Символи горлиці і ворона

Іван Франко

Другим, притаманним нашій притчі образом, є обидва птахи – горлиця і ворон, які подаються тут як символи доброго і злого ангела. Якщо Веселовський образи горлиці і ворона називає біблійними символами, тобто образами ангела і чорта, то це не треба розуміти буквально. Адже у всій Біблії ми не знаходимо ніде ворона як символу злого духа. У Старому завіті він подається навіть як посланець бога і певною мірою, отже, як символ доброго ангела, який годує пророка Іллю.

Горлиця також ніде не виступає в Біблії як символ ангела. У Старому завіті, а саме в заповідях Мойсея, вона виступає жертвою, яку повинні приносити бідні, отже, є свого роду символом бідності, а часто також символом невинності. У Новому завіті голуб є постійним символом святого духа.

Взагалі у більшості рукописних списків нашої притчі не знаходимо голуба, а тільки горлицю, – а це все ж таки велика різниця, тому що горлиця в християнській символіці відіграє особливу роль. Вона є символом співчуття і самотності – отже, й пустельного життя та аскетизму, який однозначний ідеї співчуття до людських помилок, покуті кожного за гріхи всіх як його найчистіше джерело і найвища мета.

[У дещо різкій, але щирій формі ця ідея висловлена такими словами південноруського аскета, афонського ченця Івана Вишенського в кінці XVI ст.: «Я запевняю вас і відкриваю вам таємницю: коли б цих клобушників (ченців і аскетів) не було між вами, то давно б ви пропали, давно б втратили вашу владу, а висловлений Христом іудеям вирок: «Дивись, твій дім опустошать», – давно б на вас сповнився. Лише ці рясоносці заступають вас перед богом, так що божа любов ще терпить вашу безбожність, чекаючи вашого повернення у справжню віру. І якби вони перестали існувати, то будьте впевнені, що ви, як слина, зникли б і спустошилися б» («Акты Южной и Западной России», т. II, с. 216)].

У «Фізіолозі» читаємо про неї, що вона висиджує чужі яйця, дуже самітня (άναχωζητική), охоче живе в пустелі і навіть неохоче залишається зі своїми дітьми [Корнеев, Материалы и заметки по литературной истории «Физиолога». С.-Петербург, 1890, с. 318]. У греко-візантійських церковних гімнах і в південноруських духовних піснях («Богогласник») особливо часто порівнювали з цим птахом Іоанна Хрестителя:

Ластовице краснопѣснива,

Горлице пустиннолюбива,

Во пустини пребываешь,

Во Іорданѣ бога крещаешь

Во плоти суща, –

так оспівує горлицю одна з так званих «йорданських пісень» «Богогласника». Її воркування і в інших слов’янських пам’ятках є символом туги, тихих ридань. Володимир Мономах у своєму «Поучении» порівнює свою любов до вітчизни з горлицею, яка сумує на сухому дереві: «Сядеть аки горлица на сусѣ древѣ желѣючи» [«Поучение Мономахово», в кн.: «Полное собрание русских летописей», т. I, с. 106].

Подібне високопоетичне уявлення знаходимо і в червоноруському варіанті притчі, в якому горлиця оплакувала чоловіка. Цікаво відзначити, що солодкі плоди, які ми бачили у деяких східних варіантах притчі про однорога як символ короткої і грішної життєвої насолоди (а саме – в тібетському і перському варіантах), тут з’являються також, але відповідно до зміненої композиції подані не як щось грішне, а як символ доброї думки.

Про те, що ворон як символ злого духа чи чорта не є біблійним образом, я вже говорив. Навіть у перші сторіччя християнства, в яких з’явився «Фізіолог», нічого ще не знали про такі символи. «Фізіолог» присвячує ворону два розділи: V («Нічний ворон») і XXVII («ворон»). В одному з них говориться, що нічний ворон більше любить ніч, ніж день; у другому вихваляється прив’язаність самки до самця-ворона. Якщо самець вмирає, – говориться там, – то самка не хоче більше жити з жодним самцем. Так само поводиться самець після смерті своєї самки [Корнеев, op. cit., с. 192 і 316].

Таким чином, ворон у деякій мірі зображений тут як символ суворої моногамії і виразно називається «Μόνανδρος», тобто по-слов’янськи «заднопосаджений».

