8. Вуж не хоче миритись

Іван Франко

От тепер згадав господар,

як немудро се вчинив,

що в безумному розпалі

так вужа він поранив.

І подумав: «Конче треба

знов перепроситься з ним,

бо погине вся худоба,

все добро піде, як дим».

Мовив жінці: «А постав-но

край нори вужеві знов

молока, а чей, вернув би,

знов у дім наш, до коров».

І поставила хазяйка

у мисчині молока,

та вуж виповзе, наїсться

і до ями знов тіка.

А господарю щоднини

гірше й гірше, хоч умри!

От він раз вужа підглянув,

як той повз собі з нори.

І говорить: «Вужу любий!

Що се враз на нас зайшло?

Чи ж то сердитись нам треба?

Забуваймо гнів і зло!

Що минуло, те пропало,

хоч і як нам допекло;

жиймо, як жили давніше,

щоб знов добре нам було».

Вуж на се відмовив: «Годі!

Що було, те загуло,

Але як забути горе,

що по серці нам пройшло?

Адже ж ти коли згадаєш,

що твій син в землі гниє,

то рука свербить, щоб тім’я

розторощити моє.

А і я, коли погляну

на відсічений свій хвіст,

то отруйним зубом в тебе

вгризся б, так лютує злість.

Ти скажи: як нам єднатись?

Як тобі був любий син,

так мені мій хвіст. Даремно

тут шукать причин, провин.

Не навернеться до мене

твоє серце, ні моє

не навернеться до тебе,

поки пам’ять в нас жиє.

То найкраще нам розстаться…

Ти собі в своїм дворі

жий без мене, я без тебе

проживу в своїй норі».

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 93 – 95.