12. Бовдур вбиває Андрія

Іван Франко

Настала ніч. Сплять арештанти, важко дишучи густим затхлим повітрям. Часом сей або той закашляється довгим сухим кашлем, обернеться на другий бік, зітхне глибоко або крикне крізь сон. В казні пітьма густа, бо й надворі хмарно та душно, а здалека, з-над Діла, гуркочуть далекі громи.

Тільки Бовдур не спить. У його душі ще темніше, ніж у казні, тільки що втомлені довгою мукою, заглушені горілкою, не плинуть уже думи, не ворушаться спомини. Він сидить на своїм леговищу і держить у руці Андріїв ніж з довгим огородницьким вістрям. Його пальці час від часу сморять те вістря, немов трібують, чи досить воно остре. Ціле його тіло тремтить якоюсь тривожною дрожжю, обливається холодним потом. Він жде, аж надворі і в казні зовсім утихне, жде глухої півночі.

– Гримить там, – воркоче Бовдур, – при громі твердше спиться. І я би заснув… Ах, коби-то заснути надовго, навіки!.. А хтось ту нині так засне!

Се речення вдарило його своєю несподіваною різкістю, він стрепенувся і замовк.

– Ігій, – почав він знов по хвилі, – що то за чортівська річ – слова! Скажи таке глупе слово, то чоловік увесь зледеніє, немовби не знати що зробив. А гадай без слів, то нічого, можна. До найстрашнішого очі привикають, а вухо, то біда, – зараз бунтує!..

– Але що там, усе байка, коби лиш гроші! А подумаєш, – бігме, які-то люди дурні. От і той… Тілько грошей має, а чи вміє він їх обернути собі на пожиток? Купить дещо і сам того не їсть! Я би не так! Ex, я би ще собі ужив, бодай з кілька день! І ужию, бігме, що ужию! Ану, може би, вже час?..

Він піднявся і почав прислухуватись. Зразу не було нічого чути, а далі на ганку забалакали грубими голосами поліціяни-вартові.

– Ну, і що ж, – говорив один, – не застали вже того бідолахи живого?

– Ні, – акурат як прибігли, то ще був троха теплий. Та де? Горло аж до самої кості перерізане!

– Господи, – бубонів другий, – відай, уже конець світу настає! Такий нарід зробився поганий, так один на другого ворогує, дихати брат брату не дає! Ну, та чи мав же той серце, такого молоденького…

Тут загриміло голосно, і Бовдур не дочув поліціянових слів. Але його зняла тривога. Він скулився в куті і цокотів зубами, немовби поліціяни відгадали його замисли і ось-ось прийдуть в’язати, січи його живцем. Він опустив руки безвладно. Ніж упав на підлогу. Сталевий стукіт переразив його дужче, ніж грім. Він сів у куті, скулився і зажмурив очі, заткав вуха, щоби ніякі внішні вражіння не доходили до нього. Сам не знаючи коли й як, він задрімав на хвилю.

Нараз прохопився і трохи не закричав на все горло. Йому снилося, що він бреде по кровавій річці; але ось через неувагу він надибав на глибінь і шубовснув у неї. Кров, кипуча, тепла, жива, злорадно плещучись та плюскотячи круг нього, заливає його, закриває все тіло, уста, очі. Він хоче рятуватися, але чує, що кров, мов тягуча смола, обпутала його тіло, скувала йому руки і ноги. Втім він прокинувся.

– Га, що за страшний сон! Аж душно, аж єм зіпрів! Але що сон, пустий вітер!.. Ну, а може би, тепер уже час?..

Він знов устав і довго надслухував. Нічого не чути, крім дихання сплячих. Він схилився і почав по підлозі мацати за ножем. Але нараз, мов опарений підхопив руки догори. Він ухопив був старого жида за горло і почув, як під його пальцями товчеться, мов жива, кров у жилах та бігає голосниця, мов стривожена його дотиком.

– Христос би тя побив, жидюго! – воркнув Бовдур. – І так єм ся псьої пари напудив, немовби-м був рукою хопив гадину. Тьфу на тебе!

