Досліди життя Будди та індійських коренів повісті

Іван Франко

В р. 1859 появляється перша монографія про життя основника буддизму, царевича Сіддарти з роду Сакія, написана вченим французом Бартелемі Сент Ілером (Barthélémy Saint Hilaire, Le Bouddha et sa religion, Paris, 1860) і зараз на підставі сеї книги два вчені, француз Лабуле (Laboulaye, «Journal des Debats» з 26 липня 1859) і німець Фелікс Лібрехт доходять до думки, що грецька повість про Варлаама і Йоасафа є не що інше як тільки переодягнена в християнський стрій буддійська легенда про дитинячі і молодечі літа індійського царевича Сіддарти.

Лабуле ограничився невеличкою газетною статейкою, не входячи в подробиці; Лібрехт виступив з основною працею «Die Quellen des Barlaam und Josaphat», уміщеною в р. 1860 в «Jahrbuch für romanische und englische Literatur» (II, 314 – 334), що сталася вихідною точкою для дальшої праці над нашою повістю і була знаменитим причинком до виданої 1859 року Бенфеєвої передмови до «Панчатантри», де уперше великим науковим апаратом вияснено не тільки індійське походження великої сили західноєвропейських казок, новел та байок (се вже вказували давніші орієнталісти, особливо Сильвестр де Сасі, Брокгауз – передмова до перекладу «Сомадеви», Лоазелер Делоншан – книга «Essay sur l’origine indiénne des fables européennes», 1838), але також шляхи, якими йшли ті твори до Європи в середніх віках і пізніше.

Лібрехтове відкриття буддійського початку повісті про Варлаама і Йоасафа не тільки знаменито підпирало Бенфеїв погляд, але розширювало хронологічну границю буддійського впливу на захід значно в давнину, перед хрестові походи і перед почини магометанства. Тож не диво, що Бенфей радо повітав Лібрехтову статтю (гляди його рецензію в «Göttingische Gelehrte Anzeigen», 1860, ст. 871 і д.) і від себе подав деякі вказівки для її доповнення.

Лібрехт не був орієнталіст, не владав ані санскритською, ані палійською, ані жодною східною мовою і не міг порівнювати грецької повісті з якими-будь східними оригіналами. Свого відкриття він довершив, порівнюючи зміст грецької повісті з тою біографічною легендою про Будду, яку на підставі індійських джерел написав Сент-Ілер. Се була велика недогода, та проте суть речі в головному не змінилася.

Буддійська легенда така характерна і у всіх версіях така однакова, що про її тотожність з основним оповіданням про життя Йоасафа після Лібрехтового порівняння не могло бути ніякого сумніву. Лібрехт показав ось які схожі точки в повісті і в легендовім життєписі Будди: бездітність царя-батька, пророцтво про те, що йому вродиться син і що сей син буде аскетом, виховання молодого царевича в відлюдній палаті, чотири виїзди царевича і чотири стрічі, зусилля царя, щоби задержати сина при собі, втеча царевича у пустиню, його боротьба з спокусами, навернення противників і самого батька на аскетизм, смерть і похорон.

Надто він, опираючися на Бенфеєвій передмові до «Панчатантри», виказав буддійський початок деяких притч, вложених в уста Варлаамові, і таким способом міг уважати за доказане, що, поминаючи обширні вставки християнсько-догматичного та морального характеру (промова Варлаама, промова Нахора і т. і.), канва оповідання і більшина вставлених в нього притч, – буддійські [Ся важна Лібрехтова праця була 1879 р. передрукована в книзі: F. Liebrecht, Zur Volkskunde, Heilbronn, с. 441 – 460, а ще перед тим перекладена на італійську мову Емілем Тецою і видана в додатку до книги проф. д’Анкони (А. d’Ancona, Sacre rappresentazioni dei secoli XIV, XV e XVI, Firenze, 1872)].

