9. Хмельницький тлумачить байку

Іван Франко

Пане куме Любовицький,

ти розумна голова,

то ти, певно, й без пояснень

зрозумів отсі слова.

Сей господар – ваша Польща,

а той вуж – то козаки,

що на межах Польщі сікли

бусурманськії карки,

що товклись поза пороги,

шибались на море, в Крим,

в очі хану і султану

дмухали пожарів дим.

І жилось тоді не згірше:

розживавсь багатством лях

за козацькими плечима,

а козак в степах, полях

був свобідний і крихітку

ссав отого молока,

що напрятать, зберігати

помогла його рука.

Та зчинилась сварка. Годі

тут шукать причин, провин;

нас боліло й вас боліло,

вам згиб син і нам згиб син.

Ну, скажи, як нам єднатись?

як забути давнє зло,

що кровавою межею

вам по серці перейшло?

Як примусить до кохання

серце, що в нім в’ється гад?

Відки взять душі довір’я,

що зазнала стільки зрад?

Ні, мій куме! Краще чисто

розмежуймося як слід:

вам хай буде ваша Польща,

Україну нам лишіть.

Ви собі пануйте в себе

на вині та на меду;

ми, як бог дасть, будем пхати

і без вас свою біду.

Так мине сто літ чи двісті,

наші рани заживуть,

спомини всіх кривд і сварок

у непам’ять попливуть,

замість зрад, і звад, і сварок

набереться скарб новий

згідних ділань, спільних змагань

і сусідської любви,

пройдемо велику школу,

та не єзуїтську, ні! –

запануєм кождий в себе,

станем розумом міцні,

отоді – коли вчасніше

ваша Польща не згорить –

час настане, любий куме,

про єднання говорить.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 3, с. 95 – 96.