Праці С. Ольденбурга, Е. Куна, Й. Джекобса

Іван Франко

Майже рівночасно з Марровим відкриттям у Тифлісі знайшов інший молодий петербурзький учений С. Ольденбург у Лондоні в Британськім музеї перський рукопис, недавно закуплений музеєм і записаний у каталозі під ось яким заголовком «Kissah-i-Balugar u Yuzasaf, a moral Persian tale, related by Ibn Babawaih».

Він опублікував уривки з того рукопису і переклад деяких притч, що в його тексті, в р. 1889 в четвертім томі «Записок восточного отделения императорского Русского археологического общества» під заголовком «Персидский извод повести о Варлааме и Иоасафе» з тою увагою, що перський текст являється, без сумніву, старшою редакцією від грецького, та все-таки, очевидно, се не є первісна редакція, а неначе компіляція з двох різних редакцій. Зрештою, автор не вдається в розбір спірних питань літературної історії нашої повісті, а вдовольняється публікацією частини тексту і перекладом кількох уступів, зазначаючи велику схожість початкових уступів перського тексту з тим арабським уривком, що опублікував Гоммель [С. Ольденбург, Персидский извод повести о Варлааме и Иоасафе (Отдельный оттиск из «Записок восточного отделения императорского Русского археологического общества», т. IV, ст. 229 – 265), ст. 1 – 6].

Важність Ольденбургового відкриття швидко була затемнена іншим відкриттям. Ще в р. 1887 обіцяв Гоммель подбати про докладний дослівний переклад Ібн-Хісдаєвого гебрейського тексту поеми «Царевич і дервіш» – «задача, котрою почав займатися один із моїх учнів, д. Вейсловіц із Угорщини» [F. Hommel, Die älteste arabische Barlaam-Version. Wien, 1887, ст. 53]. Ся праця д. Вейсловіца появилася, справді, в р. 1890, коли текст гебрейського віршування через інші доконані тим часом відкриття стратив майже всяку вартість для критичної реконструкції того арабського тексту, що був перекладом пехлевійського. Із самої праці Вейсловіца, котру Кун називає «претензіональною та вбогою на придатні здобутки» (Е. Kuhn, Barlaam und Joasaph, 41), можемо переконатися, що Ібн-Хісдай не перекладав арабського тексту вірно, а тільки перероблював найдені в ньому епічні і догматичні часті по-своєму для вжитку побожних жидів.

Окрім резюме Ібн-Хісдаєвого тексту (ст. 15 – 38), подав Вейсловіц також детальне порівняння гебрейського, арабського і грецького тексту; для арабського користувався Вейсловіц рукописом, що віднайшов Блау у Константинополі і якого текст опублікував Гоммель у Відні, – він звісний в науці під назвою рукопису з Галле (в Галле міститься бібліотека Німецького орієнтального товариства, котрій подарував Блау сей рукопис).

Та книжка, що вийшла під фірмою д. Вейсловіца, цікава і важна для нас задля додатку, написаного Ф. Гоммелем, що обіймає три аркуші друку і становить новий крок у розвої наукових дослідів над нашою повістю. Проф. Гоммель оповідає тут, що первісно мав намір швидко по виданні книжки Вейсловіца опублікувати німецький переклад виданого ним у Відні арабського тексту під заголовком «Найстарша неіндійська форма історії молодих літ Будди, перекладено з арабської мови з додатком вступу про грецьку повість про Варлаама».

Та він не виконав сього наміру, що вже в самім заголовку був би, правдоподібно, мав помилку, а згадані вже нами праці Марра і Ольденбурга, а також лист барона Розена навели його на слід нового арабського рукопису з історією про Варлаама. В короткій увазі в третім томі «Записок восточного отделения императорского археологического общества» подав барон Розен звістку про Ольденбургове відкриття в Лондоні, а до початку знайденого там перського тексту – «Ібн-Бабавайгі написав у книзі, що має заголовок «Kamal ad-din u tamam an-ni’mat», на підставі безпосередньої запозики від Мухаммеда Ібн-Закарії, ось яке справоздання» і т. д. – додав короткі історико-літературні вказівки.

