Сліди богомильства

Іван Франко

Чи тенденція всієї «Притчі» справді така, що дає нам право робити припущення про вплив єресі і спеціально богомильського впливу? Досить згадати про те, що ми вище встановили як основну думку нашої притчі: тут проповідуються грішність багатства, згубність скнарості і пожадливості до срібла і золота – і саме це становило, як інформують нас найважливіші свідчення про богомилів, один із головних пунктів їхньої етики і дуже важливий фактор, який сприяв у їхній пропаганді і в досягнутих успіхах не тільки серед південних слов’ян, а й в Італії, південній Франції, в Парижі, в Німеччині і в інших країнах.

«Учать же своя си, – каже про богомилів один з ортодоксальних полемістів Козма Пресвітер, – не повиновати ся властелямъ своимъ, хуліаще богатый цар ненавидять, ругаются старѣшинамъ, укарають боляры, мръзки Богу мнять, работающая царю и всякому рабу не велять работати господину своему» [«Недостойного Козмы прозвитера бесѣда на новоявившуюся єресь богомилю»; надруковано в «Православном собеседнике», 1864, т. II, с. 202].

Цей соціальний бік богомильської проповіді причинився, очевидно, більше, ніж догматичний, до того, щоб зробити згадану секту щодо церковної і політичної ієрархії ненависною. Константинопольський патріарх Гермас (1221 – 1239), який намагався протидіяти їхній пропаганді у Візантії і часто вступав у диспути з її учителями, не може приховати своє здивування щодо того, як невтомно вони ходили вдень і вночі, проповідуючи своє вчення [Fr. Rački. Bogomili i patareni (Rad jugoslov. Acad., т. VIII, с. 180)].

Не тільки тому, що вони звертались зі своїми проповідями переважно до бідних і низько поставлених, а й тому, що вони виступали проти багатих і сильних, проповідували богоугодну бідність, у Франції їх називали навіть «les pauvres hömmes» [С. Schmidt. Histoire et doctrine de la secte des Catharrhes. Paris, 1849, Bd. (не вказано. – Ред.). (бідні люди (франц.). – Ред.)]. Здається, що навіть соціальні симпатії і антипатії теж відбились на їхній догматиці і знайшли свій вираз, зокрема, у заповіді, що пекельні кари призначені переважно для багатих, сильних і для церковної ієрархії, бо бідні спокутували вже свої гріхи на землі, перенісши нещастя і злидні. Ця заповідь, яка ще й досі зберігається в народній свідомості слов’ян, наприклад, відома вона в українців, знаходить своє часткове обгрунтування і в священному писанні, наприклад, у словах Ісуса:

«Воістину, воістину кажу вам: легше пройти верблюдові (або човнові) через вушко голки, ніж багатому потрапити до царства небесного».

В єретичному розумінні знаходимо цю виразно по-богомильськи забарвлену думку в апокрифічному творі, дуже поширеному в Росії, «Вопросы Іоанна Богослова господу на Фаворской горѣ». Цей рукопис, як і більшість апокрифів, перекладений із грецької мови; в місці, яке нас цікавить, сказано:

«И паки рѣхъ, – розповідає апостол Іоанн, – гди, всѣ християне во єдину муку падуть; патріархи, цріе и князи, оубогіе и багатыи?» И слышахъ глас глющіи: Слыши праведный Іоанне, Пророкъ Давидъ рече: терпѣніе оубоги не погибне до конца, а патріархи грѣшніи и епіи, царіе и князи погнании будут во тму кромѣшнюю яко скоть и вси восплачутся яко младенци» [Тихонравов. Памятники отреченной русской литературы, т. 1, с. 174, і далі; пропуск, що є в цій праці, заповнений на підставі рукопису, який знаходиться у мене].

