7. Кохана Ганя

Іван Франко

Мислі його, придавлені ваготою всіх нинішніх вражінь, зразу рвалися і путались. Йому мерещилися беззв’язні обривки тих картин, що він нинішнього дня бачив і чув, і палили його мозок своєю кричучою неправдою, морозили кров своєю безграничною поганню. Але поволі, поволі, коли темнота чимраз густіше заліплювала його тілесні очі, думка вспокоювалась, міцніла, порядкувалася, пам’ять запановувала над картинами уяви, дух його з трудом, але живо немов вигарбувався з сеї темної западні на ясні зорі, на чисті води, на вольний веселий світ, котрий він покинув нині рано, ах, не знати, на як довго!..

А світ той ніколи ще не видавався йому таким хорошим, таким веселим, таким вольним, як саме послідніми днями, як саме нинішнього поранку! Ніколи душа його не чулась такою сильною і смілою, як нині, саме перед страшним глибоким упадком. Ніколи тільки блискучих надій на будуще не роїлося в його голові, як саме нині, за кілька хвиль перед ударом, що мав їх усі в зароді розбити. Ніколи ще зоря любові не сяла для нього так ярко, так чудово, так принадно, як саме нині, перед тою хвилею, коли мала для нього загаснути – може й навіки!..

Ціле його життя пройшло в бідності й недостатку, в важкій боротьбі за прокормлення, за науку. Він кінчив школи круглим сиротою, без вітця, без матері, вдержуючися власною працею. Відмалку ще він привик до праці, полюбив науку і чим вищі класи проходив, тим з більшим запалом прикладався до науки. Найбільшою втіхою для нього було натрафити на хороших професорів, котрі вміли б зацікавити, давали би поле ученикові до власного мислення, заохочували би до власної праці. Поза науку, поза читання книжок шкільних і не шкільних він не знав світу, пройшов гімназію дитиною, аскетом і ще перед матурою почав слабувати на груди й на очі.

По матурі він для поправлення свого здоров’я поїхав до одного свого товариша в гори і там пізнав сестру його, Ганю. Не звісне досі чуття любові до женщини пробудилося в нім, почало будити його молоду кров, отворило звільна його очі на дійсне життя, розвіяло книжковий туман, крізь котрий він досі мало добачав дійсного світу. А й нове, університетське товариство, серед котрого він опинився, навело його на нові думки, розчинило перед його очима нові погляди на життя, на ціль науки, на ціль освіти і всіх людських змагань. І його давнє минуле стало перед ним у іншім світлі, многі з гімназії винесені переконання та вірування розвіялися без сліду. Се була важка внутрішня боротьба, довга й руйнуюча, і тільки любов піддержувала його в ній, додавала йому сили.

Разом з ним і Ганя, з котрою він живо переписувався, переходила всі фази розвитку думок, і та їх спільність кріпила їх до дальшого поступування по розпочатій дорозі. Вони вмовлялися – віддати життя своє боротьбі за свободу: свободу народу від чужовладства, свободу людини від пут, які на неї накладають другі люди і нещасно уладжені суспільні відносини, свободу праці, думки, науки, свободу серця і розуму. Вони розбирали між собою живо ті нові високі думки, слідили їх розвиток у цілім сучаснім світі, радувалися новими їх прихильниками, старалися угрунтувати на них увесь свій світогляд. Се були блаженні хвилі для Андрія і Гані, коли людина з людиною сходиться любимими думками, подає дружно руку на полі найсвятіших переконань!

Але обоїм ще чогось хибувало. Після гарячих спорів о теорії, після читання найкращих і найосновніших писань про занімаючий їх предмет, вони мимоволі заглядали одно одному в очі, глибоко-глибоко, немов старалися вислідити в них ще щось більше, як згідність теорій. їх очі палали огнем, гарячішим від огню переконань, їх уста тремтіли не словами наукових доказів, їх лиця паленілися не втіхою з відшуканої правди, їх кров грала живіше, коли зійшлися, і се була друга могуча сила, що перла їх ід собі. І не раз серед читання, серед гарячого теоретичного спору їх голос тремтів і звільна замирав на дрижачих устах, рука шукала руки, а очі любих очей і…

– Ах! – зойкнув півголосом Андрій, живіше забігавши по темній казні. – Чому ті хвилі так скоро минули, чому не тривали довше? Чому я мусив стратити тебе, навіки стратити, Ганю, щастя моє?..

З трепетом тривоги думка його перелітала через сумні, важкі часи переслідування, муки за його любимі погляди. Він бачив себе в тюрмі, перед судом, – йому поперед очі пересувалися їдкі безвстидні насмішки газетярські над його думкою, над його любвою. Він дрижав цілим тілом від тих споминок, немов від морозу. І далі йому прийшла на гадку його страта. Ганині родичі заказали йому бувати в їх домі, видатися з Ганею, переписуватися з нею, переловлювали листи, котрі він крадькома слав до неї, щоб у своїм горі обмінятися хоть кількома словами з коханою людиною. Швидко й того не мож було зробити… Ще два-три рази блисло йому його давнє щастя – на кілька хвиль, а відтак настала ніч, темна ніч горя, сумніву, розпуки… Ганю присилували вийти замуж за другого… Андрій переболів сесю страту, глядів на ню супокійно.

