9. Зміст 4 – 10 розділів книги Лімановського

Іван Франко

Найбільша вартість книжки п. Лімановського полягає у наступних, переважно описових її розділах.

Розділ четвертий («Людські оселі») дає опис основних місцевостей краю не так з погляду їх природних умов, як з погляду постійної уваги до цивілізації, історичних решток і пам’яток. Цей розділ автор, наслідуючи Шуйського, подав у формі мальовничої мандрівки по Галичині, прямуючи головними магістралями і відхиляючись від них на коротші або довші екскурсії у різні боки. Жваво і з особливою симпатією змальовує автор природу Львова, його пам’ятки, установи, населення, його суспільне й політичне життя.

Розділ п’ятий про політичний устрій і політичне життя Галичини – чи не найкраща частина книжки. Справді, нелегко було дати закордонним читачам такий змістовний і вірний образ нашого політичного становища, схарактеризувати загалом і в деталях той дуалізм, який у багатьох випадках є не співпрацею, а боротьбою і взаємо-паралізуванням двох ворожих тенденцій. А ще важче було показати таку велику і складну машинерію нашого правління, не впавши при тому в багатослівність, поєднати ясність викладу з багатством змісту. Пан Лімановський щасливо обминув підводне каміння, дав опис правдивий, короткий і повний, зазначаючи тільки самим зіставленням матеріалу свою критичну його оцінку.

Так само грунтовно, хоч, може, менш чітко композиційно написано розділ шостий, що розповідає про земельну власність і сільське господарство. Галичина досі не має вичерпної статистики земельної власності; те, що опубліковано кілька років тому у «Wiadomościach statystycznych» про «стан великої власності» – це ніяка не статистика, а збірка листів від осіб, переважно некомпетентних у справах статистики; отже, для статистики це річ цілком безвартісна. Тільки цього року проф. Пілат дав нам статистику великої власності, нею п. Лімановський, звичайно ж, вже не зміг скористатися.

Тому він мусив спиратися на давніші праці Мечислава і Адама Марассе, Навроцького, Клечинського тощо, а головним чином на матеріали першого «Rocznika statystyki» Рутовського. Так, передусім подається кількість різних категорій продуктивної землі, поділ її на велику й малу власність, причому заслуговують уваги цифри, виведені п. Лімановським. Критично зіставляючи різні офіційні підрахунки, п. Лімановський нараховує кількість поміщицьких дворів – 4 792, а їх мешканців – 50 000, дрібних власників він нараховує 537 923 господарства, тобто 2 300 000 осіб, а сільськогосподарського пролетаріату цілих 2 700 000. Чи ця цифра правильна, нехай дають оцінку фахові статистики.

Характеристика економічного становища дрібних рільників Галичини ґрунтовна і пройнята щирою прихильністю до трудового люду. Автор вказує кількість землі, лісів та інших угідь, що належать дрібним власникам, далі складає бюджет прибутків і витрат дрібного рільника і приходить до висновку, що для «зображення злиднів нашого селянства не вистачить і найчорніших кольорів». Торкнувшись історії розвитку в Галичині земельної власності, яка полягає втому, що «кількість великих землевласників зменшується, середній розмір великого маєтку дедалі збільшується, а кількість дрібних власників зростає і малі господарства стають ще дрібнішими» (стор. 89), автор характеризує економічне й політичне становище великих землевласників, відзначає наслідки поділу на дві курії, підкреслює значення пропінації як істотної привілегії великих землевласників у ряду інших їхніх привілегій, констатує швидкий перехід великих землеволодінь у чужі руки.

Це логічно підводить автора до зображення різних прагнень та пропозицій в галузі галицької аграрної політики (парцеляція, неподільність селянських господарств, селянські майорати, націоналізація землі – для автора найсимпатичніший, розуміється, останній з цих проектів). Врешті, подавши статистику різних категорій земельних угідь, автор дає стислий опис зусиль окремих осіб і товариств щодо піднесення рівня різних галузей економіки краю, оцінює стан сільськогосподарської науки як надто незадовільний, нагадує про позитивне значення рільничих гуртків і мандрівних вчителів і кінчає розмовою про діяльність господарських товариств – бджільницько-городницького, лісового й рибальського.

Дуже старанно складений і сьомий розділ, у якому подається промисловість і становище галицьких робітників. Втім, не дивно, що автор, який раніше був видав у Львові книжку «Соціалізм як кінцевий вияв історичного розвитку», з симпатією простежує розвиток саме в цій галузі, яка найміцніше пов’язує наш край із загальноєвропейським процесом економічного розвитку. На жаль, і в цьому розділі дуже часто помітно сліди цензорських пазурів, особливо на стор. 113, де автор, мабуть, присвятив чимало місця зображенню такого характерного для сучасної Галичини робітничого руху, якого сам п. Лімановський «parsfuit», – але від цієї розповіді залишився тільки мінімальний слід у формі сухої хронікальної згадки.

