5. Бійка селянина з Бовдуром

Іван Франко

В казні зчинився гомін. Сплячі побудилися, повставали, тільки Стебельський лежав на своїм місці та й Бовдур, підперши голову на лікоть, туманів у своїм куті, гризучи багу. Старий жид почав розпитувати Андрія зразу по-жидівськи, а відтак по-руськи, а сидячий побіч нього на підлозі мужик знов заплакав, хопив голову в руки і почав хитатися взад і вперед, усе приговорюючи перериваним голосом:

– І яка мене-е лиха доленька несла-а до сего Дрогообича! Не було мені сидіти спокійно в Борисла-аві або купити за тих нужде-енних п’ять шісток, що-м за-аробив, деякої муки для дітей, та й іти-и додому-у-у!..

– Також газда! – жартував дід. – Робив день у Бориславі, заробив п’ять шісток, а нині, при святі, вибрався до Дрогобича хліба купувати. Та й убрався, нівроку, як стрик на великдень! Штанці нічого, – легше йти, як на чоловіці того полотнища небагато телімбаєся. А гуня також празнична, – поли хотів підкасати, але, відай, через помилку повіддирав. А може, де в гостях був, та щирі приятелі не хотіли пустити, похапали за поли, ну, а грішному чоловікові годі всидіти, треба до міста, на людей подивитися, себе показати, та й трах, і поли лишив, і від добрих приятелів утік! А ту скоро йно показався, став коло косцьола, на самім виднім місці, аж зараз апостоли божі прискочили, та попід ребра, та: клінне вашеці, просимо до покоїв!

Чоловік плакав за час тої бесіди, другі сміялися.

– Діточки-и мої, – голосив він, – що там з вами станеся?.. Лишив я вас самих у хаті, дріб такий, без кришки хліба! Таже вони там погинуть з голоду, як я завтра не верну додому!..

– О, далеке ще тото завтра! – сказав чорноголовий жидок. – Було вертати нині, а не йти до Дрогобича за долею!

– От би-с мовчав та не різав мене без ножа! – скрикнув чоловік і, знов похиливши голову, захлипав, мов дитина.

– Та ні, – сказав він по хвилі рішуче, – вони мене мусять нині випустити. Що я їм винен? Чи я вкрав що, чи вбив кого? За що ж мене можуть держати?.. – І з тим словом він знявся з підлоги і став коло дверей, приложивши лице до забитої візитирки, де крізь невеличку шпарку видно було кусник сіней і мигали, мов тіні, проходячи сіньми поліціяни.

– Діду Паньку! – обізвався тим часом селянин, що лежав горілиць на ліжку. – Діду Паньку, чи не ви то вибрали мені з файки решту тютюну?

– Ні, не я, – відповів дід, – там у вас інший гість був.

– Хто такий? – спитав селянин, грізно насупивши густі чорні брови.

– А от наш «бургер»! Адіть, ще гризе мачку.

Селянин хвилю мовчав, гнівно поглядаючи в кут, де чапів Бовдур, а відтак, не кажучи й слова, підійшов ід Бовдурові і затиснутим кулаком ударив його так сильно зверха в голову, що Бовдур аж ковтнув головою о стіну.

– Ти, Бовдуре смердячий, чи я тобі раз казав, щоби ти не лазив до мене в гості! Не руш того, що моє! Зась тобі до моєї праці!

Замість відповіді Бовдур ногою щосили копнув селянина в живіт, хоть сам при тім такий почув біль у нозі, що аж йойкнув. Селянин захитався і оперся плечима о стіну.

– А грім же би тебе розбив! – крикнув він. – То ти ще так мені платиш за моє добро?

– Щоби тобі таке добро й на тамтім світі було, свиноїде! – крикнув і собі ж Бовдур, з натугою схапуючьсь на ноги. – То ти би за пушку недокурків чоловікові голову провалив.

– І око би-м вибрав за своє! – відказав селянин. – Що моє, того не рушай! Знаєш? Постарайся сам, то будеш мати. Я твого, певно, не рушу!

– Го, правда, не рушиш, доки буду пильнувати! А най-но лишень обернувся в другий бік, то зараз хапс! Знаємо ми таких!

Замість відповіді селянин замахнувся кулаком на Бовдура.

– Та що, жаль тобі тої мачки? – сказав той, понуро глядячи йому в лице. – На, маєш, коли тя так за нею зуб болить! – І Бовдур, сказавши те, виплюнув усю вже перегризену мачку селянинові в лице.

Потік чорний вонючий плин по лиці, по бороді, потік на сорочку, долі пазухою, лишаючи за собою чорні смуги. Дід Панько засміявся. Митро, тремтячи, скулився на своїм петеку, боячись бійки.

– Ну, що ж ти мені наробив? Що ж ти, псе, за тото варт? – прохрипів селянин здавленим з лютості голосом, підступаючи з кулаками до Бовдура.

