3. Патер Гаудентій і отець Чимчикевич

Іван Франко

В суботу по ранній службі божій патер Гаудентій сів на приготовану для нього монастирську бричку і весело покопотів за місто. Днина була чудово гарна. По полях, куди оком кинеш, блискали серпи, бренькотіли коси, розлягалися співи, сміх і переклики робучого люду. Літня польова робота кипіла під палким сонячним промінням.

Після душного монастирського повітря патер Гаудентій подвійно любувався і розкошував тим широким, вольним простором, тим свіжим запахущим вітерцем, що потягав від далеких соснових лісів Брідщини, тою величавою, хоч і одностайною подільською картиною.

Дорога до Товстохлоп була хоч і добра, але зовсім не близька. Була вже пообідня пора, коли легка на ресорах бричка, злегка торохтячи по твердій глинистій дорозі, в’їжджала в тісне подвір’я товстохлопської резиденції.

– А, reverendissime! – закричав з-під якоїсь повітки отець Чимчикевич, здалека побачивши патера Гаудентія, як сей вилізав з брички. – Попелом, попелом ноги посипати таким рідким гостям! що за бурі, що за тучі загнали вас у наші сторони, га?

Патер Гаудентій нічого не відповів, лиш, усміхаючись солодко, з широко розпростертими раменами підійшов до старого і сердечно обняв його.

– Просимо, просимо ближче! Не погордуйте нашим домом! – припрошував Чимчикевич, нипаючи довкола єзуїта. – Прокопе, гей, Прокопе, – обернувся він до свого слуги і товариша, – а приладь там вівса і сіна їх коням та поможи порозпрягати!

– А може, вони зараз поїдуть, прошу єгомостя? – ліниво буркнув Прокіп, вороже поглядаючи своїм одним оком на непрошеного гостя.

– Ну, ну, поїхати вони поїдуть, – добродушно сміючись, відповів Чимчикевич. – На парафію до нас не приїхали, то певно. Але й не зараз поїдуть, Прокопе, не зараз. Так швидко ми їх не пустимо. Гей, Фесько, а де ти, стара?

– Я тут, єгомостинку! А чого вам?

– Приладь-но ти нам, бабусю, деяку закуску. Розумієш?

– Загнати гуску? – запитала глуха бабуся, і Чимчикевич, не маючи охоти кричати голосніше, почав на пальцях вияснювати їй, чого йому треба.

«Ось правдивий образ цілої сеї церкви, – думав патер Гаудентій, придивляючись і прислухуючись до всього, що діялося довкола, – здитинілий пастир, а стадо його наполовину глухе, а наполовину сліпе».

Але отсе о. Чимчикевич, хапаючись та дріботячи ногами, кинувся проводити патера до своєї світлички, що служила йому за одним разом за спальню, їдальню і канцелярію.

– Сідайте, reverendissime! Сідайте! – просив він, присуваючи простий дерев’яний стілець, поки єзуїт обдивлювався по його домівці. Правду кажучи, не було там що й обдивлюватись. Світличка невеличка, чиста і попросту обставлена дерев’яними меблями; дерев’яне ліжко в куті, прикрите старосвітським ліжником сільської, але дуже красної роботи, збоку столик, завалений метрикальними книгами в міцній шкіряній оправі, на котрій, насупір загальному сільському звичаєві, не було видно ані одної порошинки; в другім куті невеличка за склом шафка з книжками, а на стіні під старосвітським образом св. Миколая висів круглий і великий, як возове колесо, вівсяний вінець, переплетений гілками червоної калини. Посеред світлиці стояв великий, чотиригранний дубовий стіл, накритий : мережаною скатертю, а на ньому в дерев’яній мисці лежали тільки що вирізані золотисто-бурштинові крижки меду і заповнювали всю світлицю сильним медовим запахом.

– Отже як знав, що гості будуть, так-таки душа віщувала! – весело мовив Чимчикевич. – Немовби щось тьохнуло мене по обіді: а піди вийми меду! А славний у мене мід, reverendissime! Прошу лишень, будьте ласкаві стрібувати!

