Латинська, французькі, німецькі версії

Іван Франко

Історія виникнення і поширення нашого роману, а також його впливу на Сході і Заході – це дуже цікавий розділ у загальній історії літератури, розділ, який, незважаючи на жвавий дослідницький ентузіазм, що особливо поширився в останні десятиліття, та незважаючи на важливі відкриття, що були зроблені в ньому, проте й досі залишається не завершений. Для того, щоб по можливості коротко і ясно викласти головні етапи цього дослідження і його найважливіші результати, ми, взявши за основу грецький роман, розглянемо спочатку його поширення на християнському Заході, а потім поєднаємо спостереження за його поширенням на Сході з питанням про його походження і його безпосередні літературні джерела.

Тут нам передусім впадає у вічі той гідний уваги і до цього часу належним чином не з’ясований факт, що роман з часу свого створення, здається, залишався прихованим і невідомим понад два століття. Найстаріші рукописи, які дійшли до нас, походять з XI століття, і незабаром, у XII ст., роман набуває також і на Заході великої популярності завдяки латинському перекладові, зробленому вченим греком Георгіосом із Трапезунда. Цей факт, як ми побачимо далі, використали найновіші дослідники Для цікавої і дотепної гіпотези, у зв’язку з чим про неї треба згадати.

Не менш цікавим є також інший факт, що цей роман на Заході став значно популярнішим, ніж на Сході, принаймні тут він зробив більший вплив, дав більше поштовхів до обробок і самостійної творчості. Певною мірою це притаманне характеру християнського Заходу, який охоче сприймає такі екзотичні мотиви, але разом з тим більш чи менш самостійно обробляє і розвиває їх. Щодо нашого роману, то ми повинні зауважити, що його стимулюючий вплив тривав порівняно недовго, хоча сам твір, як повчальна книжка для читання, ще довго користувався популярністю. Майже в кожного народу, де цей роман приживався, він ставав виразником певної реакції, відродження релігійно-аскетичних почуттів і тенденцій; як тільки ці тенденції були подолані, прогресивна частина нації забувала роман і його залюбки читали лише в монастирях та серед простого народу.

Латинський переклад Георгіоса з Трапезунда складав, як уже зазначалося, основу майже всіх західних версій твору. Де і коли він виник, ми не знаємо, але оскільки найстаріші рукописи належать до XII ст., то ми вважаємо, що він, мабуть, був створений найпізніше в цьому столітті. Це, очевидно, відбулося на початку XII або, можливо, ще в кінці XI ст., тому що в другій половині XII ст. роман був досить відомим і популярним в Італії, про що ми можемо зробити висновок на підставі того, що на колоні баптистської каплиці в Пармі, збудованої близько 1176 р. Бенедиктом Анзельмом, викарбуваний епізод із цього роману, а саме чоловік, що втікає від однорога [Zotenberg, Mémoire usw., с. 78].

Латинський переклад свідчить, що він виконаний справді досвідченим перекладачем і знавцем мови, який не відступає від оригіналу, перекладає легко і точно. Але що його особливо відрізняє від грецьких рукописів, не та обставина, що твір вперше приписано Іоанну Дамаскину, в той час як найстаріші грецькі рукописи називали автором просто ченця Іоанна. Лише в пізніших грецьких рукописах XVI – XVII ст. роман так само приписується Іоанну Дамаскину. Виняток становлять два грецькі рукописи – один з XI, а другий з XV ст., написані на Афонській горі в Іверському монастирі, автором яких вважають святого Євфімія, званого Іверійцем, причому один із рукописів додає йому помічника якогось Афанасія Афонця [Ibidem, с. 7]. Як ці факти були використані для гіпотези про виникнення роману, ми скажемо далі.

XIII століття у Франції і Німеччині є періодом справжнього розквіту популярності і впливу цього роману. Так, уже на початку століття у Франції з’явилося не менше трьох віршованих переробок «Варлаама і Йоасафа». Автором найвизначнішої з них був Гю де Камбре, другої – Шардрі; автор третьої, значно скороченої, невідомий. Всі ці переробки виникли незалежно одна від одної і мали своїм спільним джерелом латинський переклад роману [P. Mejer und H. Zotenberg, Barlaam und Josaphat, von Guy de Cambray (Publikationen des Stuttgardter litter. Vereines. Bd. 75), s. 318. В Німеччині, у видавництві «Altfranzösischen Bibliothek» була також опублікована переробка Шардрі].

Наскільки аскетичний роман відповідав смакові і духовним потребам тієї доби, найкраще свідчить, між іншим, підготовлений так само в XIII ст. французький переклад безпосередньо з грецького оригіналу, який знайшов п. Севастьянов в одному грецькому монастирі на Афоні і з якого він сфотографував декілька аркушів, які згодом науково опрацював П. Мейєр [А. Н. Веселовский. Византийская повесть «Варлаам и Иоасаф» («Журнал министерства народного просвещения», 1877, т. CXLII, с. 136)]. Так само з XIII або щонайпізніше з першої половини XIV ст. походить французька прозова переробка та провансальський переклад з латинського тексту [Gaston Paris et Paul Meyer, Romania, recueil trimestriel. T. I, p. 425].

З того ж XIII ст. походять німецькі поетичні переробки роману, виконані незалежно одна від одної, яких було принаймні три. Найбільш відома і єдина, що була опублікована в повному обсязі (раз – Кепке в Кенігсберзі 1818 р., другий раз – Пфейфером у Лейпцігу, 1843), є віршована переробка, закінчена 1230 року Рудольфом фон Емсом, васалом графа Монфора, про яку Вільгельм Грімм говорить, що вона надзвичайно вдало обходиться із змістом цього благородного сказання і ніде нічого не додала і не пропустила [Wilhelm Grimm. Kleinere Schriften. V. II, S. 237, Berlin, 1882].

