10. Утеча Гаудентія до Галичини

Іван Франко

Тихо, похнюпившись, сидів патер Гаудентій на візку, встромивши ноги в солому і час від часу здригаючи від холоду. Тихо, понуро було і в його голові, в його серці; утома взяла верх; думки, мов промоклі пташки в сльоту, кулились і безсильно падали додолу; одне бажання пересилювало всі інші: коли б швидше дохопитись спокійного, безпечного, теплого кутика! І візник не мав охоти до розмови, – та й не до розмови, мабуть, було йому там, де треба було не двох, а чотирьох очей, щоб серед пітьми не змилити з дороги, не битої, а лісової, зрадливої, неїждженої доріжки. Зрештою і чотири візникові очі тут мало б на що здалися, особливо коли в’їхали в ліс, мов у темпу, бездонну нору.

Боровий, бачилось, і не силувався тепер поводити кіньми, а лишив їм волю; привична, мабуть, до такої їзди худоба, хоч звільна, але певно і обережно ступала наперед, і тільки час від часу стукнуло колесо о пеньок або пірнуло по саму маточину в глибокій вибоїні, даючи тим вправному візникові пізнати, що їдуть справді доріжкою, а не якою-небудь лісовою прогалиною.

Перший раз на свойому віку находився патер в такім великім лісі і то ще серед таких незвичайних обставин. Не диво затим, що ввесь той фантастичний чар, уся могуча лісова гармонія безконечною хвилею вдарила на його душу. Вогкий лісовий холод, позбавлений тої різкості, що на вільнім полі, освіжив його, розширяв віддих і прискорював биття серця. Широко отворені очі сквапно ловили найменший відблиск світла, сверлували густу пітьму під коронами столітніх сосон та шибали долі їх могучими пнями, що бовваніли, мов безконечний ряд уоружених і готових до походу велетнів.

Гой! Гукнула десь далеко сова, застогнав протяжним, безконечним стогоном вітер між вершками дерев, і якась дивна, неописана туга налягла на патерове серце. «Куди се я тягнуся? За чим? В якій цілі? Для чиєї користі?» Суха гілка, стручена вітром з дерева, хруснула під колесом. «Отсе й моя доля, – думав патер, – та тільки де те зелене могуче дерево, при котрім я виріс, від котрого мене відірвано? Нема його, а може й є, та я його не знаю. Суха гілка, кидана з одного кінця світу на другий, поки яке колесо не роз’їде та не переломить її».

Уява його мимоволі перлась вгору, понад се море вогкого холоду і густої тіні, під темний небозвід. Чорні пні дерев росли-вистрілювали в якихось безмірно високих колосів, темних, невдержимих, що головами сягали аж до неба, а своїми чорними сутанами закривали місяць і зорі. Ось вони ушикувались вряд, в пів-колесо і тихо, мов хмара, пливуть на схід, на північ. їх стопи підривають грунт, мов повінь; їх руки сіють якесь сім’я, що убезвладнює всякий опір, а їх голови – ні, у них нема голів, тільки капелюхи на плечах, – у них у всіх одна голова, колосальна, висока, сіяюча якимсь неземним блиском, а з тої голови безконечним роєм рояться темні замисли, прокляття і благословенства, інтриги і геройства, – і летять, мов чорні блискавки, на всі кінці світу, і новою силою наповняють страшні легіони, женуть і кермують їх, мов вітер хмару, далі, далі, далі, а куди? До якої цілі?

– Ad majorem Dei gloriam! – застогнав вітер понад лісом, зашептали хитаючись сосни, заскиглила нічна птиця.

«Так, се ми! – думалось патерові. – Се ecclesia militans»! І груди його розширились, піднялась голова в гордім почутті, що і він частина тої сили, котрій ніщо, ніщо на світі не може опертися.

Але що се за нові дива снує перед ним невгомонна фантазія? Здається йому, що знизу, з землі виростають якісь нові лицарі, страшні, невловимі. Мов бульки на воді в сльоту, мов блискавки на небі в тучу, прориваються вони то тут, то там, проскакують несподівано, мов метеори, і кидаються в легіони темних велетнів, мов вируючі гранати. Затупали об землю темні легіони; стократ сильніше загриміли зверху слова анафем і проклять, але страшних, грохітливих бомб чимраз більше і більше. Куди оком скине, всюди земля нагороїжилась якимись блискучими, острими кільцями: се вершки шоломів підростаючого нового лицарства. Застогнали в один голос темні легіони; від краю до краю, від моря до моря понісся їх стогін, а нове залізне лицарство росте й росте з-під землі, звільна, сутяжно, але ненастанно. Вже голови виринули, могучі плечі одно в одно підносяться, заковані в непробиті панцирі. Глухо гуде земля і стогне, плодячи таке плем’я; мабуть, не стогнала так, зрощаючи такий сам овоч із Кадмових гадючих зубів. Тисячі лиць вороже насторожились на патера, тисячі очей стрілами впились в нього, – ось і тисячі рук, незлічимі, як конарі в лісі, грізно підносяться против нього, придавлюють його одною безмірною ватагою своєї погрози, і з тисячних уст роздається оглушаючий грім:

– Не твоя побіда! Ratio vincit.

