Сербські, руські, румунські версії

Іван Франко

До інших слов’янських, а також неслов’янських народів Східної Європи (наприклад, румунів), які належать до сфери впливу східної греко-православної церкви, роман про Варлаама і Йоасафа дійшов коротким шляхом, а саме – безпосередньо з Греції у стародавньому церковнослов’янському перекладі, що походить з XIV або навіть з XIII ст. Він виник, без сумніву, на південнослов’янському грунті, і тому не дивно, що роман користувався там, особливо у Сербії та Хорватії, великою популярністю. Важкі національні та політичні обставини, в яких південнослов’янські народи жили декілька століть, не перешкоджали виникненню скільки-небудь самостійної літературної переробки великого твору, його лише часто і старанно переписували і забарвлювали церковнослов’янською мовою, що була під певним впливом народної мови; особливо підтримували традицію цього роману на горі Афон.

Заслугою слов’янських учених Ягича, Новаковича, Міклошича та інших є те, що вони довели, а частково й вивчили та опублікували нечисленні південнослов’янські рукописи роману, які, на жаль, збереглися переважно лише у фрагментах. Так, Ягич у своїй «Historia kniževnosti naroda hrvatskoga і srpskoga», виданій у 1868 р. звертає увагу на сербсько-хорватський рукопис роману про Варлаама, який тоді був власністю Мігановича, а тепер – Аграмської академії і який походить з XV ст. Інший сербський рукопис, так само з XV ст., знаходиться у Петербурзі у збірці, що колись належала Хлудову, а тепер імператорській Публічній бібліотеці.

Дуже важливим є шишатовацький рукопис, написаний у 1518 р., який Новакович порівняв з іншими текстами і частково їх опублікував [St. Novakovic. Varlaam i Joasaf (Glasnik srpskog učenog družtva, 1881, Bd. 50, s. 1 – 121)]. З XVI ст. походить також сербський рукопис роману, що знаходиться у віденській цісарсько-королівській придворній бібліотеці, на який уперше вказав Міклошич [Fr. Miklosich. Lexicon linguae palaeoslovenicae. Wien, 1862 – 1865, s. VI]. Колись він був власністю Хіландарського монастиря на Афонській горі, його повна назва така:

«Писаніє сіє душеполезно от вьнутрьнєє єфіопскиє страны глаголемые Индия вь святыи градь перѣнесене Іоанном мнихомь, мужемь честномь и добродѣтелномь, монастыра сего Савы. Вь нем же житие Варлаама и Іоасафа пріснопаметного и божественого».

Нарешті, до XVII ст. належать два сербські рукописи твору, які знаходяться у монастирі св. Павла на Афонській горі [St. Novakovic. Loc. cit., с. 53].

Безсумнівно, найбільшої популярності на слов’янській землі досяг роман на Русі, як у південній, так і у північній. Тут, у Софійському монастирі в Новгороді, і зберігся взагалі найстаріший рукопис церковнослов’янського варіанта, який походить з XIV ст. Крім нього, існує понад десяток інших рукописів, на основі яких Кирпичников дозволив собі зробити висновок, «що в Росії було не тільки два різних переклади, але й дві різних редакції грецького тексту» [А. Кирпичников. Византийская повесть и «Повесть о Варлааме и Йоасафе», Харків, 1876, с. 182]. Хоч, приєднуючись до Веселовського [Веселовский, op. cit.], ми мусимо вважати докази, на яких побудоване це твердження, ненадійними, а саме твердження зовсім не доведеним, та вже велика кількість рукописів є свідченням того, яким популярним на Русі був роман.

У Росії роман видано вже в першій половині XVII ст., а саме у Південній Росії у друкарні василіанського монастиря в Кутеїні в 1637 р. Переклад, зроблений поширеною тоді власне в усій Південній Росії літературною мовою, яку не зовсім правильно називали білоруською, носить назву

«Гисторія, албо правдивое выписаниє святого Іоанна Дамаскина о житій святых преподобных отец Варлаама и Оасафа и о наверненю індіян. Старанієм и коштом іноков общежителного монастыря Кутеенского ново з грецкого и словенского на рускій язык преложена… 1637 іюля 22 дня».

Судячи з цього заголовка, переклад повинен був виникнути зовсім незалежно від західноєвропейської, латинської версії, таким чином був безпосереднім продовженням і відповідним для того часу втіленням уже існуючої греко-слов’янської традиції. З цього погляду ми могли б його розглядати як аналог до відомої «Острозької біблії» 1580 р., яка також була перекладена безпосередньо з грецького оригіналу за допомогою церковнослов’янського варіанта.