«Та що? Він чоловік добрий, щирий, він не приб’є її думки, не приглушить її серця, вона щаслива з ним, полюбила його… Але я!.. Що я без неї? Адже вона була моєю душею, моєю силою, моєю надією, – а що ж я тепер без душі, без сили, без надії?.. Труп! Ходячий до часу труп! Все, що я найдужче любив на світі, стало моїм горем. Якби я не був так усею душею полюбив єї, я був би тепер міг ще полюбити другу, найти втрачене щастя! Якби я не був так усею істотою полюбив свободи, не був би я тепер терпів неволі, або й неволя не була б мені такою ненависною, такою болючою!..»

І далі приходить йому на думку посліднє звидання з нею, вже замужньою, от тепер, учора, нині рано! Їх розмови, їх радість, перемішана з горем і жалем, усе те пече його, мучить, давить до землі. А прецінь він був щасливий, ох, який щасливий! Бо в ті хвилі він почув, що його давня любов не вистила, не завмерла, а жиє, палає, як давно, панує над його мислями, як давно, держить за поводи всі його бажання і жадоби, як давно… Правда, він тепер десять раз глибше почув свою страту; рана, загоєна вже з часом потроху, тепер відновилася, кров, утишена горем та недугою, знов розігралася; але що з того! З давньою любвою він почув у собі й давню силу, давню охоту до праці, до боротьби за волю…

– Ганю, серце моє, що ти зробила зо мною? – шептав він їй, упоєний труючим щастям.

– Що ж я зробила з тобою?.. Сам ти казав, що не в’яжеш мене… А я так багато, так багато перетерпіла задля тебе! Роки цілі!..

Сльози котяться з її очей, а він тисне її до серця, немов давні, хороші хвилі їх свобідної любові зовсім ще не минули.

– Ганю, доле моя, що ти зробила з собою? Чи буде у тебе досить сили опертися окружаючій погані, розвиватися і стояти за свободу, за добро, так як ми колись собі прирікали?

– Я не забула того, мій милий, і не забуду ніколи. А сили в мене стане. Мій чоловік поможе мені!

– А зо мною що станеся, Ганю? Хто мені поможе витривати на тяжкій дорозі, самому?..

Вона обіймає його і всміхається.

– Не бійся, милий мій! Не журися! Все ще добре буде, всі будемо щасливі, всі!..

Андрій хопився руками за голову і знов почав бігати по казні.

– Всі будемо щасливі, всі?! Ні, се помилка, Ганю! Всі будуть щасливі, колись, пізні внуки наші, котрі й не знатимуть того, що терпіли, як мучились діди їх та прадіди для їх щастя!.. А ми що? Одиниця серед міліонів! Яка ж єї ціна? І ми хочемо бути щасливі, коли міліони довкола нас у сльозах родяться й гинуть!.. Ні, mein Lieb; wir sollen beide elend sein. А ти не віриш тому? Побачиш! ..

Він ходив далі, широко отвореними очима вдивляючись, немов всисаючи в себе густу пітьму. І бачилось йому, що пітьма й справді плине в його нутро, всіми порами? заливає всі нерви, наповнює всі мускули, всі кості і жили, що вже не кров, а згущена пітьма котиться холодним потоком до його груді, до його серця. Його проняла судрож, йому лячно стало, але лиш на хвилю. Він хотів отрястися від того привиду, але швидко побачив, що се не привид, дійсна правда. І він ходив далі і все всисав у себе всіми порами нові хвилі холоднавої пітьми, наповнювався ними, мов губка, віддихав пітьмою, чув її холодний повів у горлі, в легких, усюди. І йому робилось чимраз легше. Біль утихав. Спомини німіли. Уява замерла і не сунула йому вже перед очі ніяких картин, ні вкритих ожеледою горя, ні залитих ярким світлом щастя, розігрітих огнем любові. Все заніміло, замерло, зупинилось.

Йому стало так легко, мов у літній купелі. Ось він хлюпочеться ледве чутно в чистих легких хвилях, що тихо-тихо, легенько-легенько повзуть круг нього, пестять його тіло. І ось йому протято жили – зовсім нечутно, зовсім без болю, і кров з них плине так лагідно, так солодко, так любо. Плине, випливає тота невсипуща, революційна кров бурлива, а на її місце починає без перепони, звільна обертатися в його жилах згущена, тягуча, холоднава – темнота… З останніми краплями крові гарячі сльози полились з Андрієвих очей. Далекий голос дзвона, мов удар грому, перервав тишу, ударив немов молотом у Андрієве ухо. Він зворухнувся, отямився.

– Ах, перша година, а я такий змучений, ледве живий! – прошептав він і напомацки почав шукати місця на ліжку побіч Митра.

– То ви, пане? – зашепотів пробуджений Митро. – Лягайте ось ту, я встану.

– Ні, ні, не треба, – відказав Андрій, – мені досить місця ось ту, коло тебе! – І він притулився побіч Митра, обнявши його рукою за шию. Ні, гаряча революційна кров ще не виплила з нього, сльози полились наново з його очей, він почав гарячо цілувати Митрове лице, і його гарячі сльози полились на молоде, дитиняче лице його непросвіченого брата.

– Ви чого плачете, пане? – спитав стиха Митро.

– Бо я нещасливий, Митре!

– Не плачте, – відказав хлопець. – Якось-то буде. Адіть, я може, ще нещасливіший від вас, та й не плачу!

Пітьма важким пластом залягла казню, придавила всі серця, що билися під її тиском: котре спокійно, котре тривожно, котре болісно, а котре щасливо. А на крайчику ліжка, обнявшися, заснули поруч себе дві молоді голови, просвічена поруч непросвіченої, і спали так спокійно, немов про ніяке горе їм ніколи й не снилося.

Примітки

wir sollen beide elend sein – Г. Гейне, Ліричні інтермеццо, 19. В перекладі Лесі Українки: .

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 135 – 139.