Лібрехтова праця відразу пересунула пункт тяжкості в цілій науковій дискусії над нашою повістю. Коли досі найважнішою темою дискусії було те, чи автором грецького тексту був Іван Дамаскин, чи ні, то тепер питання про авторство було відсунене на другий план, бо про справдішнє літературне авторство ледве чи могла бути й бесіда. Тепер висунулися на перше місце питання про те, коли була написана грецька повість, яким способом перейшла Індійська легенда до західної Сірії і який індійський текст можна би вважати первовзором грецького оповідання. Для розв’язки тих питань прийшлося збирати новий матеріал, і ось минає десять літ від часу появлення Лібрехтової праці, а науковий дослід не поступає в тім часі ані кроком дальше.

Правда, в р. 1864 вийшло як 75 том видавництва «Bibliothek des Litterarischen Vereins in Stuttgart» вельми важне видання тексту старофранцузької поеми Гю де Камбре про Варлаама і Йосафата, доконане Павлом Мейєром і Цотенбергом, а в додатку до сього тексту зведено багато виписок і вказівок про розширення сеї повісті в романських і східних літературах. В своїх увагах до тих виписок видавці висказали такий погляд, що всі звісні версії повісті про Варлаама, не виключаючи арабських, вірменських, абіссінської і гебрейської, пішли з грецького тексту, а сей текст був написаний у Єгипті в V або VI віці по Христі.

Ще перед тим звернув увагу вченого світу гебреїст Штейншнайдер на стару жидівську віршовану переробку повісті про Варлаама і Йоасафа, доконану в першій половині XIII віку іспанським рабином Авраамом Бар Самуїл Галеві Ібн Хісдаєм під заголовком «Царевич і дервіш»; Штейншнайдер уперве звернув увагу на сей твір ще 1845 р. в жидівськім календарі, виданім у Відні, потім у своїй книзі «Manna» (Берлін, 1847), вкінці в розправі «Über eine arabische Bearbeitung des Barlaam und Josaphat», уміщеній в п’ятім річнику «Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft» (1851, ст. 89 – 93), до чого пізніше додав коротке порівняння гебрейського тексту з рукописним арабським (там же, VIII, 552 і д.). Тим часом пештинський рабин Майзель зладив повний переклад Ібн-Хісдаєвого твору, і сей переклад дождався двох видань (Щецін, 1847, і Пешт, 1860).

Для бібліографічної повноти згадаємо тут, що в виданій 1869 р. книзі М. Ландау «Die Quellen des Decameron» (друге видання вийшло у Штутгарті 1884 р.) є також коротенька звістка про Варлаама і йоасафа. Опираючися на Лібрехтовій праці, автор підносить тільки той заміт, що в життєписі Будди є риси, яких нема в повісті, і навідворіт (op. cit., 2 вид., ст. 222) – заміт, піднесений уже самим Лібрехтом.

Тільки в р. 1870 були видані дві розправи про нашу повість, що опиралися на Лібрехті та потроху посували справу дальше. Одна розправа норвезького вченого Гольмбо (С. А. Holmboe, En buddhistik Legende, benyttet i et christeligt Opbyggelsesskrift) лишилася для мене неприступна; друга – се голосна стаття знаменитого орієнталіста Макса Мюллера (Max Müller, On the migration of fables), поміщена в липневій книжці вісника «Contemporary Review», 1870, ст. 588 – 596, і відси передрукована в «Chips from a German Workshop», IV, 174 і др., по-німецьки в «Essays», III, 323 і д., по-французьки в «Essays sur la mythologie comparée», 456 і д.

