«Шляхта ходачкова» Г. Цеглинського

Іван Франко

Дрібношляхетський закуток, який так чудово змалював Міцкевич в «Пані Тадеуші», не є особливістю лише Литви. Існує він і у східній Галичині, протримавшись аж до наших днів. Але якщо вже в епопеї Міцкевича він значною мірою є анахронізмом, то чим він може бути на нашому грунті, в наші конституційні часи! Очевидно, тільки карикатурою, напівсмішною, але значно більше смутною.

Ось такий, власне, світик у яскравих і правдивих тонах показав нам п. Цеглинський у своїй комедії «Шляхта ходачкова», яку позавчора ми бачили на руській сцені. Безперечно, це найкращий, найглибше продуманий твір цього автора із усіх дотеперешніх; твір етнографічно і психологічно правдивий, писаний подекуди із справжнім гумором, із сатиричним натхненням. До його слабких місць слід зарахувати хіба що надмірне подекуди карикатурування, що відзначає манеру автора, і поверхово-дидактичний елемент, втілений у постаті префекта Розумовського. Натомість постаті «братів-шляхтичів» Божейка, Рури, Труби, Кіцінського і Ремунди вихоплені живцем із дійсності і відображені дуже точно.

Змістом твору є вибори префекта, чи війта, на селі, в якому шляхта і селяни мешкають разом. Уже те, що того самого голову гміни вибирають і селяни, і шляхта, що перші називають його війтом, а другі префектом, вказує на цілковиту ілюзійність всієї отої загумінкової шляхетчини. Певно, перед автономією все було по-іншому – шляхта, хоча вже й була позбавлена усіх інших привілеїв, мала принаймні той єдиний, що становила окрему корпорацію в гміні, що шляхетський префект і селянський війт були різними особами, хоча влада в гміні фактично перебувала, як правило, в руках війта. Однак безсилість шляхетського елементу, що доповнювалася його власними чварами, упертістю, яка доходила до заперечення власних, щойно виголошених поглядів, і економічна слабкість призвели до того, що брати-шляхтичі, по суті, темні, бідні й забобонні, сидять у кишені брата-хлопа. Поряд із цією політичною інтригою маємо у творі матримоніальну історію: всупереч рішенню усієї шляхти, Розумовський віддає свою доньку заміж за хлопського сина.

«Шляхта ходачкова» була відіграна загалом добре, хоча не з таким натхненням і не з такою точністю, як ми бачили її два роки тому вперше, коли у виставі брали участь пп. Гриневицький і Стефурак. На жаль, участь публіки у виставі була занадто слабкою у порівнянні з вартістю твору і грою артистів.

Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ.: Kurjer Lwowski, 1888, № 288, 16 жовтня, s. 6, без назви, за підп.: Iw. Fr., у рубриці «Teatr ruski». Заголовок даємо за назвою рецензованого твору.

Подається за першодруком у перекладі.

Стефурак Степан (1846 – 1888) – актор театру «Руської бесіди» (1869 – 1888), один із найвизначніших коміків галицької сцени.

Микола Легкий

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 53, с. 208 – 209.