Найдавніший слов’янський рукопис цього апокрифа був опублікований Срезневським; він походить з XIV ст. і свідчить у правописі (ъ-ь) про очевидні сліди сербського впливу. Відповідне місце там звучить:

«И пакыи рѣхь ги вси ли християне вь єдина муку придуть. Цри и патриарси и еппи и князи. Бати и убози, и оуслышахь глас плющ ми. слыши праведны Иоан. яко же рече пророк Двдь. трьпѣниіе убогихь не погибнеть до конца, а иже о патриарсѣхь і о црихь и о князехь и о инъхь. творящихь злаіа вси погнани будуть вь тму іако скоть и вьсплачаться яко младенцы» [И. Срезневский. Древние славянские памятники юсового письма. С.-Петербург, 1868, с. 414].

Ці обидва тексти відповідають в основному точно грецькому оригіналу апокрифа, що його видав К. Тішендорф, хоч грецький текст під кінець детальніший, отже, як здається, слов’янський переклад виконаний за дещо зміненою редакцією. У грецькому тексті читаємо:

Cap. XXIV: καί πάλιν ειπον κύριε, καί πάντες οι χριτιανοι εις μίαν κόλασιν απερχονται; βασιλεις, αρχιερεις, ίερεις, πατριάρχαι, πλούσιοι καί πένητες, καί δουλοι καί ελεύθεροι; καί ήκουσα φωνης λεγούσης μοι άκουσον, δίκαιε Ίωάννη καθως προσειπεν ό προφήτης Διαύδ ή υπομονή των πενήτων ούκ απολειται εις τέλος, περί δε βασιλέων, ελασθήσεται ώς ανδράποδα καί κλαύσουσιν ώς νήπια περί δε πατριαρχων καί ίερέον καί λεωϊτον των άμαρσησάντων, διασκορπισθήσονται εν ταις κολάσεσιν κατα την αναλογαν εκάστου του ίδίου πταίσματος [Wust. Tischendorf. Apocalypses apocryphae Mosis., Esdrae, Pauli, Johannis etc., Lipsiae, MDCCCLXVI, с. 90].

І знову я сказав: господи, всі християни матимуть одне покарання – і царі, і архієреї, і священики, і патріархи, багачі і бідняки, раби і вільні, і почув я голос, що говорив мені: «Слухай, праведний Іоанне. Як передрік пророк Давид, терпіння бідняків не загине до кінця, а якщо йдеться про царів, то вони будуть гнані, як раби, і плакатимуть, як діти; якщо йдеться про патріархів, священиків і левітів, які согрішили, то вони будуть розігнані для покарання, кожен відповідно до власного гріха (грецьк.). – Ред.

Зіставляючи ці тексти, можемо цілком ясно побачити безперервність і продовження слов’янської рукописної традиції. Про характер усього апокрифа треба ще додати, що, за найдавнішим свідченням, яке ми взагалі маємо про його існування, а саме на підставі граматичного коментаря (схоліон), що походить з IX ст., до граматики Діонісія Фракійського разом із так званим апокаліпсисом або адосходженням Павла, засновника павлікіанської секти, твір приписують Павлові із Самосати [Imm. Becker. Anecdota graeca, т. III, с. 1165; Tichendorf, op. cit., с. XV, XVIII].

Те, що цей рукопис користувався великою повагою у богомилів, можна бачити з того, що в Західній Європі його спеціально переробили для пропаганди богомильства, детальніше висвітливши першу міфологічну частину. Така латинська переробка цього рукопису під заголовком «Interrogatio Johannis Theologi» знайдена у альбігенців і була опублікована в XVII ст. домініканцем Бенвістом у його «Histoire des Albigeois» (Париж, 1691); єдиний наявний рукопис мав примітку судді-інквізитора: «Hoc est secretum haereticorum de concoresio [?] portatum de Bulgaria a Nazario, suo episcopo, plenum erroribus» [Пыпин и Спасович, op. cit., Т. І, с. 104]. Детальне порівняння греко-слов’янських павлікіанських текстів апокрифа з цією богомильсько-катарською переробкою, наскільки мені відомо, досі не робилося.

Примітки

Козма Пресвітер (X ст.) – болгарський письменник-полеміст; виступав проти богумильства.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 651 – 654.