Патер все ще сидів мов води в рот набравши. Цілковита наївність і добродушність того дідуся трохи якось змішали його. Але супротив покуси запахущих медових щільників він не міг остоятись. Присунувши свій стілець близенько до стола, він узяв гарно вирізувану дерев’яну ложечку і, звільна висисаючи медові щільники, розпочав з Чимчикевичем розмову. Розуміється, при тім, що Чимчикевич говорив усе по-своєму, по-руськи, а єзуїт якнайдобірнішою польщиною, пильно вистерігаючись, щоб ані разу не осквернити свого язика руським словом.

– Егеж, панотченьку, – з видом щирого вдоволення розпочав єзуїт, – про се нема що й говорити, славний у вас мід, славний! Недурно про вашу пасіку слава йде по цілім окрузі. Відразу видно, що тямуща рука коло бджіл ходить.

– П’ятдесят літ, reverendissime, п’ятдесят літ з бджолами заходжуся, то й як же мені не знати їх натури і звичаїв?

– П’ятдесят літ! – скрикнув патер, немовби Чимчикевич сказав йому бог зна яку дивовижну новину. – Он воно як! Так ви вже п’ятдесят літ священиком?

– Е, ні, попом я вже п’ятдесят і п’ять літ, – попросту відповів о. Чимчикевич. – Адже ж постійте! Святився я тоді, як Наполеона били – під Ватерлоо чи де там! То кілько тому буде? Здається, в 1815 було? А? Славний час був, reverendissime. Не дай боже дожити другого такого!

– Так ви гадаєте?

– Авжеж, що не як. Ну, потім п’ять літ кидали мною по адміністраціях. Назнався я біди, крий господи! І горів, і тонув, і мерз, і мок, як то кажуть. І жінка-покійниця в тій нужді померла; а жінка, reverendissime, у нашого брата перша і остатня. І тут я, на сьому місці, п’ятдесят літ держуся. Як те боже дерево, де його бог посадив, там і росте, доки його свята воля. Слава йому і поклін! Чи як ви думаєте, reverendissime, га?

– Та й село у вас славне, нема що й казати, – провадив дальше єзуїт, немовби розвиваючи дальше свою попередню думку. – Проїжджаєш – аж очі радуються. Поля оброблені, сади, огороди, хати нові, худобинка сита і гладка, всюди видно достаток і благодать божу…

– Що ж, reverendissime, працюємо як можемо. «В поті чола твоєго сніси хліб твой», чи як там у письмі сказано, га? І про других не забуваємо.

– Чував, панотченьку, чував, – підхопив єзуїт. – Пан староста вашою громадою нахвалитися не може. «Чи податки сплатити, вони, – каже, – перші, чи порядки громадські, дороги, мости, – все у них як бог приказав. А коли треба складки якої, помогти там чи погорільцям, чи тим, що повінь їх зруйнувала, чи бідним, – Товстохлопи чисто по-панськи дають».

– По-людськи, reverendissime, по-людськи, не по-панськи! Пани на такі речі не дуже-то щедрі. А ми так, як Христос учив: що царське, то цареві, а що боже – богу. Чи так я говорю, а?

– Так-то так, – процідив патер, крихітку похиливши голову набік. – Про те, що людське, а що царське, я з вами не буду перечитись. Тут ваші Товстохлопи можуть бути приміром для всякої другої громади; і певно, що не за чиїм приводом, як за вашим. Се кождий мусить признати. Але що доторкається божого, духовного…

Патер не договорив, немов онимаючись порушувати таке делікатне питання. Але Чимчикевич, очевидячки, і не підозрівав тут нічого делікатного і без околесини запитав:

– Що ж, маєте мені з того погляду дещо закинути? Говоріть, говоріть, я радо вислухаю.

– Н-ну, закинути! – живо, немов обрушившись, підхопив патер. – Яке право мав би я закидати вам що-не-будь? Сохрани господи! Я тілько так… теє… от, приміром, хоть би й те! Окружний шкільний інспектор надивуватися не може. «Що се за диво, – каже, – таке село багате, порядне, дбайливе, а Отсе вже п’ять літ мучуся, прошу, напоминаю і ніяким світом не можу добитися, щоб школу у себе завело».

