«Павло Полуботок» Осипа Барвінського

Іван Франко

Вчорашньою виставою «Павло Полуботок» руський театр завершив ряд своїх виступів у Львові. Попри численні урізання, яких зазнав сам твір, він справив учора на багаточисельних слухачів глибоке і сильне враження не стільки своєю дією, скільки, радше, хорошою патріотичною тенденцією, вільною і плавною мовою, доброю грою акторів і доброю режисерією. «Полуботок», безсумнівно, належить до більш вдалих творів галицької драматичної літератури. За винятком двох перших актів, цілком позбавлених дії, сповнених риторики і не досить добре осмислених у змалюванні характерів, решта твору збудована добре і рясніє справді драматичними і ефектними сценами.

Драма представляє – принаймні за інтенцією автора – один із останніх моментів боротьби самостійної України з царським деспотизмом і централізмом, уособленим у постаті Петра Великого, і з хтивістю, підлістю й інтригами створінь типу Меншикових і Вельямінових. Відомо з історії, що Полуботок, останній наказний гетьман України, програв цю боротьбу і, викликаний до Петербурга і там вкинутий до в’язниці, помер голодною смертю. Незважаючи на чимало симпатичних рис характеру, ця постать, однак, не надається на персонажа трагедії вже хоча б тому, що нічого не робить, а лише відстоює свою позицію, а з точки зору – вже не кажу царя, а простої правдивості – загалом не виявляється таким невинним, як нас сам потім у цьому запевняє, адже насправді в першому акті і він, і козацька старшина схильні повторити експеримент Мазепи і зрадити Петра.

Постать Полуботка в трагедії, отже, вирізьблена блідо і двозначно. Натомість міцною і потужною є фігура його головного ворога Меншикова, який бореться з Полуботком терпеливо і послідовно на всіх етапах, зі справді московською жорстокістю і брутальністю, і хоча й знищує противника, сам стає жертвою своєї власної пожадливості і несумлінності й мусить мандрувати на Сибір.

Роль Меншикова п. Стечинський зіграв чудово і з великим тактом. Менш щасливим був п. Біберович в інтерпретації ролі Полуботка: він не зумів погамувати лірично-риторичних поривів, ані знизити високого тону, що надало його ролі певної неприродності. Чудово також зіграв роль Петра Великого п. Плошевський, хоча в самій характеристиці, зрештою, надзвичайно вдалій, бажалося б, аби Петро був значно старшим. Твір має лише три жіночі ролі, з яких найвидатнішу – Марії, доньки Петра – зі звичним своїм талантом зіграла п[ані] Біберович.

Закінчимо наш звіт про виступи руського театру у Львові виразами щирого визнання для дирекції й артистів і сердечним «Дай вам, Боже!» у важкій, справді цивілізаційній мандрівці по краю!

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. Kurjer Lwowski, 1888, № 306, 3 листопада, s. 5, без назви, у рубриці «Teatr ruski», за підп.: Iw. Franko. Заголовок даємо за назвою рецензованого твору.

Подається за першодруком у перекладі.

Барвінський Осип Григорович (1845 – 1889) – український публіцист, священик. Автор драми «Чернігівка», багатьох статей на суспільно-політичні й літературні теми. Драму «Павло Полуботок» було опубліковано 1893 р.

Полуботок Павло Леонтійович (бл. 1660 – 1723) – наказний гетьман України з 1722 до 1723 р. За спроби відновити гетьманство і скасувати малоросійську колегію, яка втручалася у фінансові, судові, військові справи Гетьманщини й перебирала на себе все адміністративне управління в Лівобережній Україні, був викликаний до Петербурга та ув’язнений. Помер у в’язниці.

Меншиков Олександр Данилович (1673 – 1729) – російський державний діяч, найближчий сановник Петра І; генерал-фельдмаршал, генералісимус. За зруйнування Батурина одержав величезні маєтності в Україні й створив собі володіння, незалежне від гетьманської влади.

Вельямінов Степан Лукич (? – ?) – російський державний діяч, президент Малоросійської колегії (1722 – 1726), яку заснував Петро І з метою поступового знищення автономії України.

Плошевський Володислав (Владислав-Казимир, 1853 – 1892) – український і польський актор, театральний декоратор. З 1874 р. грав у театрі «Руської бесіди».

Біберович Іванна Антонівна (1861 – 1937) – українська актриса; з 1876 р. – в театрі «Руська бесіда». Дружина І. Біберовича.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 212 – 213.