Він звернув увагу на те, що Ібн-Бабавайгі се звісний шиїтський писатель Аль-Куммі (умер 991 р. по Христі, а Ібн-Закарія, правдоподібно, славний лікар Ар Разі (Rhases), що вмер у р. 930 [N. Weisslowitz, op. cit., 129 – 131]. А що оба ті мужі були арабські писателі, то Розен почав шукати їх творів і справді знайшов у недавно перед тим виданім другім томі каталога арабських рукописів королівської бібліотеки в Берліні, зладженого Альвардтом, також занотований рукопис твору «Kamal ad-din» Ібн-Бабавайгія.

На сей рукопис він звернув увагу проф. Гоммеля, і сей справді віднайшов дня 31 січня 1890 р. в тім рукописі арабський оригінал перського тексту, відкритого в Лондоні Ольденбургом (там же, ст. 131 – 132). Та що Аль-Куммі (Ібн-Бабавайгі) жив аж до кінця X віку, а Ібн-Закарія, з якого він мав черпати, також іще належить до X віку, то знов-таки являється питання, чи можна тут говорити про се, що ось-то «маємо перед собою найстаршу неіндійську форму історії молодих літ Будди», і які відносини всіх тих текстів між собою і до грецького тексту?

Лишаючи порішення сих питань до дальшого розділу, зазначимо тут тільки, що Гоммелеві занадто поспішні відповіді не можуть нас задовольнити і в значній часті були опрокинені Куном, котрого праця «Barlaam und Joasaph, eine bibliographisch-literargeschichtliche Studie» вийшла в 1893 році в XX томі розправ королівської баварської академії наук (І класа) у Монахові. Після знаменитої студії Цотенбергової є Кунова праця другим важним кроком наперед у студіях над нашою повістю, хоча Кун зачеркнув собі трохи тісніші границі. Всю історію мандрівки нашої повісті по Європі він подав тільки в формі бібліографічного покажчика; те саме вчинив і з історією наукового досліду над нею, а зате головну увагу своєї праці поклав на розбір орієнтальних текстів і їх відносин до грецького – розділ III, «Literargeschichtliche Erörterung über den Ursprung der Legende und das Verhältniss des griechischen Textes zu den älteren orientalischen Versionen», ст. 8 – 40.

Сей розділ – взірцевий з методологічного погляду і свідчить про обширні відомості монахійського професора та заразом про велику бистроту в парі з критичною поздержливістю. На підставі згаданих досі орієнтальних редакцій, а надто ще одного арабського тексту, виданого перед кількома роками в Бомбеї, Кун ближче, ніж усі дотеперішні вчені, підходить до реконструкції пехлевійського оригіналу нашої повісті, а порівнюючи той здогадний оригінал з буддійськими книгами про життя Будди (головне з «Лалітавістарою» і «Абхінішкрамана-сутрою»), доходить до висновку;

1) що пехлевійський твір не був дослівним перекладом ніякого буддійського твору, але ще його автор свобідно користувався всією буддійською традицією;

2) що автором сього пехлевійського оповідання був християнин, правдоподібно, із секти несторіан, що в IV – VII віках була значно розширена в Персії і Бактрії і породила цілу, тепер затрачену, християнську літературу на пехлевійській мові, і, врешті,

3) що з пехлевійської мови перекладено сей твір, з одного боку, на арабську, надавши йому магометанську закраску, а з другого боку – на сірійську, з якої пішли переробки грузинська і грецька.

Отсі Кунові висновки, обставлені солідним науковим апаратом, треба вважати натепер «остатнім словом науки» в справі постання нашої повісті. Новіші праці про сю тему, які повиходили на англійській мові, не можуть ні в чому рівнятися з Куновою. Ітак, видана в Калькутті 1895 р. книжка «The story of Barlaam and Joasaph: Buddhism and Christianity, edited by K. S. Macdonald, M. A., D. D., fellow of Calcutta University» була приспособлена, головно, для вжитку слухачів Калькуттського університету, подаючи їм староанглійські тексти переробок Варлаамової повісті з філологічним апаратом, потрібним для вивчення староанглійської мови.