– От що! – живо скрикнув о. Чимчикевич. – Так се інспектор вам жалувався! А може й прислав вас сюди на те, щоб ви уговорювали нас школу завести?..

– Ні, ні, панотче, де там! Я до такої служби зовсім непідхожий!

– Так я й думав, – успокоївшись, сказав о. Чимчикевич. – А пан інспектор, не кажучи йому лихого слова, дурень, та й годі. Раз йому сказали, що, доки він у нас інспектором, доти школи не заложимо, то чого б йому ще морочити? Я сам, бачиться, доволі ясно сказав се йому.

– Так йому й сказали? Ну, се цікаве діло!

– Ні, reverendissime, зовсім нецікаве. Не сподобався пан інспектор нашим людям, і не хочуть мати його за начальника над своєю школою. А чому не хочуть, се їх діло. «Розвідували ми, – кажуть, – по сусідських селах, які він там порядки заводить, як з учителями поводиться і як їм з дітьми велить поводитись, і бачимо, що ми б у себе такого не стерпіли. То ліпше нехай у нас не буде ніякої школи, ніж маємо раз у раз дертися з інспектором та кари приймати бог зна за що!»

Патер Гаудентій аж руками розвів.

– Ну, признаюся вам, се зовсім не рація. Прості хлопські викрути! Ще чого не ставало, щоб кождий урядник старався подобатись своїм підданим! Сього-таки забагато! Ну, а що ж ви на те, панотче? Невже мовчали? Думаю, що ваш обов’язок був вияснити їм, що таке вимагання, вибачайте, і дурне, і безпідставне. Адже ж таким робом, через свою примху, вони позбавляють освіти ціле підростаюче покоління!

– Що ж, reverendissime, з рукою на серці я не міг їм того сказати.

– Не могли? А то чому?

– Раз тому, що їх правда, бо інспектор для людей, а не люди для нього. А по-друге, – нікого се не позбавило освіти, бо в нашім селі весь народ освічений, всі діти вміють читати і писати далеко краще, ніж по сусідніх селах, де є школи.

– Всі діти вміють читати й писати! – з правдивим перестрахом скрикнув патер. – А школи в селі нема? Як же се сталося?

– Проста річ. Кождий батько й мати самі вчать своїх дітей.

– А вони ж відки вміють?

– Я їх навчив. Від тридцяти літ у мене така установа, що неписьменному парубкові і неписьменній дівці з сього села шлюбу не дам.

Патер Гаудентій широко витріщеними очима дивився на о. Чимчикевича, як на яке заморське чудовище. А заморське чудовище й собі ж поглипувало глупо-наївно на патера, немов не розуміючи, чого тут дивуватися.

Помовчавши таким робом кілька хвилин, о. Чимчикевич висунув із-під стола низенький стільчик, вніс із сіней кіш, повний-верховатий капустяного листя, і сів на стільчику. В тій же хвилині, немов на даний знак, із відхилених дверей сусідньої комірки рванулись до світлиці цілі десятки кріликів і в радісних підскоках кинулись до свого господаря. Струя якогось неприємного звірячого запаху ввірвалась разом з ними в світлицю, але о. Чимчикевич не запримічав сього. Крілики вкрили дідуся, мов купа пушистого різномастого моху. Одні повискакували йому на коліна, інші на плечі, на голову, на руки, а прочі кинулись до коша і почали хрупати свіже листя, махаючи своїми довгими вушками і витріщивши десятки круглих оченят на незнайомого гостя.

– А тпрррус! – ласкаво скрикнув о. Чимчикевич, отрясаючись із м’якопушистих своїх улюблеників і викидаючи їм листя на долівку. Крілики всі разом позіскакували з його плечей і колін і кинулись хрупати, але деякі зупинились перед своїм господарем, поставали на задніх лапках і дивились йому просто в очі, немов благали, щоб не прогонював їх від себе.