– Я тобі віддав твоє, ще й з додатком! – відповів понуро Бовдур і, не чекаючи зачіпки, ждюхнув селянина коліном у живіт так сильно, що той йойкнув, захитався і, як довгий, гепнув на підлогу. Зчинивши теє, Бовдур знов спокійно ляг у свій кут, не звертаючи ніякої уваги на крик і лютування потовченого селянина.

– Се у нас «старший польовий», – сказав жартом дід Панько до Андрія, – він пильнує свого, як ока в голові, і все ладиться виймити тому Бовдурові око, але якось ще досі милосердиться над ним. А воно й варто, бігме, за жменю баги – око!

– А ви відки, газдо? – спитав Андрій селянина, але той, сапаючи гнівно, знов уже лежав на постелі, пакав люльку і завзято дивився на стелю, немов і не чув Андрійового запитання.

– Вони з Дорожова, – заговорив знов смішками дід Панько. – То велике село Дорожів, і жиють там великі вушобийники, великі палії та й великі злодії, що все сваряться за моє і твоє і так уже на тім помішалися, що наостанку ніхто не знає, що моє, а що твоє.

– От би-с, діду, стулив ворота та мовчав, а не молов дурниць! – буркнув на нього дорожівський.

– Ігій на твою голову, – відповів, сміючись, дід Панько, – і то тобі завкридно, ненажеро! Таже то чень не твоє, що я заговорю!.. От і єго, грішного, – говорив дальше дід Андрієві, – заперли також за «моє» та «твоє»: десь, у якогось жидика, купив шкіру за 30 крейцарів, а шкіра вартувала з півтора ринського. То жидик 30 кр[ейцарів] у руки та втеки, а його, наймита божого, жиди в руки та до Іванової хати!..

Дід знову засміявся, а з ним і Митро та чорноголовий жидик, котрого дід назвав був «кішіньковим майстром». Дорожівський не обзивався більше, тільки сопів, дуючи дим з рота просто до стелі. А Андрій за цілий той час стояв коло стіни край дідового ліжка, держачи перевішене на руці своє пальто. Ноги його боліли і тряслися, але він не міг перемогти себе, щоби сісти де-небудь у тоту нечисть та нехар, котрої гидився. Не можучи встояти на місці, він почав ходити по казні, протискаючися між ліжками і людьми, лежачими на землі, хоть і так не міг зробити більше п’яти-шести кроків. Усі погані та сумні факти арештантського життя, що разом, мов з відра, жбухнули на нього, морочили його голову, неслися в його думках якоюсь строкатою, безладною і скаженою метелицею. Вся нужда, вся погань, усе зопсуття, окружаюче його в тій тісній кліті і поза її стінами, по всім світі, на дні цілої людської суспільності, на котре й він тепер чувся зіпхнутим, ціле се людське горе своєю безмірною ваготою налягло на нього, обдало його широкими ціпкими своїми огнивами, заглушило в його душі його власне пекуче горе.

А там, за стінами сеї поганої кліті, на подвір’ї, залитім сонцем і вибрукованім гладкими плитами, реготалися голосно і здорово поліціяни, граючи в «кікса». Досередини чути було удари палестри о «кічку», чути було сміхи та спори, крик якихось жидів, переймлених на дорозі враз із стадом волів та загнаних на комунальне подвір’я. Чути було скрип залізної димавки, котрою хтось димав воду з керниці. Але більше не було чути нічого і видно не було нічого; все той самий понурий сумерк, тота сама заклята і недвижна тінь стояла на брудних, обхарканих стінах, на ліжках та на мокрій підлозі.

– Не знати, чи хоть вечір швидко буде, – сказав дід Панько, накладаючи тютюну до люльки. – А ви, пане, – спитав він Андрія, – не курите?

– Ні, не курю. Вже чого навчився, то навчився, а сего якось не міг навчитися!

– Ну, то ви ще щасливий чоловік. А я би бігме, здох оту, якби мені не дали курити. Все в мене на тиждень два скрутлики йде, – то ліпше купувати, ніж пачки.

Тим часом Митро, хотячи подивитися, чи довго ще до вечора, став на залізний кавалет ліжка, хопився простягнутими руками за віконну крату, підвівся на руках трохи догори і виглянув надвір. Але в тій хвилі почувся якийсь тріск, і, мов опарений, пустив Митро крату і впав на підлогу, вдарившися боком до залізного ліжка.

– А ти, злодюго якийсь, не можеш там сидіти каменем! Визирати будеш? – почувся знадвору крик капрала, котрий, переходячи саме тоді попід вікно з ремінною тріпачкою в руці, побачив Митрові руки на краті і вцідив по них щомоці тріпачкою. Охнув Митро, випрямився і з жалем поглянув на свої руки, на котрих півперек понабігали два широкі синці, мов дві ковбаски. Зо слізьми в очах, але з усміхом на устах він промовив до діда Панька: «Вже швидко сонічко зайде!» А відтак сів на ліжко, обтер рукавом сльози і почав хухати на болючі руки.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 127 – 131.