9. Бовдур зчиняє бійку за хліб

Іван Франко

Забряжчала колодка, отворилися двері, – се вернулися з міста арештанти з закупленими живностями. Почався гамір. Дід Панько роздавав хліби, сіль, тютюн, цибулю, хто на що гроші дав. Арештанти посідали, де хто міг, і почали їсти. Бовдур, котрий нині був, очевидячки, роздразнений, проклинав півголосом діда Панька, що йому дав такий малий хлібець, а сьому чорномазому підсвинкові такий великий.

– Та-бо його за 19 кр[ейцарів], а твій за 14, – толкував дід, не зважаючи на Бовдурову клятьбу.

– Штирнайцять би тобі зубів випало, торбею! – відворкнув замість відповіді Бовдур і почав по-вовчому кусати свій хліб, не краючи, ні ламаючи.

– Та на ти ножя, Бовдуре, – сказав Митро.

– Нащо? Хіба тобі голову відрізати! – гаркнув Бовдур і вкусив усім ротом кусак хліба. В його руках був уже з цілого лиш невеличкий крайчик.

І Андрій забрався до їди. Він покраяв принесену ковбасу на рівні кусники і розділив між усіх, нікого не минаючи. Дорожівський і Бовдур ані словом не подякували, а Бовдур узяв поданий кусник і, не обзираючи його навіть, кинув у рот, мов у пропасть.

Дивлячись збоку на те, як їв Бовдур, можна було подумати, що сей чоловік страшенно голоден, – з такою ненажерливою захланністю теребив він свій хліб, так швидко щезали в його роті величезні кусаки хліба. Ще другі й не прибралися гаразд до своїх хлібів, а вже Бовдур не мав свого ані крихітки. Одну хвилю він сумно поглядав на свої порожні руки, а на його лиці виднілася така голодна мука, немовби він від кількох день не мав і кришки хліба в устах. Андрій поглянув на нього і напудився того неситого виразу лиця і тої ненаїдності Бовдура. Йому здавалося, що Бовдур міг би тепер з’їсти першого-ліпшого чоловіка цілого і що він от-от кинеться на котрого арештанта і відкроїть йому зубами такий самий кусак живого тіла, як ті кусаки хліба, що безслідно пощезали в його роті.

– Чи він у вас завсігди такий голоден? – питав Андрій діда, з відразою відвертаючись від Бовдура.

Дід поглянув і також живо відвернувся.

– А тобі що, Бовдуре? – спитав він. – Шальга на тебе находить, та хочеш людей кусати, чи що? – А відтак, обертаючись до Андрія, дід додав: – Ні, то лиш нині йому щось таке сталося, чи нетлю з’їв, чи що. А звичайно звантажить отак цілий хлібець, вип’є з півскіпця води і лягає в божий час на своїм місці.

– Може, се й шальга, не знаю, – відказав понуро Бовдур, – але я їсти хочу.

– А може би, пан були ласкаві заждати, аж їм слуги з трахтирні принесуть печеню, – дразнив дід.

– Я їсти хочу, голоден! – повторив з тупим упором Бовдур.

– Ну, то їдж, або хто тобі боронить? – сказав чорноголовий жидок.

– Не борониш? – звернувся до нього Бовдур, впиваючись очима в надпочатий великий хліб, що лежав перед жидком. – Не борониш, ну, то добре. Давай! – І він простяг обі руки до хліба. Жидик хопив хліб з-перед рук Бовдура.

– Давай! – крикнув Бовдур, і його очі заблищали якимось страшним огнем. – Давай, бо або твоя смерть, або моя!

– Овва, – передразнювався жидок, – або моя, або твоя! Що має моя смерть бути? За що? Вступися по добру та хирій, бо я їсти хочу.

– А я також хочу, – відказав лагідніше Бовдур. – Давай сюди хліба!

– Чи ти стікся, чи що? Чого ти мене вчепився? – крикнув жидик. – Вже-сь попустився Митра, то до мене лізеш!

– Давай хліба, давай, змилуйся надо мною! – лебедів плачливим голосом Бовдур, але його очі загорялися чим страшнішим огнем.

– Будь ласкав, Бовдурику, любчику, – відказав так само лагідно жидик, – іди собі з богом до дідька!

Замість відповіді на сесю побожну відправу Бовдур високо підоймив оба кулаки і разом, мов дві довбеньки, спустив їх на голову жидика. Мов сокирою підтятий, повалився жидик додолу, а кров з носа і з рота булькнула і полилася на хліб, на поміст, на ноги Бовдура. Але жидик не кричав. Тільки отямившись, він мов скажений схопився на коліна і обома руками впився нігтями в голі попухлі Бовдурові ноги. Бовдур глухо заревів з болю, почав копати ногами, але не міг позбутися жидика. Він хопив його одною рукою за волоси, а другою почав гримати в плечі, але жидик не пускав, а чимраз глибше вдавлював острі нігті в Бовдурове тіло, аж з-під кождого нігтя кров виступила. Бовдур, не пускаючи жидикового волосся, сіпнувся взад, і жидик упав лицем на поміст. Але й тут ще він не пустив голосу з уст, тільки, швидко хопивши закровавлений хліб, замахнувся і наосліп ударив ним Бовдура в живіт, аж тому загелкотіло в нутрі. Бовдур пустив волосся і хопився обома руками за живіт, немов побоявся, щоб той, як розбита бочка, не розлетівся на кусні. А тим часом жидик піднявся з хлібом на рівні ноги. Його лице, посиніле з болю і злості, було ціле майже в крові, з очей виступали сльози, губи розбиті, віддулись, а зуби міцно стялися – отак він випрямився і, не кажучи й слова, замахнувся на Бовдура другий раз важким бохонцем хліба.