– От бачите, reverendissime, – всміхаючись, перервав мовчанку о. Чимчикевич, – твар безсловесна, як кажуть, а також дечому може навчитися і привичок набратися. Треба тілько, щоб чоловік доложив старунку до всього, що робить, – щоб душу свою вложив у діло: тоді й діло буде з душею, – живе. Он як! А хто душі своєї в діло не вложить, той і не найде її; чи як ви думаєте, га?

Не знати, чи запах кріликів, чи се раз у раз повторюване питання, чи, може, розбуркане в душі патера підозріння, що Чимчикевич не такий дурний, як видається, чи, накінець, се все разом довело патера до якогось нервового роздражнення. Він став чогось непокоїтися і поклав собі скоріше покінчити сю розмову та прямо приступити до діла.

– Зовсім з вами згоджуюсь, панотчику, – сказав він цілком іншим, острим і повним докору голосом. – Де священик не додасть своєму стаду духу правдивої набожності, там його й шукати дарма.

О. Чимчикевич при сих словах відразу зірвався зо стільця, мов укушений гадюкою.

– Се… се… се… ви як, reverendissime? – запитав він дрижачим голосом, неначе всередині у нього щось кипіло і клубилося. – Се ви проти мене?

– Проти вас – не против вас, а взагалі, – виминаючи відповів єзуїт.

– Значить ніби, що я старий дурень, – з бджолами та кролями панькаюсь, а своїх парафіян побожності не навчаю, га?

– Але ж, панотче! Хто вам се каже? – крикнув єзуїт.

– Знаю, reverendissime, знаю, хто се каже! І ви тілько що се сказали! Що ж, може, воно й справді так! Може, дійсно я дурень, ні до чого не пригідний! Адже ж двадцять літ уже всякі добрі приятелі пишуть та й пишуть на мене доноси до консисторії, що, мовляв, я неук, непотріб, казань у церкві не говорю і богзна ще що виробляю. І все се «в добрій думці», як кажуть. Тілько що, певно, ніхто з них і не подумав, як то мені, старому, слухати такі закиди. Адже ж майте милосердя до мене! Бачите, я вже одною ногою в могилі; не нині, то завтра перед богом на рахунок стану! Позвольте ж мені спокійно вмерти! Не затроюйте мені тих кілька остатніх хвиль! Хіба ж я тому винен, що господь десь там забув про мене і не бере мене до себе?

Голос старця урвався від зворушення, і дві грубі сльози покотилися по його зів’ялих, поморщених щоках. Єзуїт сидів мовчки, понуривши очі і силкуючись не глядіти на о. Чимчикевича.

– Знаю я добре, – знов почав трохи спокійніше Чимчикевич, – що тепер пастирям треба більше знати і вміти; але я вже застарий, щоб учитися. От хоч би й ся св. догматика! Ще в семінарії мало я знав її; та й як там нас тоді вчили! А опісля й усе до решти забув. Ну, й яке ж я казання скажу своїм мужикам? Почну говорити про догми: боюсь, щоб ще єресі якої не наплутати. Ну, тоді б, певно, на мене посипалось тілько жалоб і доносів, що й удесятьох водах не обмився б. Читати з казальниці те, що інші понаписували і понадруковували, признаюсь вам, і стидно, і очі не служать: і все той клопіт, що й їх я багато не розумію. А говорити так, що на язик навернеться, і стидно, і совісно. Я знаю, що бесідник я не мудрий. Заснуть мої парафіяни, їй-богу, заснуть, коли почну їм говорити про те, що не в’яжеться безпосередньо з їх життям. Не маю того дару – говорити плавно і до ладу про такі речі, що не торкаються зблизька до їх життя. Ну, і скажіть тепер, reverendissime, що мені робити! Дайте пораду! Чи гнівити бога, всує призиваючи його святе ім’я? Краще мовчати і накликати на себе гнів консисторії.

– Певна річ, – відповів, згоджуючись, патер, – що більший гріх гнівити бога, ніж консисторію. Але чим же ви прогнівите бога, коли всяку неділю будете навчати своїх парафіян святій вірі і християнському життю?