Але Кирпичников висловлює здогад, що кутеїнський переклад був не зовсім незалежний від латинського варіанта, щоправда, він не навів жодного доказу залежності шляхом порівняння текстів, так що ми можемо вважати його твердження лише непевним припущенням. Навпаки, про правдивість твердження, яке висловлене в заголовку кутеїнського видання, здається мені, говорить вже ім’я героя «Йоасаф», що характеризує грецький і всі від нього безпосередньо залежні слов’янські і румунські тексти, тимчасом як для латинського варіанта і для всіх від нього залежних західноєвропейських, слов’янських та румунських варіантів характерне ім’я «Йосафат».

Найчіткіше виступає ця різниця у румунських перекладах: хоч румуни, як відомо, належать до греко-православної церкви, з трьох відомих у них до цього часу обробок роману про Варлаама два переклади, що прийшли з церковнослов’янського варіанта, мають ім’я «Йоасаф», або «Йосаф», а одна, перекладена з італійського оригіналу, має також звичне для Заходу ім’я «Йосафат» [М. Gaster. Chrestomathie roumaine. Textes imprimés et manuscrits du XVI-mean XIX-me siècle; specimens dialecticales et de litterature populaire. Leipzig – Bucarest, Bd. I, 129, II, 76]. Звичайно, це зауваження не є вирішальним, тому що лише детальне порівняння текстів, яке, на жаль, для мене тепер неможливе, може з’ясувати питання, порушене Кирпичниковим.

Кутеїнське видання є, правда, єдиним повним виданням роману, що вийшло у Південній Росії; лиховісна буря козацьких воєн, яка незабаром вибухнула в 1648 р. і покрила більш як на півстоліття всю Південну Росію кров’ю і руїнами, завдала також смертельного удару південноруській літературі, що ледве народжувалася, і загальмувала на довгий час весь культурний розвиток у цій країні [Див. про це мою статтю «Характеристика руської літератури в XVI – XVIII ст.» у львівському журналі «Kwartalnik historyczny», 1892].

Що це видання відповідало дійсній потребі південноруської публіки, ми переконуємося не лише з того, що воно швидко розійшлося і тепер його екземпляри належать до великих бібліографічних рідкостей [Каратаев. Описание славянорусских книг, напечатанных кирилловскими буквами («Сборник императорской Академии наук», т. 34), Спб., 1883, № 1, с. 445 – 456], але й з того характерного для Південної Русі факту, що в пізніші сумні часи, коли багато південноруських друкарень були зруйновані і щезли, а ті, які в невеликій кількості залишилися, так зубожіли, що не могли відважитися на видання такого великого твору, як «Варлаам і Йоасаф», його багато разів переписували з друкованого кутеїнського видання. Так, наприклад, усі існуючі нині в Галичині в публічних і приватних бібліотеках рукописи роману про Варлаама, згідно з інформацією проф. Калужняцького (який, на жаль, не подає їхньої кількості) є точними копіями кутеїнського видання [Див. його цінну роботу про російські рукописи, що знаходяться в Галичині, в «Трудах третьего археологического съезда в России, бывшего в Киеве в августе 1874», ч. II, Киев, 1878, с. 237].

Друге, повніше російське видання роману вийшло в Москві 1681 р. і було підготоване видатним південноруським ученим Симеоном Полоцьким; воно прикрашене кількома віршами, які він сам писав. Ці вірші, звичайно, також духовного і естетичного змісту (пісня Йоасафа на похвалу пустелі тощо), пізніше перейшли до народних співців, лірників, і стали, таким чином, надбанням найширших мас російського народу, які багато разів їх переробляли [Зібрані з уст народу, вони були надруковані Безсоновим в «Каликах перехожих», а також Варенцовим у «Русских духовных стихах»]. Не підлягає жодному сумніву, що сам роман, а також вплетені в нього притчі і набожні пісні, немало сприяли розвиткові деяких аскетичних сект у російському «расколі», а особливо серед так званих «бегунов», «странников» тощо [Кирпичников, op. cit.].