І він знов схилився, пошукав і найшов ніж. Відтак стиха, на пальцях почав пробиратися ід ліжкові, де спав Андрій. Він насамперед обмацав його, чи не спить він, обнявшися з Митром, а пізнавши, що ні, сміло взяв Андрія за півперек, підняв догори, мов дитину, і легко, нечутно положив на землі.

– Так, ту ліпше, – буркотів він. – Буде тріпатися, то щоби не побудив других.

Андрій спав твердо. А тільки діткнувши головою мокрої підлоги, стрепенувся і закричав крізь сон:

– Ганю, рятуй!..

Бовдур, думаючи, що він збудився, швидко наляг йому коліном на груди, лівою рукою хопив за горло, а правою черкнув щомоці. Андрій затріпався і крикнув, але неголосно, бо горло було здавлене. Кров бухнула на Бовдурові руки. Той замахнувся ножем другий раз, чуючи, що Андрій сильно тріпочеться.

– Де гроші? Давай гроші! – шепотів він над Андрієм.

– Ох! – стогнав Андрій. – Гроші… в старостві… відобр…

Не докінчив. Вістря ножа в тій хвилі перетяло голосницю, перетяло жили аж до кості. Кров жбухнула сильніше, рухи тіла ставали чимраз слабші, аж зовсім перестали. Андрія Темери не стало… А його думки, його надії, чи й вони пропали разом з ним? Ні! Бо ті думки – то людськість, і він, леліючи їх, був тільки одною маленькою часткою людськості. А людськість тим тільки й жиє, що одні її частки раз у раз гинуть, а замість них нові повстають…

А Бовдур клячів над ним, мов громом прибитий. Гроші відобрано в старостві, – значиться, він задармо зарізав Андрія! Немов полуда, спало засліплення з його очей… Що він зробив?.. За що позбавив життя сесю молоду людину? Що за проклятий чар заляг був над ним?.. Він довго туманів над Андрієвим трупом, без думки, без руху, мов і сам труп. Його права рука все ще держала ніж, а ліва, миючись у Андрієвій крові, стискала молоде холодніюче горло…

Нараз чиясь холодна рука діткнула його плеча, і глибокий сонний голос сказав:

– Ти що ту робиш, Бовдуре?

Се був голос Стебельського, котрого збудило стогнання Андрія.

Бовдур нічого не відповів, не дрижав, не боявся, – клячів каменем над трупом Андрія.

– Що робиш тутка? – питав Стебельський, термосячи Бовдура за голе плече. – Чому не спиш?

Здавалося, що слова Стебельського і дотик його холодної руки звільна будили Бовдура з остовпіння. Він ворухнувся, підняв голову, віддихнув важко і сказав лагідним, майже веселим тоном, у котрім і сліду не було недавньої дикої жорстокості:

– Постій, побачиш кумедію.

– Та яку? – питав тихо Стебельський.

– Ну, вже будеш видіти.

Він устав, переступив через трупа, підійшов до дверей і обома руками, мов довбнями, щосили загримав о двері. Гуркотання те, нагле і проразливе, заглушило шум хуртовини надворі. Всі арештанти позривалися на ноги.

– Що ту таке? Що ту таке? – питали всі, стривожені.

– А пан де? Де пан Темера? – питав Митро, не чуючи коло себе Андрія.

Але Бовдур не слухав того гомону, стояв коло дверей і щомоці гримав кулаками.

– Та чи ти сказився, чи що? – кричав дід Панько. – Чого гримаєш? Що то має бути?

– Та якась комедія, – відповів Стебельський, – тілько не знати яка.

З вартівні донісся крик, прокляття. Се капрал збудився, хопив ліхтарню і, як був, у сорочці і штанах, прилетів ід дверям.

– Що ту за сто дідьків гримає? – кричав він. – Гримало би тобі по кишках. Чого хочеш?

– Отвори! – крикнув Бовдур, не перестаючи гримати.

– Та не будеш ти тихо, проклята почеревино! Та же як я отворю, то певно, що недармо!

