побачиш сам!

Князь

Досить! Коли вже раз

Пустився я на сю дорогу, друже,

То годі вже вертать. Давай свій меч!

Овлур

(виймає з піхви меч, князь доторкається його пальцями. Овлур проводить присягу, котру князь повторяє)

Клянуся богом і отсим мечем,

Що буду вірно я служить Овлуру

І товариству, без вагання все

Сповнятиму, що лиш мені прикажуть,

І жадні муки, ані жадні знади

Мене не склонять до невіри й зради.

(Ховає меч.)

Ну, так тепер ти наш! Тепер ти брат мій!

(Обіймає його.)

Скажи, як звать тебе. Не мусиш конче

Своє ім’я правдиве виявлять.

Князь

Сли так, най буду я для вас Ставур.

Овлур

Нехай і так!

Князь

А що ж, ватажку, нині

У вас вже рішено, куди іти

І що робить?

Овлур

Нічого ми на нині

Не думали. Там кілька моїх хлопців

Сидить під мостом, – прочі розійшлись

По селах.

Князь

І чого ж під мостом їм

Сидіти?

Овлур

Бачиш, тут сим шляхом нині

Якісь їздці незвіснії спішать

То вроздріб, то купками. Всі оружні,

На добрих конях.

Князь

І куди прямують?

Овлур

До Києва.

Князь

А ти ж не міг пізнати,

Чи з княжої вони дружини, може,

Чи деякі чужі?

Овлур

Здаєсь, чужі.

Та здалека пізнати годі.

Князь

Диво!

Овлур

Ото-то й є! Й мене се здивувало.

От я й засів ось тут, а хлопців своїх

Під мостом посадив. Бажалось дуже

Спіймати хоч одного з тих їздців.

Князь

І що ж?

Овлур

Спіймав насамперед коня –

Весь чорний, срібнії вудила і сідло

Таке багате…

Князь

Ах, се, певно, мій!

Овлур

А перед хвилею, заким ти тут

Явився, я одного з тих їздців

Поцілив списом. Скрикнув, бачилось,

Що впав, та я не міг його найти.

Князь

Ну, сли твій спис його поцілував,

То вже йому не вискочить цілому.

Овлур

Я думаю, він скрився десь отут,

Сли впав з коня. А сли не впав, то, певно,

Його на мості хлопці переймуть.

Князь

А як ти думаєш, що се за люди?

Овлур

Вже що я думаю про них, нехай

При мні се лишиться! Се, бачиш, діло

Потроха політичне. Ну, а я

Ізгой, то що мені вже там мішатись

В політику! Нехай собі, про мене,

І голови ламають!

Князь

А проте,

Не бійсь, цікавий! І спіймати хочеш

Одного з тих їздців.

Овлур

(неохітно)

От слабість людська.

Ти знаєш, чоловік, як та собака:

Привикне, кажуть, бігати за возом,

То біга й за саньми!

Князь

Та цур їм всім!

От краще думаймо, куди б іти,

Щоби добуть яку добичу нині?

Овлур

Ти, може, маєш дещо на умі?

Князь

Найшлось би. Бачиш, я тепер вночі

Підкравсь під саму київськую браму.

Представ собі: відперта настежінь!

Сторожа спить уся, немов побита.

Хоч викради весь Київ – не почують!

Ну, що, якби ми рушили та прямо

У княжий двір? Оба дорогу знаєм

І знаєм там всі ходи й переходи.

Там швидко б ми набрали…

Овлур

Годі, друже!

Се добра думка, тілько не для мене.

Князь

Чому ж се так?

Овлур

Хоч скривдив князь мене,

Та все ж таки йому я присягав

Буть вірним. Хоч служить йому тепер

Не можу, та проте моя присяга

Не позволя йому робити шкоду.

Князь

Та й дивний ти! Чи ж він завагувався

Тебе самого знищити дотла?

Овлур

Даруй, мій друже! Дуже вагувався,

Та що ж, не міг інакше. Тут була

Ціла історія. Колись за дня

Я розповім тобі – тепер не час.

Та сли сьогодні йти нам на добичу,

То ось тобі моя порада! Відси

Найближчий нам є замок Гостомисла.

Князь

Що? Воєводи княжого?

Овлур

Еге!

Князь

І думаєш, що зможемо до нього

Ввійти?

Овлур

Я вже віддавна маю око

На нього. Дещо й підготовив. Маю

Надію, що ся штука нам удасться.

Князь

Нам двом?

Овлур

Еге! У мене хлопці добрі,

Та все ж не те, що ти! А там потрібно

Немного спільників, найліпш одного,

Та доброго, щоб вмів мечем рубати.

Князь

І думаєш, що я…

Овлур

Підем оба!

Я знаю вхід! До замку я піду,

Ти вартуватимеш при вході.

Князь

Добре!

Овлур

Для обезпеки я покличу ще

Двох хлопців своїх, щоб за муром замку

На нас чекали.

Князь

Добре! Тілько живо!

Вже північ буде, щоб ми не спізнились!

Овлур

Ось зараз!

(Свище голосно.)

Ява п’ята

Ті самі, розбійник.

Розбійник

Ти се кличеш нас, ватажку?

Овлур

Так, я.

Розбійник

Се хто при тобі?

Овлур

Наш новий

Товариш, а ім’я його Ставур.

Ти був на мості?

Розбійник

Був.

Овлур

Спіймали там

Їздця?

Розбійник

Спіймали лиш коня самого.

Кров на сідлі, їздця нема.