Розділ восьмий, присвячений торгівлі й комунікаціям, має ті самі, що й попередній, позитивні риси. Відзначивши у вступі, що галицька торгівля досі була переважно транзитною, що з торгівлі у нас живе лише 5 – 6 % населення, що дрібне крамарство у нас можна «порівняти з п’явками, які й самі страждають від голоду», автор подає баланс нашого імпорту й експорту і приходить до дуже сумного висновку: щоправда, «надвишка експорту над імпортом становить 2 мільйони, але що з того, коли вивозять те, що відривають від спраглих уст, без чого ослаблюється і деградує все населення, а імпортуються багато предметів розкоші, без яких легко можна було б обійтися» (стор. 119).

Далі, відзначивши заснування – на жаль, поки що мляве – у краї торговельних спілок і бакалійних крамничок, а також поширення лихварства, автор переходить до характеристики фінансових установ, таких як галицьке товариство кредитове земське, іпотечний банк, краківський банк для торгівлі і промисловості, врешті Крайовий банк, якому автор пророкує порівняно краще майбутнє. Коротко згадує автор і про товариства дрібного кредиту, які успішно борються з лихварством, і про гмінні позичкові каси, яких налічується 2 300, а їх власний капітал становить 3 200 000 золотих ринських. Є також коротка згадка про торговельно-промислові палати і торговельні школи, після чого автор переходить до шляхів сполучення, переважно залізниць. Говорячи про перехід залізниць у власність держави, автор висловлює думку, що для Галичини кращою була б їх передача у власність краю; поки що це нездійсненна мрія, бо важко було домогтися навіть переходу управління залізниць до компетенції крайових установ. На битих шляхах автор зупиняється коротко, а баговиння нашої шляхової справи взагалі не згадує. Може, так і краще.

Дуже цінний і старанно укладений розділ дев’ятий, присвячений освіті. Відзначивши у вступі, що «справа освіти Галичини натрапляє у Відні на чималі перепони», автор докладно зупиняється на діяльності обох галицьких університетів, львівської політехніки і вищої сільськогосподарської школи в Дублянах; відзначивши дуже низький рівень освіти жінок у Галичині, автор подає також статистику і характеристику галицьких гімназій, реальних шкіл, жіночих середніх шкіл і переходить до початкової освіти, з симпатією підкреслюючи здійснені останнім часом заходи щодо її піднесення. Далі відзначається діяльність на терені освіти товариств «Народна освіта» і «Просвіта», причому за останньою визнається першість у цій галузі. Згадавши корисну працю Педагогічного товариства, автор досить побіжно говорить про діяльність Академії наук у Кракові, інституту Оссолінських, численних наукових товариств, бібліотек і музеїв; трохи докладніше зупинившись на театрах і пресі, автор вказує далі на розвиток преси протягом сторіччя і підкреслює заслуги визначних представників галицького книгодрукування. Безперечно, і тут російська цензура не дозволила авторові подати детальної картини сучасного літературно-журналістського руху, і це дуже шкода.

Останній розділ – «Філантропічні установи й товариства» – опрацьовано найменш систематично, оскільки значна частина його тематики вже порушувалася у попередніх розділах. Тут ідеться про лікарні, притулки для вбогих, фундацію Скарбка в Дроговижі (про яку автор, мабуть, через брак матеріалу дав лише коротку згадку), далі йде перелік різних стипендій і пожертвувань у заповітах на філантропічні і гуманітарні цілі, названо товариства самоосвіти, взаємодопомоги і розважальні.

Ось детальна характеристика книги п. Лімановського. Як бачимо, вона досить змістовна як на невеликий обсяг – у ній 154 сторінки. Дійсно, сором, що досі Галичина не здобулася на подібну працю, а чекала, поки її напише людина, що живе за кордоном. Незважаючи на численні, але неминучі при такому обсягу матеріалу недоліки, книжка п. Лімановського повинна стати підручною для кожного, хто хоче мати якесь уявлення про справи краю. З її змістом мусить познайомитися вся наша інтелігенція, особливо молоде покоління, що тепер, як і двадцять років тому, відзначається неуцтвом у питаннях і справах свого найближчого оточення.

1894 року має відбутись галицька крайова виставка. Вважаю, що найкращим у її відзначенні, найбільш тривалим пам’ятником, а водночас найкращою рекомендацією краю було б видання на той час докладної, науково опрацьованої книги «Краєзнавства Галичини» або хоча б нового, доповненого і виправленого видання книжки п. Лімановського.

Гадаю, що наші книгарні виявлять ініціативу і протягнуть руку допомоги у справі підготовки і публікації на належному рівні такого видання, яке – в тому я не сумніваюся – може розраховувати на попит і значний вплив.

Примітки

…книжку «Соціалізм як кінцевий вияв історичного розвитку»… – Йдеться про працю Б. Лімановського «Socjalism jako konieczny objaw dziejowego rozwoju» (Lwów, 1879).

Фундація Скарбка в Дроговижі – реміснича школа-інтернат в с Дроговижі, маєтку графа Скарбка.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 146 – 150.