– Тим прогнівлю: під час мого казання всі заснуть, а до того ще я й сам єресів наплету; он що! Вже я себе знаю добре і не пориваюсь на те, чого мені бог не дав. А прикидатися, лукавити душею, вчити людей тому, чого сам не знаю, на те я, reverendissime, застарий, – сумління не позволяв.

– Мій боже! – загомонів патер Гаудентій. – Значить, ваші парафіяни так-таки й живуть без науки святої віри?

– Так-таки й живуть, – відповів о. Чимчикевич, звісивши голову на груди. – Правда, правда, читають усі і катехизис напам’ять уміють, але більше нічого й не знають; бо й я сам більше нічого не знаю, а навіть і в катехизисі не все розумію, то й не все можу їм вияснити. Ну, що ж робити, reverendissime, коли не розумію? Брався читати книги теологічні… Та куди тобі… Чи то очі у мене слабі, чи то пам’ять притупилася: ні в зуб не розумію. А тут люди прийдуть часом, питають: що воно се, а як розуміти те? Що ж я їм скажу? Буду брехати, коли сам напевно не знаю? От і говорю їм найчастіше: «Діточки мої! Розумійте, як хочете, а то й зовсім не розумійте: богу се зовсім все одно. Він сам сказав: «Ність ваша розуміти времена і літа». Так і лишіть! Жийте тілько по-божому, а там уже якось воно та буде».

Патер Гаудентій аж вдарив себе по колінах.

– Бійтеся бога, панотче! Невже ви так і говорите їм?

– Аякже! Говорю, як сумління велить.

– Ну, а повага церкви, котрій дана власть навчати і вказувати стежки господні?

– Що ж, reverendissime, – майже з сльозами в очах мовив Чимчикевич, – видно, що господь бог не хотів дати мені тої поваги, а коли не дав, то відки ж я візьму, а?

– В такім разі ви повинні покинути се місце, до котрого почуваєте себе неспосібним. Ваше сумління день і ніч повинно вас мучити за той гріх, що ви займаєте таке важне місце, а не сповняєте прив’язаних до нього обов’язків. Адже ж ви отак доводите свою духовну паству до страшної безодні невіри, варварства, здичіння! Бо чим є чоловік без віри, як не звіром? Власне сумління повинно вам се сказати!

– Ну, що ж, reverendissime, коли моє сумління нічого такого мені не говорить?

– Як то не говорить? Для чого?

– Бо мої парафіяни дуже далекі від невіри, бузувірства, чи як ви се так дивненечко назвали, reverendissime, га?.. Далеко дальші, ніж парафіяни інших церквів, котрі щонеділі по дві години дрімають на проповіді. Я вчу, не проповідую, а так попросту, в розмовах, про домашні, близькі всякому речі. Се я добре знаю, і вони розуміють. «Не кради, не пий, не проклинай, не бий, другому в біді допомагай!…» Чи повірите, reverendissime, що за десять літ з нашого села ніхто в криміналі не сидів? Від 30 літ ані одного жида у себе не маємо. Школи не маємо, а зато читальня яка! Правда, смішно воно; але що з того? Кому смішно, той нехай сміється!

– Гарно то все, гарно, – згоджувався патер, – але всього сього ще не досить.

– То правда, що не досить, – живо підхопив о. Чимчикевич, з лукавою усмішкою споглядаючи на єзуїта. – А ви, reverendissime, проїжджали через наше село? І бачили, яке воно? Немовби один сад, в котрому тут і там порозкидані хати. А до того ще з обох боків обрамоване цілим лісом овочевих дерев! Що? Може, брешу?.. А знаєте, reverendissime, як зоветься той ліс?.. «Покутний», он як. А чому? Пустопаш там була, коли я прибув сюди; так! Так і звалась «Неужиток». А отсе я на сповіді, замість звичайної покути: п’ять раз «Отче наш», п’ять раз «Богородице», а раз «Вірую», зачав кождому завдавати таку покуту, щоб зразу коло своєї хати, а далі й на тій пустопаші засадив або защепив одно овочеве деревце, а за тяжчий гріх, то й кілька. Ну, через 50 літ і ліс виріс, і все село обсадили, де тілько було яке вільне місце. За овочі з Покутного селяни касу заложили таку, що з самих процентів усі податки краєві, повітові, громадські і шкільні оплачують; а що роздається бідним та потрібним, се і в коляду не кладу. Як же вам здається, reverendissime, чи мила богу така покута, чи ні?

