Руський співаник

Іван Франко

Уложив Кость Паньківський. Накладом товариства «Просвіта», Львів, 1888.

Українці – і прості люди, і інтелігенція – належать до народів, які співають при кожній нагоді, а при цьому в переважній масі обдаровані дуже чутливим музичним слухом, Особливо серед простого народу рідко бувають люди, позбавлені такого слуху. Отож не дивно, що цей народ протягом сторіч створив таку безліч надзвичайно характерних пісень і дуже оригінальних мелодій, більша частина яких – можна це сміливо сказати – досі невідома освіченій громадськості; але й та частина яку вже занотовано, здобула високу оцінку знавців і неодноразово була джерелом для таких митців, як Бетховен і Ліст, а останнім часом дає матеріал і взірці для створення окремої школи національної української музики. Сучасними її представниками є українські композитори Лисенко і Ніщинський; в Галичині йде за ними молодий талановитий митець Нижанківський; з поляків цією дорогою йшли Ліпінський і Тимольський, серед старших українців ініціатива в цьому напрямі вийшла від Опанаса Марковича.

У Галичині цей новий напрямок ще бореться з старим, сформованим переважно на церковній музиці Баха, Гайдна і Бортнянського, а поряд з тим на найновішій німецькій оперетковій музиці. Найвизначнішим представником цього напрямку був священик Вербицький, який помер кільканадцять років тому, а з сучасних композиторів до цієї лише наполовину національної групи слід зарахувати Сидора Воробкевича, Анатоля Вахнянина, Віктора Матюка і Порфирія Бажанського. Однак двоє останніх починають що раз більше звертатися до чисто національних мотивів, особливо священик Бажанський, автор опери «Олеся», вже два роки займається збиранням мелодій народних пісень, яких досі він зібрав близько півтори тисячі, не рахуючи варіантів.

Пісня має у нас тепер не лише художнє, а й громадське значення, як один з елементів, що об’єднують людей, полегшують їхню організацію і спільну діяльність з метою національного відродження. Підтвердженням цього є численні селянські хори, що виникають і розвиваються паралельно з народними читальнями, підтвердженням – переповнені приватні школи співу за нотами для селян, доказом – популярність, що нею користуються в деяких місцевостях співаки і самородні народні поети, які на відомі і улюблені мелодії складають свої власні пісні на сучасні суспільно-політичні теми і з часом ідуть з ними від (села до села, від ярмарку до ярмарку, зворушують маси, приносячи їм інколи свіжу думку або принаймні влучні заклики, які виражають те, що всі відчувають, що всіх болить.

З огляду на таке становище дуже важливим є збірник «Співаник», щойно виданий Просвітою. В гарній книжечці 16-ки, на 280 сторінках, уміщено 250 пісень, наполовину народних, а наполовину таких, що вийшли з-під пера всіх визначніших українських поетів давнішої і пізнішої доби. Під кожною піснею, де це було можливим, вказано ім’я автора і композитора, в передмові ж подано основні збірки композицій, в яких є мелодії до вміщених у цьому збірнику пісень. Особливо відзначено тут найновіші твори: найкращі народні пісні з музикою Лисенка, а також його мелодії до ліричних віршів Шевченка, Нижанківського – до пісень Федьковича, композиції Марковича, Вербицького, Вахнянина, Воробкевича, Лаврівського, Матюка, Гулака-Артемовського і Ніщинського. Взагалі цей збірник виявляє дуже значний, як для початку, загін працівників на ниві української музики, із зарубіжних творів увійшло лише два або три.

Пісні поділено на патріотичні (44), козацькі, бурлацькі, рекрутські і чумацькі (33), любовні (102), думки (58) і жартівливі (15), у межах кожного з цих п’яти розділів виділено окремо народні, а окремо літературні пісні. Видання гарне і ретельне; де-не-де можна було б бажати більшої правильності текстів загальновідомих літературних творів (наприклад, нетактовним є виправлення творів Шевченка, яке інколи зустрічається) і кращих, повніших варіантів народних пісень. Незважаючи на ці дрібні недоліки, збірник пана Паньківського можна вважати цілком вдалим і відповідним для практичних завдань, тим більше що і ціна (50 кр.) є цілком приступною.

Примітки

Вперше під назвою «Ruskij spivanyk» надруковано польською мовою в газ. «Prawda», 1888 р., 26 травня, с. 248.

Подасться в перекладі за першодруком.

Паньківський Кость Федорович (1855 – 1915) – український громадський діяч, видавець.

Ніщинський Петро Іванович (1832 – 1896) – український композитор і поет-перекладач, автор романсів і численних обробок українських народних пісень.

Нижанківський Остап Йосипович (1862 – 1919) – український композитор і громадський діяч.

Тимольський Фабіан (1828 – 1885) – польський композитор, аранжував ряд народних (польських, українських) мелодій.

Маркович Опанас Васильович (1822 – 1867) – український фольклорист і етнограф. Разом із дружиною (Марком Вовчком) збирав музичний фольклор.

Бортнянський Дмитро Степанович (1751 – 1825) – український і російський композитор, автор церковної музики, опер, камерно-інструментальних творів.

Вербицький Михайло Михайлович (1815 – 1870) – один із перших українських композиторів-професіоналів у Галичині. Автор музики до драми «Підгіряни» Ю. Коженьовського.

Вахнянин Анатолій (Наталь; 1841 – 1908) – український композитор, письменник і педагог, один із керівників партії народовців.

Матюк Віктор Григорович (1852 – 1912) – український композитор і музичний діяч. Автор музики до мелодрам «Капрал Тимко», «Простак» та ін. У 1886 р. уклав першу частину «Руського співаника для шкіл народних».

Бажанський Порфирій Іванович (1836 – 1920) – український композитор, музикознавець, збирач і видавець народних пісень.

Лаврівський Іван Андрійович (1822 – 1873) – український музичний діяч і композитор.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1980 р., т. 27, с. 199 – 200.