Видання арабських текстів
Іван Франко
Поперед усього зацікавились орієнталісти тим, щоби ближче вияснити відносини між грецьким текстом і арабськими версіями. Ще 1866 р. в своєму виданні поеми Гю де Камбре вказали Цотенберг і Мейєр на широке розповсюдження історії про Варлаама не тільки серед орієнтально-християнських сект [Кассель силкувався доказати, що головно секта маніхеїв була тим мостом, що провадив впливи буддійські на захід і потроху – західні до Індії], але також серед магометанців.
Не було се для них тайною, що магометанські переробки досить відмінні від грецького тексту, і для того прийняли були щонайменше два переклади на арабську мову і щонайменше три арабські переробки повісті про Варлаама. По їх думці, один арабський переклад зроблений був безпосередньо з грецького, і сей переклад прийняли дві великі християнські секти, мельхіти і яковіти. Яковітську версію перекладено в XVI віці на мову ефіопську, а пізніше також на вірменську. Магометанська переробка мала бути зроблена на підставі сірійського, тепер затраченого перекладу грецької повісті.
Видавці говорили про дві магометансько-арабські переробки сеї історії: одну поетичну, на арабській мові, затрачену, та в XIII в. перекладену на гебрейську мову іспанським жидом Ібн-Хісдаєм п. з. «Царевич і дервіш», і другу скорочену прозову; уривок її знайшов 1853 р. Блау у Константинополі під титулом «Витяг із книги одного з найзнаменитших мудреців Індії, книга повна проречистих натяків, приємних виразів і гарних ідей» [Zotenberg und Meyer, op. cit., ст. 310; «Zeitschrift der Deutschen Morgenländischen Gesellschaft», VII, 400]. Сеї генеалогії орієнтальних редакцій, за якою, як згадано, пішов і Кирпичников, держиться Цотенберг ще 1885 р. у своїм «Mémoire», причім годиться ще завважити, що в додатку до своєї праці він подав витяги з грецького, гебрейського і ефіопського тексту, та зовсім поминув той арабський прозовий переклад, про який із статті Блауа те тільки було звісно, що грецьке ім’я «Варлаам» виглядало там «Білавгар».
Ся назва мала статися вказівкою для дальших дослідів. В р. 1872 видали Йосиф Редігер і Август Міллер у оригінальнім тексті разом зі своїми поясненнями арабський твір, звісний уже й перед тим арабістам під назвою «Kitab al Fihrist». Є се щось немов староарабська історія літератури, а радше толкована бібліографія, написана в IV віці хіджри, себто в XI віці нашої ери. В тій книзі знайшлися титули кількох творів, де говорилося про Білавгара, а надто ще про Budâsif’а, причім було сказано, що всі ті твори – переклади із пехлевійської (староперської) мови.
І так мав араб Габала Ібн-Салім, що жив у IX віці нашої ери, крім інших «індійських книг», перекласти з пехлевійської мови також «Kitab Budasif wa Bilavhar» і якусь, іншу «Kitab Budasif». В тім самім віці мав також якийсь Абан ібн Абд-аль-Гамід ібн аль-Лахік ар-Ракаші, званий коротко Абан аль-Лахікі (умер в р. 200 хіджри, себто в р. 815 нашої ери) переробити на вірші «Kitab Bilavhar wa Budasif». Ще в 1849 році висловив французький арабіст Рено (Reinaud) думку, що «Budâsif» (у деяких рукописах «Фігріста» пишеться «Juwâsif», а у арабського історика Масуді «Judasf») є те саме слово, що індійське «Bodhisattva» – прозвище Будди в часі, коли він ще боровся з різними спокусами [«Будда» значить «просвічений», той, що дійшов до цілковитої ясності; бодісатва – той, що ще добивається тої ясності (боді). Про Будду і його вчення маємо коротку, та багату змістом статтю Леона Фера «Будда і буддизм», перекладену мною з французького і видрукувану в «Житті і слові», т. І і II]. Та нема й сумніву про те, що се те саме ім’я, яке в грецькій повісті являється в формі «Йоасаф».
Коли ж таким робом дане було безсумнівне свідоцтво про те, що араби в IX віці мали кілька книг про Будасіфа і Білавгара, почасти перекладених із пехлевійської мови, а почасти поетично перероблених на основі таких перекладів і називаних загалом «індійськими книгами», то для вчених явилася цікава задача – дослідити, чи декотра з тих книг не доховалася до нашого часу. І справді, таку книгу віднайдено, і то аж в кількох рецензіях.
Вже в 1878 р. вказав монахійський орієнталіст Ернст Кун в «Zeitschrift der Deutschen Morgenlandischen Gesellschaft» (т. XXIV, ст. 480) на те, що арабський рукопис з назвою Білавгара замість Варлаама, згаданий Блау ще в р. 1853, привезений ним з Константинополя і подарований бібліотеці Німецького орієнтального товариства, де в яких точках, мабуть, ближчий до здогадного індійського оригіналу, ніж грецький текст.
Примітки
Мельхіти – назва православних християн у Сірії і Єгипті; богослужіння здійснюють арабською мовою, але за грецькими обрядами.
Яковіти – назва сірійських монофізитів, на чолі яких стояв Іаков Цанцала (близько 546 – ?).
…статтю Леона Фера… видрукувану в «Житті і слові», т. І і II – Статтю надруковано в журн. «Житє і слово», 1894, кн. 1, с. 75 – 93; кн. 2, с. 270 – 276.
Редігер Йосиф – йдеться, очевидно, про Еміля Редігера (1801 – 1874) – німецького орієнталіста, семітолога.
Пехлевійська мова, або пехлеві – середньоперська літературна мова Ірану (III – VII ст. н. е.). В цей період було складено багато творів релігійно-дидактичного змісту, історичні хроніки, збірки епічних переказів тощо.
Масуді Абу-ль Хасан Алі ібн аль Хусейн (кінець IX ст. – 956) – арабський вчений і мандрівник.
Німецьке орієнтальне товариство – археологічне товариство, засноване в Берліні у 1845 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 471 – 472.