З звичайною у сього вченого смілістю і шириною погляду передано тут здобутки праць Бенфея і Лібрехта про буддійський початок і мандрівку великої часті європейських казок, байок і інших народних оповідань, зазначено, що Будда на основі грецької повісті про Варлаама і Йоасафа зробився християнським святим і знайшов місце в «Римськім мартирології» і не без іронії сказано, що він і справді варт сеї пошани, певно, далеко більше, ніж велика частина аскетів та мучеників, що там повставлювані церквою. Що ж до здогадів Цотенберга і Мейєра, то М. Мюллер устоював за авторством Івана Дамаскина, значить, за пізнішою датою написання грецького тексту.

Не багато дальше посунула справу праця російського вченого А. Кирпичникова під заголовком «І. Греческие романы в новой литературе. II. Повесть о Варлааме и Иоасафе. Харьков, 1876». Проф. Кирпичников старанно звів докупи здобутки попередніх учених, провірив деякі вказівки Поля Мейєра і Цотенберга і показав досить добре розповсюднення повісті про Варлаама і Йоасафа в західноєвропейських літературах, та в слов’янських не пішов поза Пипіна, а те, що сам тут подав нового (про більше число старослов’янських перекладів), подав без доказів, так що думку його годі було вважати дійсним здобутком науки.

Щодо генеалогії орієнтальних переробок Кирпичников прийняв без дальшої дискусії погляд Цотенберга і Майєра про те, що грецька повість була первовзором усіх звісних нам переробок, та виступив проти думки сих учених про писання нашої повісті в Єгипті і обставав при старім західноєвропейськім погляді на авторство Івана Дамаскина.

Проф. О. М. Веселовський покористувався вповні сею нагодою в своїй статті «Византийские повести о Варлааме и Иоасафе» («Журнал министерства народного просвещения», 1877; часть CXLII, отд. 2, ст. 124 – 154), підносячи слабі боки праці харківського професора та подаючи до неї доповнення, особливо що доторкається розповсюдження нашої повісті в Італії.

Та проф. Веселовський не вдовольнився самою критикою на книгу Кирпичникова, а забажав посунути дослід над нашою повістю о крок дальше від Лібрехта. Він звернув увагу на те, що грецька повість про Варлаама і Йоасафа тим головно різниться від усіх звісних нам індійських легенд про Будду, що в грецькій повісті Йоасафа хтось другий навертає на правдиву віру, коли тим часом у всіх індійських легендах Будда сам із себе приходить до пізнання правдивої релігії і потім навертає на неї інших. Отже, не тільки роль Йоасафа відповідає ролі Будди в його молодім віці, але й роль Варлаама відповідає в індійських легендах також ролі Будди в його пізнішому віці.

Веселовський, ідучи за вказівками орієнталістів Шіфнера, Минаєва та Васильєва, звернув увагу на індійську книгу «Abhinischkramana-Sütra», де оповідається про Ясода, сина багатого купця, котрого батько виховує здалека від світу так само, як колись виховувано самого Будду. Будда, перебраний за купця, приходить до нього і навертає його на свою віру – значить, виступає зовсім в ролі грецького Варлаама.

Дві праці про нашу повість, що вийшли в р. 1880, хоч почасти опираються на тім, що висказав у своїй статті Макс Мюллер. Француз Емануель Коскен у своїй праці «La légende des saints Barlaam et Josaphat, son origine», поміщеній у віснику «Revue des questions historiques», 1880, т. XXVIII, ст. 579 – 600, звів докупи погляди старших теологів на нашу повість і вдався в спеціальну дискусію над «Римським мартирологієм», доказуючи, що в ньому є чимало всяких помилок і що він не має канонічної ваги, так що заміщення в нім імен Варлаама і Йосафата ще не значить, буцімто індійський Будда через те був канонізований на святого католицької церкви [Головна частина сеї статті передрукована була Коскеном 1883 р. в передмові до його видання «Contes populaires de Lorraine». До питання про «Римський мартирологій» Коскен повернув ще раз, умістивши в р. 1883 в газеті «Le Francais» з дня 1 грудня статтю: «Questions religieuses. La vie des saints Barlaam et Josaphat et la vie du Bouddha. Une attaque contre le catholicisme. Quelle est exactement l’autorité du Martyrologe Romain»].