– Sanctus! Sanctus! Sanctus! – скрикує патер і прокидається. – Але грохіт грому таки ще гуде в його ушах. Що се? Де поділась темна фігура візника, що копичкою торчала перед ним на возі? Нема візника, а прецінь коні летять як скажені, і придушений голос мов з-під землі стогне: «Вйо! Вйо!» Що се такого? Патер протирає очі, щоб ліпше розглянутись, коли втім тут же з-за сосни, майже над самим його ухом роздається страшенний – не крик, а рев:

– Стій!

– Niech będzie pochwalony Jezus Chrystus! – пробелькотав патер, зовсім завмерши і не пануючи над своїми устами.

– Вйо! Вйо! – сичав придавлений голос зісподу – і, добуваючи остатніх сил, рванулись коні наперед і помчали яко вихор. Хвиля була грізна.

– Ниць! Ниць! – сичав той самий голос до патера, але сей, оголомшений страхом і несподіванкою, ані не чув, ані не розумів тої перестороги. Та в одній хвилі він порозумів її. Тут же обіч нього блиснуло залізо, загуділо щось у повітрі з страшенним розмахом, і важка кольба солдатського ружжя, мов грім, упала йому на плечі. Якби трохи вище, була б розбила йому голову. Удар був так сильний, що патер, як перевернений сніп, без голосу, без стогону, впав з сидження і тицьнув лицем у солому, – але й солдат, потручений осею, перевернувся і впав у болото. Се був рятунок наших їздців. Одна мінута, і вони були за границею, правда, не в цілковитім ще безпеченстві, бо стійкові гналися ще за ними добрий кусень і навіть стріляли, – та все-таки догонити їх не могли.

Коли від’їхали з півмилі від границі і виїхали з лісу на вільне поле, перший піднявся Боровий, котрий, почувши здалека хрускіт галуззя на границі, приляг був у возі.

– Єгомость, га, єгомость! – почав він, торкаючи патера. Замість відповіді патер тільки застогнав.

– Що вам, єгомость? – допитував мужик. – Вставайте, вже безпечно!

– Ох, – стогнав патер, – мені вже все одно!

– Нехай бог боронить! – скрикнув Боровий. – Хіба вас ранили?

– Не ранили, а вбили…

– Убили! Господи! Певно, куля! Де вас болить?

– Ох, мабуть, не куля! – зойкав патер, пробуючи піднестись. – Ох, ох, ох!.. Усі кості в крижах переламані, кров обілляла ціле лице!

– Боже мій, боже мій! – скрикнув Боровий. – От нещастє! А я ж вам кричав: ниць приладьте, ниць! Коли б хоч ніч видніша була, а то пітьма, хоч око вийми! Але не бійтеся, швидко до села доїдемо.

– Ох, мабуть, пізно буде, – стогнав патер, – кров уся стече!

І, стогнучи, він знов упав у солому. Боровий, недовго думаючи, затяв коні і погнав до близького села, просто до руського панотця.

Вже було над раном, коли доїхали, а розвиднятись почало, коли в попівстві добудились служниці. Патер, на диво собі самому, не то що не вмер до того часу, але, огрівшися в соломі, почув навіть, що йому якось легше робиться і біль в крижах менше докучає. Тільки кров плила.

«Певно, смерть наближається, – думав він. – Пишуть в книжках, що як кров з чоловіка стече, то так йому легко робиться».

Насилу розбудили в попівстві декого з челяді; в кухні показалось світло, слуга вийшов з ліхтарнею на подвір’я.

– Який тут лихий добивається та спати не дає? – крикнув він.

– Мовчи, – крикнув в одвіт йому Боровий. – Тут у мене на возі єгомость умирає, – поможи занести до хати, рятунок дати.

– Що за єгомость? Який єгомость? – питав слуга.

– Чи ти тут, Савко, пан? – озлився на нього Боровий. – Не твоє діло питати! Бери!

Легенько, попід руки звели патера з візка і запровадили до кухні. Тим часом і панотець збудився і ждав їх у кухні. Страшний вид показався йому. Патер Гаудентій в брудній хлопській плахті, обтиканий стеблами соломи, з лицем, заваляним кров’ю, ішов постогнуючи. Панотець аж в долоні сплеснув, побачивши його.

– Води! Води! – крикнув він, і тут же вродилась вода. З патера зняли плахту, обмили його лице, причім, на велику його радість і немалий встид, показалося, що кров текла йому не з рота, а з носа, в котрий йому залізло кілька стебелин соломи в тій хвилі, коли під ударом жандармської кольби падав на лице.

Отак скінчилася та перша нещаслива місія патера Гаудентія на Підлясся. Відправивши з подякою Борового і забавивши кілька день в теплій, гостинній хаті панотця, патер поїхав до Тернополя, де в конвенті свого закону зробив справоздання з своєї місії і вислав до Рима, ждучи відтам дальших приказів.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 16, с. 295 – 299.