– Та розбороніть їх, бійтеся бога! – кричав остовпілий з переляку Андрій, відвертаючи очі від того страшного виду. Він був дуже вразливий на всякий біль, а на чужий більше, як на свій, і йому здавалося, що кождий удар влучає в нього.

– Аякже, ще чого нестало! – відповів дід, їдячи дальше спокійно. – Не треба. Таже їм то потрібно, трохи розрушатися, розімнятися… на печінки легше. А ще як із себе троха тої поганої крові зцідять, то вже й геть-геть їм полегшає. Дайте лишень спокій, вони так, як ті собаки: погризуться та й полижуться. А якби хто брався їх розборонювати, то я не знати о що заложуся, що вони б оба кинулися на того.

А тим часом борці, запінені, спосочені, стояли наготові і ждали, хто кого перший ударить. Але лиш хвилю ждали, а відтак оба, мов на коменду, кинулися на себе. Бовдур ударив жидка кулаком по руці, і з неї випав хліб, а зате жидок лівою рукою заїхав Бовдурові межи очі. Відтак зчепилися разом, і вже не видно було, хто кого б’є, штовхає, дре, калічить, аж поки оба не попадали на підлогу і, не пускаючи один другого з рук, разом, мов два звірі, не заревіли: «Гвалту! Гвалту! Ратуйте!»

На крик влетів до казні капрал з тріпачкою в руці, а видячи борців покровавлених на землі, кричачих і все ще не перестаючих дертися, обернув тріпачку «старшим кінцем», т[о] є[сть] взяв ремінь у руку, а дерев’яним держаком почав наосліп цідити обох куди попало. Залускала ручка о кістки, загепала о набрескле, напухле тіло, мов о подушку, – а борці ще не пускалися, ще не переставали кричати, мов пацюки, котрим незручний різник лихо встромив ніж у груди. Капрал розлютився й собі ж і, не кажучи нічого, почав обох частувати кінцями чобіт попід ребра. Аж тим способом йому вдалося розборонити їх. Вони попускали один одного і розпирслися по кутах, але капрал не переставав лущити їх держаком, куди тільки міг засягнути.

– А, драби! А, злодії! А, опришки! – шипів задиханий капрал. – То вам не досить одного лиха, ще битися будете? Пождіть, гадюки, я вас навчу!

– Та то він мене зачепив! – заревів жидок з плачем. – Хотів мені видерти мій хліб! Що я йому винен?

– А ти, пацюку нешкребтаний! – рипів капрал, і знов на Бовдурову спину посипалися держаки, мов град. Бовдур мовчав, зігнувшись в дугу, аж поки капрал не втомився і не перестав бити.

– Га, пожди, навчу я тебе другим хліб відбирати! Мало тобі свого, ненаїде мерзенний? – кричав капрал, ідучи до дверей.

– Мало! – глухо, понуро відповів Бовдур.

– Що, ти ще пащеку рознімаєш? – лютився капрал, замахуючись здалека тріпачкою. – Не будеш мовчати, ти, гною смердячий? Отже, пожди, як тобі сего мало, то й того не будеш видів! Пропосться троха. Не будеш такий скорий до бійки. Навмисне буду просив пана вахмістра, аби тобі завтра нічого не дали! Будеш ти мені свистав, чекай! А ви ту пам’ятайте собі, – обернувся капрал до прочих арештантів, – не дайте йому ніхто й понюхати нічого! Най песя кров знає, як битися! А скоро що почне, зараз мене кличте, я йому зроблю справу!

Понура, важка мовчанка настала в казні по виході капрала. Щось немов усім здавило горло, кусник хліба не йшов нікому в рот. Усі чули, що те, що сталося перед їх очима, надто вже погане і нелюдське.

Тільки Стебельський, сидячи на підлозі на тім самім місці, де звичайно спав, їв спокійно свій хліб, закусував маленькими кусниками ковбаси, а коли настала цілковита глуха тиша в казні, він, обертаючися до Андрія і обводячи рукою кругом по казні сказав:

– Homo homini lupus!

Андрій, блідий, як смерть устав і обернувся до Бовдура, тремтячого, скуленого в куті, закровавленого і синього, як боз, але той вид відобрав йому оп’ять силу, – він не міг і слова промовити, стояв та дивився з виразом глибокого болю на лиці.

– А видиш, треба тобі було того? – відозвався дід Панько, беручися знов до їди.

Бовдур мовчав.

– Бовдуре, – промовив нарешті Андрій, – як ти такий голоден, то було сказати мені, я й так свого хліба не з’їм. Пощо було бійку зачинати, я тобі дам хліба, кілько хочеш…

І він узяв свій хліб, відкроїв з нього невеличкий кусник для себе, а решту подав Бовдурові.

– Не треба мені твого хліба! Жри сам! Давися! – ревнув Бовдур, не підводячи очей догори, і шпурнув поданим хлібом під ліжко. Андрій задеревів зо страху та з дива і, не кажучи й слова, відступився. А Митро поліз під ліжко, підняв хліб, обтер, поцілував і положив перед Андрієм.

– А тобі, тумане, що такого? – сказав грізно дід Панько до Бовдура. – Пощо святим хлібом мечеш? Кольки би тя сперли, ти, відміно якась!

– Вас усіх най зіпруть, – буркнув Бовдур, – усіх! І мене про мене!..

Сказавши те, він ударив кулаком о підлогу, аж луск пішов, а відтак звився в клубак і ляг на своє місце.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 144 – 149.