Ми, звичайно, не можемо виправдати певну чванливість і велемовність автора, переробку роману Рудольф виконав у похилому віці на прохання абата Гвідо фон Каппеля, який привіз латинський оригінал з Кіто, отже, з Франції. Характерним для духу всього сторіччя є те, що Рудольф говорить про свою роботу як про певну спокуту, просить пробачення за свої попередні твори, в яких він оспівував світську любов, подібно як це робить Гартман фон Ауе у вступі до свого «Грегоріуса» [Kurt Goedecke. Grundriss zur Geschichte der deutschen Dichtung. I, 120. Dresden, 1884].

Дві інші віршовані німецькі переробки, які так само належать до XIII ст., були опубліковані до цього часу лише фрагментарно: одна з них якогось єпископа Отто, а друга – невідомого автора, що, зрештою, дійшла до нас також в уривках в єдиному цюріхському рукописі. Німецькі прозові переклади походять також якщо не з XIII, то з XIV століття і належать до найранішої продукції німецьких друкарень ще кінця XV ст. Так, оздоблена 60 дереворитами «Історія про Йоасафа і Варлаама, або книга християнського вчення», надрукована в Аугсбурзі у Гюнтера Цвінера (1478) і в Антона Зорга в 1480 р., а пізніше, в XV ст., багато разів перевидана різними німецькими друкарями [Richard Muther. Die deutsche Bücherillustration der Gothik und Frührenaissance (1460 – 1530). München, 1884, Bd. I, s. 11, 16; K. Goedecke, op. cit., 123]; можливо, це не був переклад, а лише скорочена народна обробка роману. Повний прозовий німецький переклад грецького тексту був виконаний лише в нашому [19] столітті Феліксом Лібрехтом і виданий 1847 р. в Мюнстері.

Популяризації роману про Варлаама і Йоасафа в середньовіччі особливо сприяли два енциклопедичні і широко читані твори, в які він, дещо скорочений, входив так само, як і в XIII ст. Це, власне, написаний близько 1254 року «Speculum historiale» відомого домініканця Вікентія Белловацензія і створена близько 1290 року «Legenda aurea» ломбардського єпископа Якоба з Вораджіне. «Speculum» Вікентія, як відомо, протягом усього середньовіччя аж до періоду Реформації, а то й пізніше, був для всієї католицької Європи каноном усіх необхідних знань, основою вищої освіти [R. Frh. von Liliencron. Ober den Inhalt der allgemeinen Bildung in der Zeit der Scholastik. München, 1876, особливо с. 26 – 29, 42], тимчасом як «Legenda aurea», перекладена майже на всі європейські мови, здобула надзвичайну популярність як книга для читання та повчальна книга.

Внесення роману до цих цінних творів, котрі вважалися майже канонічними, разом із можливим авторством святого Іоанна Дамаскина було значною мірою причиною того, що в 1583 р. імена святих пустельників Варлаама і Йоасафа були записані до римської книги великомучеників, а їх пам’ять відтоді мала вшановуватися 27 листопада. Відкриття того, що легендарний святий Йоасаф був цілком імовірно сином індійського короля Сідхартха, Суддагадана з Капілаваста, відомого в історії як будда Сак’я-Мун, засновника названої його іменем буддистської релігії, викликало серед католиків, особливо у Франції, збентеження, що знайшло відображення в деяких цікавих публікаціях.

Проти дещо іронічного зауваження Ріса Девідса у вступі до його англійського перекладу буддистської казки про Ятаку, що, мовляв, католицька церква вшановує Будду як святого, виступив Ральстон у публічній лекції, а пізніше також у журнальній статті («Academy», 1881), підкресливши, що «Римський мартиролог» не є офіційним документом і що офіційного проголошення Варлаама і Йоасафа святими ніколи не було.

Відомий французький фольклорист Емануель Коскен також присвятив цій справі спеціальну статтю в «Revue des questions Historiques», яку він потім передрукував як додаток до вступу своєї праці «Contes populaires de Lorraine», 1887, де він цитує висловлювання папи Бенедикта XIV, котрий наголошує, що «Римський мартиролог» повинен бути грунтовно перевірений, оскільки він, як відомо, містить у собі багато помилок [Em. Cosquin, Contes populaires de Lorraine. Paris, 1887. p. LV – LVI]. Як би там не було, незаперечним лишається той факт, що на католицькому Заході (і так само у східній Європі) довгий час вірили в реальність осіб, зображених у романі, і в ортодоксальну святість Варлаама та Йоасафа, і якби не з’явилися нові відкриття, то римський мартиролог, напевно, ще б довго залишався недоторканим з іменами обох цих святих.

Із «Legenda aurea» в кінці XIV або на початку XV ст. виникла друга скорочена переробка цього роману, а також вертепна драма, яку опублікували Цотенберг і Мейєр як додаток до поеми Гю де Камбре під назвою «Unmiracle de Notre Dame, de Barlaam, maistre d’ostal de roy Avenir, qui converti Josaphat le fil du roy et depui converti Josaphat son pere le roy et tous ses gens» [Zotenberg und Meyer, op. cit., с. (не вказано. – Ред.)].

Ще одна французька вертепна драма про Варлаама і Йоасафа була написана у XV ст. якимсь Жаном дю Прір ді ле Прієр.

Примітки

Севастьянов Петро Іванович (1811 – 1867) – російський археолог і колекціонер ікон, рукописів, книг, монет Сходу.

Мейєр Пауль (1840 – 1917) – французький історик літератури, видавець, дослідник середньовічної провансальської мови і поезії.

Белловацензіс Вікентій (близько 1190 – 1264) – французький письменник, монах-домініканець.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 545 – 549.