– Не хуліть бога, панотче! – остро відгризнувся патер. – Хто може знати, що миле богу, а що ні! Хто постигне глибину путей господніх? Але накілько мій слабий розум може судити, то кажу вам сміло: не мила і не може бути мила.

– Не мила? А то чому? – з неукритим зачудуванням запитав о. Чимчикевич.

– А тому, щодо покути бог вимагає серця сокрушенного і смиренного; а ви що даєте йому? Далі, бог жадає, щоб чоловік якмога відривався від усього земного, від світової суєти; а ви своєю роботою хіба ж не прив’язуєте їх серця ще більше до сього світа? Ні, отче, хибна ваша дорога! Бог не може благословити такого діла. Противно, бог уже тепер простер над вами свою руку, посилає вам віщунів свого гніву, і горе вам, коли завчасу не покаєтеся і не вернете на шлях правди!

При сих словах патер встав мимоволі і простяг праву руку наперед. Лице його сіяло, очі блищали, на чолі і устах нависала строгість розгніваного судії.

– Віщунів? Яких віщунів? – дрижачи і блідніючи, запитав о. Чимчикевич.

– То-то й горе, що ви не бачите їх? Посилає найстрашнішу духову заразу: духову сліпоту, двоєвірство і байдужність!

– Двоєвірство і байдужність? Як же ви се розумієте?

– Зовсім попросту. Ваша паства не вміє відрізнити доброго від злого, Христа від Беліала, святої католицької віри від схизми. Ваші духовні овечки любісінько ходять за границю на православні служби божі. Хіба ж се нічого?

– А, так от про що ви! – сказав Чимчикевич, відітхнувши свобідніше і з легшим серцем. – Ну, се, здається, не такий ще тяжкий гріх.

– Не тяжкий гріх! – аж закричав патер.

– Думаю, що ні. Адже ж і там одного бога хвалять, ще й так само, як у нас.

– Одного бога! – розізлився патер. – От і турки також одного бога хвалять. То ви, певно, позволили би своїм парафіянам і на турецьке богомілля ходити?

– Ну, reverendissime, се вже ви задалеко зайшли. Я позволяю їм ходити на латинську службу; тілько що вони самі нерадо йдуть туди, бо нічого там не розуміють. А православна служба така сама, як наша; а тих догматичних тонкостей, що розрізняють нас, ані я сам не второпаю, ані мої мужики.

– Ex, панотче, панотче! – з жалістю промовив патер Гаудентій, киваючи головою. – І ви се говорите! Ви, католицький священик, можете так говорити, а навіть так робити!

– Що ж, reverendissime? Як хто вміє, так і піє! Що ж я винен, що говорю і роблю тілько те, що знаю?

– Значить, треба розширювати своє знання або…

– Або що?

– Або розстарати собі когось, хто би допоміг вам.

– А… хто ж мені допоможе? – пренаївно запитав Чимчикевич.

– Ну, се хіба велике діло? От і я сам готов.

– Ви, reverendissime? А то як?

– Можу вам зобов’язатися хоч і щонеділі говорити в церкві казання, а не тілько завтра.

– Завтра, як то? Не тілько завтра? – з зачудуванням питав Чимчикевич.

– Ну, так! Адже ж я того й приїхав! – відповів патер, зі свого боку також зачудуваний зачудуванням Чимчикевича.

– Чого приїхали?

– Щоб завтра казання казати в вашій церкві. Адже ж ви вже повідомлені про се?

– Я? Сохрани господи! Я повідомлений?

– Ну, так! Адже ж наш пріор, знаєте, в Тернополі, мав писати вам про се!

– Ваш пріор! Во ім’я отца і сина!.. Але ж я не знаю вашого пріора!

– Як то? Невже він не писав вам? Невже ви не дістали ніякого письма?

