«Дай серцю волю, заведе в неволю»
М. Кропивницького
Іван Франко
Маленька зала Фрозін, де відбувалася перша вистава, була вщерть заповнена публікою, переважно українською. Вибір п’єси для першої вистави у Львові можна назвати досить вдалим. «» – це п’єса переважно етнографічна; місцевий український колорит, звичаї, пісні, танці, народні приказки – ось головна окраса цієї п’єси, головна її притягальна сила. Здається, немовби ця п’єса написана в основному для міської і неукраїнської публіки, яка ніколи не бачила ні села, ні українського селянина, і тому автор старається показати його цій публіці en plein air. Зате драматична вартість твору дуже невисока. На тлі цих багатих етнографічних прикрас мляво і нерівномірно розвивається скупа дія, яку можна б назвати драмою зрадженого кохання під сільською стріхою.
Парубок Микита, син сільського багатія, зрадив дівчину Марусю, залишив її через іншу дівчину Одарку, бідну сироту, яка його, однак, не любить, бо її серце належить бідному сироті Семенові, що якраз повертається із заробітків, щоб із зібраним на чужині маленьким капіталом розпочати господарство разом із своєю коханою Одаркою. Микита на початку кепкує з Одарки, докучає їй (надзвичайно дотепний спосіб завоювання її кохання!), згодом погрожує, вдається до чарів, нарешті, в момент заручин хоче вбити Семена. Замір не здійснюється, Микита тікає з в’язниці і пропадає безвісти.
В цей час на молоду пару спадає нове, несподіване нещастя: сільські власті віддають Семена до війська. З цього лиха його рятує сільський бурлака і жартівник, круглий сирота Іван, який іде до війська замість нього. В останній дії Іван повертається з війська, поранений у ногу на турецькій війні, але одночасно повертається і Микита, доставлений етапом. Семен, який доробився певного достатку і став навіть виборним у громаді (соцьким), приймає обох до себе. Однак вночі Микита знову відчуває шалену заздрість, хапає сокиру, щоб вбити сплячого Семена, але його спиняють слова, з якими Семен звертається до нього крізь сон. Після довгої сцени, що вимучує як глядачів, так і акторів, Микита вмирає, і п’єса закінчується.
Вся ця історія, на мій погляд, надто неправдоподібна і штучна, не кажучи вже про наскрізь довільну драматичну будову; цілком очевидно, що і село має свої любовні драми, однак ці драми відбуваються звичайно дуже тихо, без трагічних фраз і гучних афектів. Зрештою, люди села дещо більше загартовані, ніж у пана Кропивницького; вони ані сльозами так швидко не заливаються, ані не умирають так раптово, ні з того ні з сього, ані не божеволіють, ані не плавають в такому соусі вічної, хоча б і приперченої дотепами сентиментальності, як Іван, Семен і Одарка.
Основною хибою цієї сільської драми пана Кропивницького є те, що в ній ми не бачимо саме того, що становить головний зміст сільського життя, – щоденної праці цього люду. Ми бачимо цей люд тільки в святкові незвичайні моменти, і навіть не чуємо нічого про ті щоденні клопоти і журбу, з яких складається селянське життя. Тому й усі дійові особи цієї драми роблять враження чогось неприродного і відірваного від життя, якогось книжного народу або якоїсь етнографічної виставки, на якій парубки в святковому убранні на свій лад копіюють Шекспіра чи Шіллера.
Актори грали добре, костюми були гарні і етнографічно достовірні, танці в другій яві викликали бурю оплесків, і їх довелося повторити. А загалом слід підкреслити, що саме етнографічні прикраси викликали найбільше зацікавлення, і перші дві яви (вибір берези, тобто старшого парубка, і вечорниці) найбільше сподобалися. Роль Микити грав пан Стечинський, на мій погляд, не дуже вдало: надмірним акторським трагізмом неприродне в самому тексті зробив ще неприроднішим. Інші головні ролі були виконані бездоганно.
Примітки
Вперше надруковано польською мовою у газ. «Kurjer Lwowski», 1888 р., 9 жовтня, с. 5, під рубрикою «Teatr ruski».
Податься в перекладі за першодруком.
Фрозін (по-німецьки Frohsinn – веселий настрій) – зал німецького драматичного театру у Львові, в якому іноді виставляла спектаклі трупа українського пересувного театру при товаристві «Руська бесіда». Під такою ж назвою в 1869 – 1897 рр. у Львові існувало німецьке культурно-освітнє товариство.
Стечинський Андрій (справжнє прізвище – Мужик; 1849 – 1896) – актор, режисер і драматург. Мав найбільший успіх у характерних ролях.
Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 228 – 229.