Де і коли могло з’явитися уявлення про ворона як символ злого духа, не буду досліджувати; все-таки, здається мені, що це уявлення виникло в північній Європі. Я нагадаю хоча б «босувы враны» із «Слова о полку Игоревѣ», хоч і тут неясне слово «босувы», по суті, не означає «чортівські» («бісови»). Злого духа у постаті ворона зустрічаємо і в одній стародатській народній пісні. В запеклій боротьбі він жорстоко вбиває крилатого героя [М. Grimm. Altdänische Lieder]. Ворона – провісника нещастя, який вимагає в нагороду за свою звістку печінки і легенів від поганої людини і отримує їх, – знаходимо і в одній старовинній норвезькій народній пісні [Roza Warrens. Norvegische, isländische, faröische Volkslieder der Vorzeit. Hamburg, 1866, с 52 – 61]. У слов’янських народних піснях, казках і повір’ях ворон також розглядається найчастіше як втілення зла. Він – провісник нещастя, смерті [Потебня. Объяснения, т. 11 с. 735]. Зустрічаються і ворони-привиди, чудодійні, як, наприклад, ворон з вогненним дзьобом, у російській пісні у Кириєвського:

На дубу сидит тут черный ворон,

С ноги на ногу переступывает,

Он правильно перышки поправливает,

А и ноги, нос што огонь горят.

Коли Веселовський наводить для порівняння з нашою притчею образ ворона з розповіді III книги «Панчатантри», який, як відомо, вбиває орла, що спить у печері, і здійснює це за допомогою інших воронів, закладає вхід до печери хмизом і, принісши у дзьобі розпалене поліно, запалює купу хмизу, то залишається цілком неясним, як він собі уявляє зв’язок між цими двома образами. Якщо збіг цих двох образів має генетичний зв’язок, то він повинен був виразно це наголосити чи принаймні натякнути про ймовірні етапи переходу, а якщо цей збіг випадковий і віддалений, що здається мені більш правдоподібним, то така вказівка нічого не дала б. Крім вище згаданих символічних уявлень, я, із свого боку, хотів би вказати і на іудейсько-грецьке у священному писанні (Павло, Апокаліпсис тощо), в якому воно часто зустрічається. Так само в німецькому дещо темному щодо походження прислів’ї: «Чужими руками жар загрібати» (збирати жар над чиєюсь головою) [К. Werder, Sprichwörterlexikon].

Жар як символ грішних думок, а зокрема жадібності, міг би, мабуть, відповідати традиційно церковному уявленню про вічно палаючий вогонь у місці, де перебувають і одночасно відбувають кару грішники. Таке уявлення у східній церкві, вперше яскраво створене поетом Єфремом Сіріним, мало величезний вплив на розвиток уявлень про пекло як на Сході, так і на Заході, де воно досягло свого зеніту у грізній систематиці схоластів Фоми Аквінського і Вікентія Белловаценського, а також у чудових поетичних образах Дантової «Divina Commedia».

Ці величні образи фантазії, які з часом перетворилися в свого роду непохитні догми віри, безумовно, не залишилися поза впливом на народну фантазію: ми бачимо між іншим у слов’янських народів пекельні кари у довгій низці напівлітературних, напівнародних творів і відображені у дусі тих уявлень на численних церковних картинах. Визначальним був тут, зокрема, апокрифічний твір, дуже поширений на Русі у незліченних списках і в більш чи менш народних переробках під назвою «Хожденіе Богородицы по мукам».

Залишається ще розглянути зіставлення горлиці і ворона як вираз уявлення про надприродні сили, що завжди супроводять людину і постійно втручаються в її життєві справи, та про доброго ангела-захисника і злого демона-спокусника. Хоча поняття про особливого ангела-захисника, призначеного для кожної людини, у Новому завіті не обгрунтоване [Herzog und Plitt. Realencyklopädie fur protestantische Theologie und Kirche, t. IV, Лейпціг, 1879. Стаття про ангела, с. 226], воно дуже рано було запозичене християнською церквою від євреїв, які розвинули його в систематичне вчення. Зокрема, в Александрії було уявлення зі Старого завіту про національних ангелів (тобто кожній нації наданого богом ангела), а також перське відображення в книзі «Товіт» уявлення про окремого спеціально для цього посланого ангела-захисника. Проте це вчення, перенесене на християнський грунт, містило в собі різні небезпеки.

Скоро ним заволоділи дуалістичні секти, гностики і маніхейці, доброму ангелові-захисникові протиставлено рівноправного супутника – злого демона, і людина постала як вічна іграшка в боротьбі цих двох однаково сильних надприродних сил. Дуалізмові творчих і керівних сил світу повністю відповідав і цей дуалізм світу етики кожного людського індивідуума. Наскільки неминуче випливав цей дуалізм з іудейсько-християнської ангелології, бачимо найкраще з відомої і важливої цитати з історії догм, яку знаходимо вже в І ст. н. е., до того в напівканонічному творі «Пастух» Гермаса, де цей дуалізм, хоч ще й не зовсім виразний, але вже чітко сформований в основних рисах. Говорячи про вплив добрих і злих демонів на людину, автор каже:

«Όταν ουν αυτος (d. h. άγγελος της δικαιοσύνης) έπί την καρδίαν σου αναβη, ευθέως λαλει μετα σου περί δικαιοσύνης, περί άγνείας, περί σεμνότητος, καί περί αυταρκείας, καί περί παντος έγρου δικαίου, καί περί πάσης αρετης ενδόξου. Όρα ουν καί του αγγέλου της πονηρίας τα έργα πρωτον πάντων οξύχολός εστι καί πικρος καί άφρων, καί τα έργα αυτου πονηρά, καταστρέφοντα τους δούλους του θεου» [Hilgenfeld. Novum testamentum extra canonem receptum].