Тільки у вступі, що обіймає 61 сторінку, д. Макдональд, як видно, духовний і місіонер, не заявляючи нічим знання обширної європейської літератури про нашу повість (окрім англійської), розводить широку полеміку з тими англійськими писателями, що признають вищість буддизму над християнством або твердять, що й само християнство постало не без впливу буддизму. Щодо самої повісті про Варлаама і Йоасафа, то Макдональд напирає на те, що буддійською в ній може вважатися тільки сама фактична канва, та в грецькій переробці вона пройнята так наскрізь християнським духом і всякий слід буддійських доктрин був із неї так старанно виключений, що ми сміло можемо вважати грецького «Варлаама й Йоасафа» твором зовсім новим і щиро християнським: коли шукати для нього живих історичних взірців, далеко справедливіше буде вказати на св. Антонія Тебаїдського, праотця християнського аскетизму, ніж на індійського царевича, основника атеїстичної доктрини, прозваної буддизмом (Macdonald, op. cit., LVIII – LX).

Не посунув справи дальше і найновіший історик нашої повісті, Йосиф Джекобс, що посвятив їй гарно видану книжку під заголовком «Barlaam and Josaphat. English Lives of Buddha, edited and induced by Joseph Jacobs». London 1896. Published by David Nutt in the Strand (Bibliothèque de Carabas, vol. X). Він оперся майже у всьому на Куновій праці, а де силкується вийти поза неї і ставити власні здогади, там праця його має дуже сумнівну вартість. Праця та розпадається на п’ять розділів (крім додатків), а то:

1. Грецький «Варлаам» (згадано про справу святості Варлаама і Йоасафа, питання про авторство Івана Дамаскина, котре автор відкидає, йдучи за Цотенбергом, про час написання грецького тексту, про відкриття «Апології» Арістідової і інших вставок в тексті грецького «Варлаама», що все доводить автора до висновку, що сей текст мусив бути написаний не пізніше як коло р. 600 по Христі);

2. Орієнтальні редакції (з огляду, що в грецькім тексті є вставки, взяті з давнішої греко-християнської літератури, автор стверджує, що грецький текст не є переклад, а твір в значній мірі оригінальний, далі обговорює недавно повіднаходжені орієнтальні редакції нашої повісті і, подавши Кунову генеалогію їх, не згоджується з нею остільки, що вважає грузинський текст переробкою арабського, а далі виступає проти Кунової думки, буцімто пехлевійський текст був уже сам твором християнським, і твердить, що той текст майже зовсім не мав ніякої теологічної тенденції, а що в ньому захвалювано аскетизм, се нічого не доказує, бо всі релігії його захвалюють; книжка була люблена прихильниками всіх релігій не задля своєї теології, а задля чудових притч; правдоподібно, пехлевійський текст не був, як твердить Кун, оригінально написаний тою мовою, а мав собі якийсь індійський оригінал так само, як байки Бідпаєві і інші буддійські твори, що в незчисленних переробках перемандрували з Індії до Європи);

3. Варлаам у Індії (автор згадує про увагу Діога до Коуто, про відкриття буддійської основи Варлаама Лабуле і Лібрехтом, а опираючись на Кунових висновках, потожсамлює ім’я Йоасафа з індійським словом «Bodhisattva», а Βαρλαάμ з індійським «Bhagavan», що є також одним із прозвищ Будди, і доходить до думки, що пехлевійський текст повісті був простим перекладом індійської книги, що мала титул «Bhagavan Bodhisattvasca»);

4. Притчі Варлаамові;

5. Варлаам у Європі – коротенький нарис, до якого додано генеалогічне дерево різних орієнтальних і європейських перекладів та переробок нашої повісті.