Овлур

Значить,

Їздець десь мусить бути тут. Я списом

Посяг його. Так слухай, друже! Зараз

Біжи на міст і накажи від мене…

Вас кілько там?

Розбійник

Всіх п’ять.

Овлур

Нехай один

Лишається на мості вартувати.

А два нехай ідуть шукать ось тут

За тим їздцем. Найдуть його, то взять

Живого, рану зав’язать і, очі

У нього зав’язавши, завести

У нашу стоянку.

Розбійник

Гаразд, ватажку!

Овлур

А ти візьми одного ще з собою,

На коней! Враз поїдете із нами.

Розбійник

Чи за добичею?

Овлур

Еге, в Білград.

У замок Гостомисла.

Розбійник

Отсе славно!

Біжу! От буде радість товариству!

(Відходить.)

Ява шоста

Князь і Овлур.

Князь

Прудкі вони у тебе!

Овлур

Бо я з ними

Товариш, брат. Вони се добре знають,

Що я для себе зисків не гребу,

А де погано, небезпека, там

Я перший груди наставляю.

Князь

Дивно!

Сліпий той князь наш, що таких людей

Так легкодушно відпиха від себе.

Овлур

Ти, брате, не прогнівайсь, а одно

Тобі сказать я мушу: про князя

Ти надто так не говори… нечемно.

Я добре знаю, князь тепер на мене

Гнівний за ті розбої, і коли б

Мене дістав у руки, то напевно

Мене б казав повісить без пощади.

Та що ж, тепер я того й варт – розбійник.

Та князь, проте – мій пан! Князеві

Я присягав і не позволю, щоб

У моїм товаристві шарпав хтось

Його повагу.

Князь

Добре, мій ватажку!

Спасибі за науку.

Овлур

А тепер

Зажди ось тут хвилину! Я піду

По коні. Твій тут недалеко. Якби

Наспіли хлопці, най заждуть при тобі!

(Відходить.)

Ява сьома

Князь сам.

Ось я й розбійник! Диво! Диво! Диво!

Присягою зв’язався не покинуть

До смерті розбійницької ватаги

І слухати Овлура. Боже! Що се

Зо мною діється? Невже ж се ти

Навіки пхнув мене з престола в сю

Безодню?

(Спирається на спис.)

Ех, та що тут міркувати?

Присяг – пропало! А що далі буде,

На теє божа воля! Дивний сей

Овлур! І скілько літ при мні він був,

А я не міг його пізнать так добре,

Як ось тепер за кілька тих хвилин.

От що значить: недоля спільна! Як

Вона людей зближає!

(Надслухує.)

Стугонять

Копита! Ідуть! Се, мабуть, ті два

Розбійники, що з нами мають їхать

До Гостомисла красти! Боже! Боже!

Чи я би був подумав, в сні прибаг,

Що нині в ніч в компанії такій

Поїду – де? До Гостомисла красти!

Ява восьма

Князь і два розбійники.

1 розбійник

Гов! Хто туто?

Князь

Я, новий товариш ваш.

1 розбійник

Як звать тебе?

Князь

Ставур.

1 розбійник

А відки ти?

Князь

Із Києва.

1 розбійник

Боярин, гридень, смерд?

Князь

Боярин.

2 розбійник

Злі часи, коли бояри

Позавиділи бідним людям навіть

Злодійського зарібку і на той

Ідуть!

1 розбійник

Прийдеться нам оп’ять податись

На чесних горожан.

Князь

А що ж, се, може,

Не було б так і лихо.

2 розбійник

Звісна річ,

Якби поріг не був такий високий.

Князь

Який поріг?

2 розбійник

Галуза й шнур коніпний.

Князь

Ну, се далеко чень від вас.

1 розбійник

Далеко!

Сьогодні зловлять нас, сьогодні й висим.

Тут вже дарма проситись.

2 розбійник

А у мене

Є жінка й діти. Знаєте, не раз

Така мене за ними дика туга

За серце вхопить! Аж киплю, аж рвусь,

Щоби піти до них, хоч здалека

Побачить їх, хоч словечко сказать,

Одно-одніське перед смертю!

1 розбійник

Ех,

Що то про се й гадати!

Князь

Та хіба

Так і не можна?

2 розбійник

Звісно, можна б, та

Ватажко не пускає. Дуже острі

Тепер сторожі. Виявишся з лісу,

То й зловлять. Дуже острий князь тепер

У Києві, а вже на нас, злодіїв,

Розбійників, зовсім без милосердя.

Князь

Погано се.

1 розбійник

Для нас погано, певно!

Та люд по селах і містах за те

Благословить князя.

2 розбійник

Для нас погано!

Сиди в лісах! Та я вже, сяк чи так,

Колись та вирвусь! Хоч на певну смерть,

А вирвуся, щоби рідню побачить.

Князь

Ей, чень то ще так страшно се не буде!

Ява дев’ята

Ті самі і Овлур. За сценою тупіт коней.

Овлур

(кличе за сценою)

Гей, ви там! Чи готові?

Розбійники

Вже готові.

Овлур

(входить)

Гайда на коней! Двадцять кроків ззаду

За нами! Перед замком зупиніться

У скритім місці. На мій свист біжіть

До мене.

Розбійники

Ми се знаємо, ватажку.

(Виходять.)

Овлур

І нам пора, Ставуре!

Князь

Де ж мій кінь?

Овлур

Ось тут край шляху, разом з моїм.

Князь

Ну,

Пора в дорогу! Ти провадь!

Овлур

Дай руку!

(Бере його за руку. Князь нащупує ратищем. Обидва відходять.)

Заслона спадає.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 24, с. 236 – 256.