[«Отже, коли він сам (тобто ангел справедливості) злине на твоє серце, відразу ж буде розмовляти з тобою про справедливість, про непорочність, про скромність, про невибагливість і про всяку справедливу справу, і про всяку славну доброчесність. Дивись на справи ангела зла: він передусім жовчний і нерозумний, і вчинки його лихі, він губить рабів божих» (грецьк.). – Ред.]

Це місце, яке згодом було прокляте католицькою церквою як гетеродоксальне, становило важливе джерело розвитку ангелології в Орігена, Кассіана, Григорія з Нісси: усі ці отці церкви твердо дотримувалися разом із маніхейцями того, що біля кожної людини, крім доброго ангела-захисника, стоїть також злий демон-спокусник [Joh. Н. Oswald. Angelologie, das ist die Lehre von den guten und bösen Engeln im Sinne der Katholischen Kirche. Paderborn, 1883, с 132 – 133].

Цей ряд уявлень був детально розвинутий дуалістичними сектами маніхейців, павлікіанців, богомільців, патаренців і подібних до них, популяризований серед найширших мас європейського населення. Про те, що ці уявлення живуть і досі, свідчать, крім численних літературних і традиційних творів, з яких, мабуть, найбільш відома геніальна балада Бюргера «Дикий мисливець», також і дуже улюблені і популярні ікони святих, на яких зображена en regard смерть грішника і смерть праведника: біля ліжка одного і другого стоять з обох боків ангел і чорт, біля грішника плаче ангел, а чорт душить умираючого з радісною міною; над праведним схилився ангел, а чорт від злості і досади люто корчить пику.

Цікаво відзначити, що в той час, коли катарці силою були знищені в Західній Європі, ця дуалістична ангелологія була прийнята частково і їхніми переслідувачами – домініканцями і включена, наприклад, до великої і дуже важливої для всієї освіти середньовіччя енциклопедії «Speculum magnum» Вікентія Белловаценського (помер 1264 р.) [Freiherr R. V. Liliencron. Über den Inhalt der allgemeinen Bildung in der Zeit der Scholastik, eine Festrede. München, 1876, с 14]. Лише в період Реформації це вірування рішуче відкинула католицька церква, і єзуїт Беллармін звинувачував Гермаса і його послідовників у цьому питанні, стародавніх грецьких отців церкви, в єресі [Joh. H. Oswald, op. cit., с. 133]. Іоанн Дамаскин і пізніші грецькі догматики не підпали під вплив цього дуалізму.

Оскільки вчення про ангела-хранителя, приставленого до кожної людини, в східногрецькій церкві і зокрема у дуже важливих для догматики цієї церкви визнаних отців церкви Іоанна Дамаскина, Василія Великого, Григорія Назіанзинського та й Іоанна Хрисостома не було детально розвинуте і не загострене так виразно, як у західній церкві, де сформувався, принаймні в деяких країнах, прямо-таки надмірно возвеличуваний культ благодійного покровителя і ангелів-хранителів, причому існували особливі покровителі не тільки для кожної людини, а й для різних найважливіших сфер діяльності, успіхів і невдач, хвороб, явищ природи тощо; тим більше, що згадані отці грецької церкви були більш-менш вільні від описаного вище дуалізму, який не знайшов доступу в догматику грецької церкви, то ми, здається, не помилимось, якщо припишемо наявність дуалістичних поглядів у слов’янських народів впливові дуалістичних сект середньовіччя, а особливо богомильства, і матимемо на увазі цей вплив і при редагуванні нашої «Притчи о богатых».

Між іншим, дуалізм духовного і етичного життя людини розглядається як головний пункт павлікіанської єресі. Про цю секту говорить Євфімій Зигабенський у своїй «Паноплії»:

«Dicunt in homine et Sanctum spiritum et daemonem habitare, id est rem omnium purissimam et rem omnium impurissmam lucem et tenebras diametro inter se discrepantes»

[Кажуть, що у людині живе і дух святий, і чорт, тобто річ найчистіша за все і річ найнечистіша, прямо протилежні одна одній, як світло і темрява (лат.). – Ред.]

Вже зайвий дуалістичний додаток – горлиці і ворона – в композиції притчі дозволяє припустити, що цей додаток ні в якому разі не може розглядатись як непотрібна, продиктована якимись мистецькими мотивами прикраса: автор за будь-яку ціну хотів подати її саме заради своєї тенденції, навіть на шкоду єдності композиції.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 645 – 651.