Зовсім інакше глядить на се діло англійський учений орієнталіст Ріс Девідс. В передмові до виданого ним в тім самім році першого тому англійського перекладу буддійських «джатак» (Т. W. Rhys Davids, Buddhist Birth Stories or Jataka tales. London, 1880, ст. XXXVI – XLI; XCV – XCVII) він присвячує осібний розділ повісті про Варлаама і Йоасафа («The Barlaam und Josaphat literature»), де, користуючися вказівками свого батька, вказує походження «Римського мартирологія» і його важність, а надто зазначує, що оригіналу для грецької повісті про Варлаама і Йоасафа шукати треба не в північно-буддійській літературі, не в «Сутрах», ані в «Лалітавістарі», а найскорше в полуднево-буддійських книгах, таких, як «джатаки». Ми вже згадували, що проти погляду Макса Мюллера і Ріс Девідса на важність «Римського мартирологія» виступив проф. Ральстон з публічним відчитом, що зараз був і надрукований в часописі «Academy» з дня 22 січня 1881 р. Ральстон боронив непогрішності католицької церкви, опираючися головно на Коскенових висновках.

Здалека від сих гарячих спорів стоять східноєвропейські вчені, котрих праці ми згадали вище, і ті, що вийшли в початку [18]80-х років, докидаючи по цеглині до будови літературної історії нашої повісті. Маю тут на думці сербську працю Ст. Новаковича «Варлаам и Иоасаф, пролог к познаваньу упоредне литерарне историе и хришчьанске (средньевековне) белетристике у срба, бугара и руса», видану в 50-тім томі «Гласника српског ученог друштва» 1881 у Белграді, і книжку Гастера «Literatura populara română», видану 1883 р. в Бухаресті.

Ст. Новакович поділив свою працю на 5 розділів і подав у першім розвідку про автора і час написання книги, відкидаючи авторство Ів. Дамаскина; у другім говорить про джерела книги, опираючися головно на Лібрехті і Веселовськім; у третім – про грецький текст і європейські переклади та переробки повісті про Варлаама і Йоасафа; у четвертім подає опис рукописів, що містять у собі сербський переклад сеї повісті, а головно шишатовацького рукопису; в п’ятім подає досить обширні виписки із шишатовацького рукопису. Гастер подає в своїй книжці головні здобутки наукової праці над нашою повістю і доповнює їх звістками про її румунські переклади і переробки.

В р. 1883, крім згаданої вже статті Генрі Юля в «Academy», вийшла полемічна, в католицькім дусі написана стаття Чезаре де Кара «La leggenda de santi Barlaam e Giosafatte. Autorita del Martirologio Romano», друкована зразу в віснику «Civilta cattolica», serie XII, vol. IV, ст. 431 – 434, а потім передрукована в книзі того ж автора «Esame critico del sistema filologico e linguistico applicato alla mitologia e alla scienza delle religioni, Prato, 1884». Вже з самого заголовка бачимо, що стаття написана з величезними претензіями, та наукові здобутки її зовсім ніякі. Та проте й сам автор не силкується перечити буддійському походженню основи повісті про Варлаама і Йоасафа, а тільки боронить католицьку церкву від закиду, буцімто вона признала Будду своїм святим.

В 1884 р. вийшов у Пондішері перший том праці Фр. Лауенана «Du brahmanisme et de ses rapports avec le judaisme et le christianisme», де автор присвячує один уступ (ст. 395 – 398) повісті про Варлаама і Йоасафа, признаючи також її буддійський початок.