– Письмо якесь я на сьому тижні дістав, – відказав Чимчикевич змішаний, – але я не знав, від кого воно і про що писане.

– Як то не знали?

– Та так, що не знав! Бачите, ось воно! Що я намучився, щоб прочитати: і літери, здається, деякі розбираю, а слово хоть би тобі однісіньке! Ніде гріха діти, плюнув я на нього та й сховав. Ось вам воно; погляньте, чи се від вашого пріора?

І о. Чимчикевич подав патерові зім’яте, засмальцьоване письмо пріора. Той поглянув на нього, сам не знаючи, що про се думати, і тільки охнув: письмо було писане по латині, котру Чимчикевич іще перед п’ятдесятьма роками вспів забути всю до нащадку!

– От воно як! – промовив патер, помовчавши хвилинку та встигши за той час проклясти в душі хитрого пріора, що зробив йому такого збитка. – Що ж тепер буде?

– Не знаю, reverendissime.

– Я конче мушу завтра сказати проповідь у вашій церкві. Мені моя власть наказала.

– Що ж, – смирно відказав Чимчикевич, – з богом, reverendissime. Тілько, що мені моя власть скаже?

– Ваша власть? Яка?

– Ну, митрополит, консисторія. Чи, може, ви маєте їх дозвіл?

– Ні. А хіба ж се не від вас залежить?

– Авжеж, що ні. Без вищого дозволу я не можу допустити священика іншого обряду проповідати в моїй церкві.

Патер Гаудентій стояв мов укопаний. От тобі на! Через таку пусту формальність мала би пропасти його місія! Ах, і завсіди мусять його переслідувати ті дурниці, ті дрібнички життя, на котрі він не звертає уваги і котрі можуть іноді попсувати все діло. Але ні, то не може бути, бодай тепер ні! В якімсь нервовім зворушенні став він ходити по кімнаті, придумуючи, що тут робити. Нараз зупинився перед Чимчикевичем.

– Так се ви кажете, що не маєте права допустити мене до проповідання в вашій церкві?

– Ні, reverendissime, не маю.

– Ну, а коло церкви, на цвинтарі можу проповідати?

– Там можете.

– Ну, ось і гарно. Буду проповідати на цвинтарі.

– Добре. Тілько, знаєте, reverendissime, я чоловік старий, слабий; боюсь, щоб не було мені за се якої халепи.

– Від кого?

– А от хоть би від пана старости. Знаєте, на цвинтарі, будь-що-будь, публічне місце, а проповідь, будь-що-будь – бесіда. А староста у нас острий, службистий. Набіжить і запитає: «А що се у вас, отче, без дозволу власті на публічному місці якісь зборища збираються, бесіди говоряться?» І що ж я на се скажу?

– Смійтеся з того, панотче!

– Ну, ви собі, reverendissime, смійтеся на здоров’є! А по мні мурашки бігають. Пощо мені клопоту на здорову голову? А ліпше знаєте що? У вас коні добрі, бричка легенька, дорога тепер добра: от ви, не в гнів вам кажучи, їдьте до города і добудьте дозвіл від пана старости. А я дуже радо зроблю все, що буде залежити від мене. Потрудіться, reverendissime; нехай се буде богу на славу, а для мене, старого, спокійніше.

Патер Гаудентій думав було зразу противитися і переконувати Чимчикевича, що його побоювання даремні; але ледве замітна іронічна нотка в остатніх словах «попа» поразила його мов грім. Він зміркував відразу, що занадто мало цінив собі того старця і що за тою дитинячою простотою і наївністю у нього криється щось більше глибоке, якесь зовсім незвичайне «собі на умі». Не кажучи ні слова більше, червоний і розсерджений, патер схопив капелюх і вискочив на ганок.

– Запрягати! – крикнув він на все горло, побачивши, що сонце вже почало спускатися, і нагадавши собі, що до города добрі дві милі.

– От проклятий піп! – воркотів він собі під носом, дожидаючи, поки запряжуть його бричку. – Замучив мене зовсім! Здається – ніби глупий, мов пень, а тим часом він тугий, як лико. Але ж бо і я собі нівроку мудрий, тілько часу збавив даремнісінько! Чорт би його взяв з тим дозволом! Найшов, що видумати! І як то мені упоратися сьогодні?..