– Отвори! Чуєш? – не переставав кричати Бовдур і гепнув кулаком у закілковану візитирку так, що вона пирсла аж до напротивної стіни.

– А, ти, злодіяко якийсь! – лютився капрал, поставив ліхтарню на підлогу і взявся розмикати колодку, пінячись зо злості, бо Бовдур за весь той час не переставав гримати. Але скоро тільки капрал відхилив двері і схилився, щоб пошукати ліхтарні, Бовдур розтворив їх цілком і стиснутим п’ястуком щосили зацідив капрала межи очі так, що той перевернувся без пам’яті на сіняний поміст, а лампа випала з його рук, розбилася і згасла.

– Я тобі, псе, казав – отвори! А ти не квапишся! Ну, маєш! – приговорював Бовдур, держачи двері нарозтвір.

– Гвалту! Рятуйте! Розбій! Гвалту! – зарипотів капрал.

Надбігли поліціяни з ліхтарнями.

– А ти, проклятий Бовдуре, що робиш? – скричали вони, кидаючися до нього.

– Мачку свічу отсему свинтухові! – відповів Бовдур супокійно. – Нехай трохи ліпше квапиться!

Поліціяни, мов звірі, верглися на Бовдура, але той одним скоком сховався до казні. Гурма за ким з ліхтарнями. Але як скоро давно невидане світло впало жовтим пластом насеред казні, всі поліціяни стали мов укопані і йойкнули мимоволі. Насеред казні, підпливаючи кров’ю, лежав труп Андрія, а коло нього, нахилений, клячів Бовдур і мочив руки в його крові.

– Господи, а ту що таке? – вирвалося всім з грудей.

– То я, то я таке зробив, – говорив стиха Бовдур. – Не вірите? Ось ніж, адіть, його власний!..

– І пощо ж ти, нелюде, позбавив його життя? – запитав дід Панько. Але Бовдур не відповідав на те питання, немов або не чув, або не розумів його. Він клячів над трупом і вдивлювався в його бліде, ще й по смерті хороше лице. І дивна зміна робилася з Бовдуром. Його власні риси, бачилось, м’якли, лагідніли… З очей щез гнилий блиск світячого порохна… Понурі гнівні складини на чолі вирівнювались… Здавалося, немов наново людський дух вступає в те тіло, що досі було мешканням якогось біса, якоїсь дикої, звірячої душі. І нараз сльози градом покотилися з Бовдурових очей… Він лицем припав до кровавого Андрійового лиця і важко-важко заридав.

– Братчику мій! Що я зробив з тобою! За що я тебе віку збавив? Свята, ясна душечко, прости мені, нелюдові! Що я зробив, що я зробив! Господи, що я зробив!..

Хвилю ще стояли арештанти і поліціяни, мов причаровані, над тою потрясаючою картиною і слухали Бовдурового голосіння. Але згоді схаменулися.

– Збирайся, паничу! – сказали до нього. – Тобі вже не ту місце. Час перенестися на нове помешкання. Не час тепер плакати!

Бовдур підвів очі і гнівно болісно поглянув на них.

– Прокляття на вас, посіпаки! – сказав він. – Адіть! – і він приложив руку до зіваючої рани Андрія, переділюючи її долонею впівперек на дві половині, – адіть, отсе моя половина, а отсе ваша половина! Се моя, а то ваша! Не бійтеся, тутка я спокутую за обі, але там є ще бог, справедливий, то він буде вмів розпізнати, котра моя половина, а котра ваша!..

Брязнули залізні пута, і Бовдур дався в них замкнути без супротивлення. А тим часом арештанти хрестилися та говорили молитви над трупом, тільки Митро плакав у кутику. Стебельський сидів на своїм місці, мовчав-мовчав, а далі мов не своїм голосом обізвався.

– Quidnam, domine? Diem supremum obiisti?

Не чуючи на те питання відповіді, він обернувся до Бовдура і, показуючи на нього рукою, сказав:

– Pereat homo, crescat humanitas!

Але, не можучи на лицях окружаючих дослідити ні похвали, ні догани своїй мудрості, він обернувся лицем до стіни і ляг спати.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 158 – 163.