В тім самім році вийшла в Липську книжка Павла Касселя «Aus Literatur und Symbolik», а в ній на ст. 152 – 228 міститься розправа «Barlaam und Josaphat» («Buddhismus und Manichaeismus. Die Akten des h. Thomas»). Ідучи за слідом Лібрехта та опираючися на значно збільшеній літературі про буддизм і його історію, Кассель проводить порівняння між грецькою повістю про Варлаама і Йоасафа і індійськими оригіналами. Вже Лібрехт у своїй статті притягнув був до порівняння, крім легенд про самого Будду, також інші буддійські легенди, а особливо оповідання про царя Асоку-Піадасі.

Кассель іде сею стежкою далі, вказуючи, що постать царя Авеніра в значній мірі скопійована з буддійських оповідань про сього царя і що багато з нього перенесено також на постать Йоасафа. Дальше виказує Кассель згідно з Веселовським, що й постать Варлаама, котру ще Лібрехт уважав оригінальним витвором грецького автора, є той самий Будда. Та Кассель зменшив вартість своєї праці ненауковим етимологізуванням, силкуючись виводити назви грецької повісті з індійських через посередництво сірійської мови.

Варто завважити, що він також стоїть на тому, що автором грецького тексту треба вважати Івана Дамаскина, котрий буцімто промовчав про іслам тільки для того, аби не наражувати собі султана, що був його зверхником. Кассель не знав ще, що промова Нахора, на якій він опер отсю свою догадку, є давній християнський твір, вставлений в пізніше оповідання.

Примітки

Бартелемі Сент Ілер (1805 – 1895) – французький учений і видавець.

Лабуле Едуард Рене (1811 – 1883) – французький учений, публіцист і політичний діяч.

Бенфей Теодор (1809 – 1881) – німецький філолог. Автор досліджень з класичних мов, порівняльного мовознавства та індійської філології. Опублікував давньоіндійські тексти, зокрема «Гімни Самаведи» (1848), санскритську граматику і знаменитий збірник оповідань «Панчатантра» («П’ятикнижжя»), що вийшов у 1859 р. з широкою передмовою, яка була, по суті, програмною роботою з теорії запозичень.

Сільвестр де Сасі Ісаак (1758 – 1838) – французький орієнталіст.

Санскрит (від давньоіндійського самскрта – оброблений, досконалий) – літературна давньоіндійська мова, що побутувала у давній та середньовічній Індії (IV – X ст.). На санскриті була створена багата художня та наукова література.

Палійська мова, точніше мова палі – одна з давніх середньоіндійських мов, якою написано основні релігійно-філософські, юридичні та художні твори буддійської літератури.

Штейншнайдер Моріц (1816 – 1907) – єврейський орієнталіст і бібліограф. Перший зробив систематичний огляд єврейської літератури до кінця XVIII ст. і опублікував каталоги єврейських книг і рукописів, які знаходяться у великих публічних бібліотеках Європи.

Ландау Марк (1837 – ?) – австрійський письменник, народився в Галичині.

Гольмбо, точніше Гольмбое Христофор Андрій (1796 – 1882) – норвезький професор східних мов, знавець біблійної літератури, археології, нумізматики і порівняльного мовознавства.

«Chips from a German Workshop» – 5-томне зібрання розвідок і статей Макса Мюллера з питань мовознавства, історії, релігії, міфології. Виходило з 1868 по 1875 р.

Шіфнер Антон Антонович (1817 – 1879) – російський орієнталіст, академік Петербурзької академії наук (з 1852 р.), автор праць з історії буддизму.

Минаєв Іван Павлович (1840 – 1890) – російський сходознавець, автор праць з історії буддизму, зібрав колекцію санскритських і палійських рукописів, переклав і видав ряд буддійських пам’яток.

Васильєв Василь Павлович (1818 – 1900) – російський мовознавець-китаїст, автор робіт з історії, релігії, географії, мови і літератури Китаю. Одна з найвідоміших його праць – «Буддизм, його догмати, історія і література» (ч. 1 – 3, 1857 – 1869).

Кассель Павло (1821 – 1892) – єврейський історик, теолог і публіцист.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 462 – 469.