Подібно до Західної Європи, де цей роман був у скороченому вигляді вміщений у великих збірниках творів, особливо в «Legenda aurea», в Росії взяте з роману житіє святих Варлаама і Йоасафа було введене до Четьї-мінеї, виданої в Києві св. Димитрієм Тупталом, званим Димитрієм Ростовським (теж південноруським ученим), під датою 19 листопада. Цей твір, надзвичайно популярний як серед духовенства, так і серед простого люду, з кінця XVII і до нашого століття витримав багато видань, переважно в Москві.

Про те, що Четьї-мінеї, особливо в Південній Русі, охоче читали селяни, а ті, хто не вмів читати, їх захоплено слухали, свідчить український поет Тарас Шевченко, сам син селянина, який в епілозі до своїх «» розказує, як колись у його рідній хаті іноді в неділю його дід, що знав письмо, читав уголос Мінеї сусідам, а потім, після чарки горілки, на прохання сина, розповідав жахливу історію Коліївщини, тобто розгрому польської шляхти в Умані (1768), а він сам, маленький хлопчик, слухав ці читання та розповіді, то радіючи, то плачучи [Т. Шевченко. Кобзар, Львів, 1893, т. I, с. 155].

У Румунію, яка довгий час була посередником духовних взаємин між Росією, з одного боку, і південними слов’янами та греками – з другого, роман так само проник на зорі румунського письменства. Він був перекладений румунською мовою, як це можна було передбачати, з церковнослов’янської. Заслугою М. Гастера [M. Gaster. Literatura populara româna. Bucureşti, 1883, s. 53. Цю книжку, на жаль, я не міг дістати і користувався лише твором цього ж автора «Chréstomathie roumaine». Bukarest – Leipzig, 1891] є те, що він перший звернув увагу дослідників на ці переклади і опублікував з них зразки.

До нас дійшли всього три румунські переклади, і всі лише рукописні. Найстаріший переклад, який був завершений у 1648 р. Удріште Нестурелом, буквально, а іноді навіть по-рабськи наслідує слов’янський текст. Другий, з якого Гастер передрукував у своїй «Хрестоматії» лише притчу про однорога, з’явився близько 1654 р.; його автором був якийсь Йо Нягой; чи він переклав по-румунськи весь твір, чи тільки окремі фрагменти, з пояснень Гастера ми не змогли встановити; притча про однорога порівняно з слов’янським і грецьким текстами, здається, скорочена.

Дуже цікавим, нарешті, є третій варіант роману румунською мовою – єдиний західноєвропейський, який ми знаходимо в православного народу. Але він також завдячує своїм виникненням особливій обставині і, очевидно, залишився в самій Румунії зовсім не відомим, тому що єдиний його рукопис, мабуть, автограф перекладача, знаходиться у віденській цісарсько-королівській придворній бібліотеці (Mss. slav., 73). В заголовку, який Гастер (Хрестоматія, II, 76) не повністю передав, перекладач, молдавський логофет Владул Бокулескул, говорить, що книжку «Життя святого Йоасафа» він переклав з італійської на румунську мову, коли перебував 1764 р. у Мілані в ув’язненні. Рукопис, який містить лише 120 сторінок малого формату (чвертка), – це стислий виклад сюжету роману і був, мабуть, перекладений з якоїсь народної книжки [M. Gaster, op. cit. Bd. I, s. LIII – LV, 129, 165; Bd. II, 76 – 78].

Щоб, по можливості, доповнити картину поширення роману в Європі, ми повинні врахувати ще його вплив на пізнішу візантійсько-грецьку літературу. Ми вже згадували, що роман, як нам здається, вперше потрапив у Європу лише в XI ст. Очевидно, гора Афон була першим місцем, де його старанно читали і старанно переписували. Вже на кінець XIII ст. він, здається, став загальним надбанням освічених людей. Притчі роману надихають поета Емануїла Філу до цікавих віршів, а король Іоанн Кантакузен, коли його змусили в 1355 р. зректися престолу, взяв собі чернече ім’я Йоасафа, профануючи цим праобраз індійського засновника релігії. В цей час, мабуть, з’явився також переклад роману грецькою народною мовою, який маємо у деяких рукописах і автором якого називають, власне, невідомого Петроса Казіматіса [K. Krumbacher. Geschichte der byzantischen Literatur, 378, 97, 468; порівн.: Zotenberg. Mémoire, 78].

Примітки

Аграмська академія – Академія наук і мистецтв у м. Аграмі (Хорватія). Заснована у 1867 р.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 553 – 559.