Найціннішою частиною Джекобсової праці є розділ про притчі і доданий до нього «Appendix» з багатою бібліографією кождої притчі. Його гіпотеза про буддійський оригінал пехлевійського тексту є собі гіпотеза, що поки що висить у повітрі і ані на крок не посуває наперед нашого знання, бо і пехлевійський текст і отся здогадна буддійська книга затратились, а сам індійський титул, хоч і як дотепно скомпонований, нічого ще нам не говорить.

Остатня щодо часу праця про нашу повість знов вертає до детального розсліду поодиноких редакцій. Маю тут на думці статтю Ф. Конібіра, що занимається спеціально історією переробок нашої повісті на мови грузинську і вірменську (F. С. Conybeare, The Barlaam und Josaphat Legend in the ancient Georgian und Armenian Literatures, друковано в віснику «Folklore», т. VII, London 1896, ст. 101 – 142). Коротку згадку про цю працю, її зміст і важніші здобутки подав проф. Крумбахер у своїй «Byzantinische Zeitschrift», т. V., ст. 615; ласкавій увазі проф. Грушевського завдячую подання змісту рецензії М. Марра, надрукованої в «Журнале министерства народного) просвещения» 1897, кн. IV.

Опираючися головно на згаданій уперед Марровій публікації, подає Конібір виривки грузинського і вірменського тексту Варлаамової повісті в англійському перекладі, вживаючи для вірменського тексту, крім друків, також досить давніх рукописів. Автор звертає увагу на близьке свояцтво обох версій, тобто грузинської та вірменської, і разом з Куном відкидає думку барона Розена і проф. Гоммеля проте, буцімто грецький текст є переробка грузинського.

Та рівночасно Конібір виступає проти думки Цотенберга і Куна, буцімто вірменський текст є тільки скорочена переробка грецького. Одинокий вихід із тої непевності, в якій стоїть досі питання про родовід грецької повісті і її орієнтальних своячок, бачить Конібір у смілій гіпотезі прийняти факт існування старшого затраченого грецького тексту, що пізніше був перероблений і значно розширений також по-грецьки, та в первісній формі був перекладений на сірійську мову. Отсей сірійський переклад грецького старшого «Варлаама» послужив джерелом для грузинської та вірменської версії; на доказ сього Конібір наводить численні сіризми в сих обох переробках.

Отже Марр у своїй рецензії на сю працю не признає їй високої стійності; наведені Конібіром сіризми не промовляють до його переконання. Він думає, що в кінці XII або на початку XIII в. Асад переклав, може, з деякими скороченнями, повість про Варлаама і Йоасафа з якоїсь – якої? – мови на вірменську, а з сього перекладу на початку XV в. Григорій Хлатський зладив скорочення, і се й є теперішня вірменська редакція. Приписка до старшого перекладу, де автором його називається Асад, опублікована в «Записках восточного отделения», V, 213. Від остаточних виводів Марр здержується, доки буде відома ширша вірменська версія повісті, що знайшов священик Мосисян у Ешміадзіні (відомість про се подана в «Записках восточного отделения, V, 213). Докладніше обговорення Конібірових гіпотез лишаємо до дальшого розділу.

Примітки

Ольденбург Сергій Федорович (1863 – 1934) – російський радянський сходознавець. Один із засновників російської індологічної школи, автор робіт з історії культури 1 релігії давньої і середньовічної Індії, історії буддійського мистецтва.

Несторіанство (від імені його засновника, константинопольського єпископа Несторія) – релігійно-політична течія у християнстві, виникла в V в. у Візантії. Розходилась з ортодоксальним церковним вченням у трактуванні співвідношення божественної і людської природи Христа. Послідовники несторіанства твердили, що «богоматір» та Ісус Христос були смертними людьми.

…вказати на св. Антонія Тебаїдського… – Йдеться, очевидно, про Антонія Великого (близько 250 – 356) – засновника чернецтва в Єгипті, який роздав своє майно бідним і жив у пустелі, проповідував молитву і працю; канонізований християнською церквою.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 30, с. 479 – 486.