– А що, прошу єгомостя? Чи я не говорив, що вони скоро поїдуть? – промовив усміхаючись Прокіп до Чимчикевича, запираючи ворота по від’їзді гостей.

– Так-то так, Прокопе, – сумовито сказав о. Чимчикевич, – поїхали-то вони поїхали, але не сьогодні, так завтра вернуться знов.

– А най бог боронить! – крикнув Прокіп. – А чого їм від нас треба, прошу єгомостя?

– Чого? – повторив о. Чимчикевич. – Чого, питаєш? Слухай же, Прокопе! Ти мене давно знаєш. Як ти гадаєш: дбав я про громадян? Учив їх добру? Давав їм добрий приклад? Був я для вас добрим попом?

– Падлюка був би той, хто б інакше говорив! – крикнув Прокіп. – Не попом, а батьком рідним! От чим ви були для нас!

– Ну, не говори так, Прокопе! Знаю я свої хиби. Але того, що мені сказав сей єзуїт, я до нинішнього дня не знав і не думав.

– То се єзуїт? А що ж він сказав вам?

– Сказав, що мої парафіяни бога не знають, в двох богів вірять, а то тому, що і тут, і до Почаєва до церкви ходять, а в Почаєві, мовляв, уже не той бог, що тутечки. Чуєш, небоже? І за се, грозив, не мине нас кара божа.

– От що він вам крякав! А крякали би над ним ворони!

– Не клени, Прокопе! І для того, говорив, треба нас усіх просвіщати, навернути на правдиву єзуїтську віру; і він се зробить.

– Він? А не діждав би! А як же він нас навертатиме?

– Буде вам щонеділі казання говорити.

– Тілько всього? Ну, чували ми їх казання! Се ще не великий страх! Нехай собі говорить. Я думав, що, може, зо староства наказ прийде, а староство жандармам накаже. От тоді справді був би клопіт, бо не стілько би навернули, скілько здерли б. А казання – н-ну!

І, махнувши рукою, Прокіп побрів на обійстя до свого діла. А о. Чимчикевич довго ще сидів на ганку своєї старої хати, під тінню густо обвитої розцвілої фасолі, сидів і думав про нежданий візит єзуїта, про розмову з ним і його дивний замір.

«Ой, не проста, не припадкова то річ, – думав він. – Не на мене одного гострять зуби ті єзуїти; тілько здається, що мене першого хочуть проковтнути. Що ж? Божа воля! Просив я господа, щоб дозволив мені вмерти супокійно; та здається, що за мої гріхи не вислухав мене бог, і прийдеться, мабуть, власними старими очима побачити ще початок нової боротьби, а може, і свої старі кості в ній зложити. Його свята воля! А люта буде боротьба, страшна! І хто то в ній переможе? Находить на нас чорна хмара з заходу, грізна, узброєна просвітою, хитрощами, інтригою, протекціями і всякими мудрими штуками; а що ж ми поставимо насупротив неї? Находить велика пошесть, страшна чума, котра може змести нас з лиця землі, як вода злизує мул. А як же ж ми охоронимось від неї, де найдемо на неї лік?..»

І о. Чимчикевич узяв старий молитвеник в дерев’яній, полотном обшитій оправі, писаний грубим, хорошим почерком на старім, грубім папері. Се була єдина вартна річ, яку посідав він і цінив вище всього на світі. Старець розвернув книгу і почав поволі, голосно і виразно читати. Молитва успокоїла його; важке вражіння, викликане єзуїтом, розвіялося. Якось мимоволі очі Чимчикевича зупинилися на остатніх листах молитвеника, де він сам після старих записок, документів і оповідань старих людей списав більше чим трьохсотлітню літопись села Товстохлоп. Одна сторінка тої літописі звернула на себе його особливу увагу. Перечитавши її, він тихо захихикав. Якась нова думка блиснула в його голові. Він іще раз перечитав тую сторінку і ще раз усміхнувся.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 316 – 330.