2. Хмельницький звинувачує короля

Іван Франко

«Пане куме Любовицький, –

мовив, хмурячись, Богдан, –

чарку! За стару знайомість!

Поки піниться сей збан!

Мовиш, що король аж плакав,

пишучи оці листи?

Так його болять нещастя

України, мовиш ти?

Випий! Плакав? Єзуїти

люблять плакать, та сей плач

іншим палить душу й тіло…

Випий, куме, і пробач

сі слова! Говориш, буцім

признавав король і сам,

що обіцював багато,

не сповнив нічого нам?

Так чого ж тепер ще хоче?

Чом на нас він наріка,

буцім з нашої провини

крові поплила ріка?

Буцімто Річ Посполиту

підкопали ми одні

і в величну ту будову

люті вкинули огні?

Пане куме Любовицький,

я шаную маєстат,

та король, що так говорить,

сам є маєстату кат.

Бо його слова найперші

задають брехню кінцю,

бо ж він зна, що не з добра ми

зачали війну оцю,

що терпіли ми знущання

від панів предовгий час,

що нас хлопами взивали,

канчуками сікли нас,

забирали нашу працю,

зневажали нам жінок,

не пускали нас до церкви,

а гонили у шинок,

що хати палили вбогі

і рубали нам садки.

пан із паном посвариться –

терплять горе козаки.

Навіть в душі нам залізти

забажали накінці,

віру змінюють, що наші

в ній жили діди й вітці.

«Туркогреками» нас лають,

замикають нам церкви…

Православний – нехрещений

і невінчаний живи!

Ще й біскупів-святокупів

шлють, щоб брали нас за чуб,

унією називають

силуваний з Римом шлюб…

Сто сот громів, пане куме!

Тут не стало нам терпцю…

На погибель живодерам!

Випий, куме, ще й оцю!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 85 – 87.