3. Дід Панько. Митро. Стебельський

Іван Франко

– А відки ви, пане?– перший спитав Андрія дід.

– З Тернополя.

– Ба, та що з вами сталося, що вас ту загнали?

– А що сталося! Я скінчив у Львові школи, ну, і їхав сюди на село до одного товариша вчитися з ним. Але, звичайне, чоловік не чуєся ні в чім злім, то й лиха не надівся. Не брав я з собою ніяких паперів, ані паса, нічого, – ну а ту нараз приїздимо, здибають нас шандарі серед дороги, зачинають мене питати, відка й що, – повиділи, що в мене нема паперів, та й завернули мене сюда, до староства. Староство випитало, що й як, та й сказало мене завести сюда, – кажуть, що мя хоче шупасом відставити аж там, де я родився. Та й таке моє!

– Н-ну, то також! – сказав дід. – От, бачите, паночку, моє також подібне. Я, коли знаєте, з Волощі, – ту село таке є, недалічко відси. Служив у воську… відстрілили ногу в Ниталії, ну, а як був до воська нездалий, то й відпустили мене. Прийшов я на щудлі додому, нема нічого… хоть жебрай або хоть з голоду гинь, все одно. А ту, видите, чоловік ще чуєся в силі, встид жебрати, а робити коло хліба годі без ноги. Пішов я до Борислава. Там робота не така, стояча, при корбі. Робив я там щось з десять літ… от, заробляв, щоби животіти… Але, по правді кажучи, бувало й недоїсться, а все відложилося якусь там часточку за про слабість та старість… Ну, і грошик до грошика, призбиралося дещо і одежини троха придбалося… Звичайне, чоловік живий, живе й гадає… Аж нараз дав пан-біг недугу… звалило мене так за одним разом, якби взяв та косою підтяв. Вилежав я шість місяців у жида в якійсь комірчині… щастя, що ще не з-за зими. Виходжу якраз зі снігом. Що ж тут робити?.. Гроші за той час розслизлися, одежу треба було позаставляти… чоловік по слабості лежав би ще, а ту жид виганяє, бо вже нема чим платити… На роботу ставати – сили нема… Доленько моя нещасна! Що ту мені діяти? А далі виджу, що куди круть, туди круть, а іншої ради нема, взяв я, – встид не встид – пошив торби та й пішов по хатах за жебраним хлібом. Ну, богу дякувати, якось я тоту зиму тяжку перебув, а отсе з весною хотів назад ставати на роботу, коли се здибають мене шандарі, он ту за Майданом. – А ти відки, «дзяду»? – А, – кажу, – з Волощі. – Що, то ти не знаєш, що тепер заказано чужим дідам ходити по селах? Кожде село має само свого діда вдержувати, а волочитися не вольно. – Та я, – кажу, – не дід; я тілько ось кілька раз пішов випросити кусник хліба, бо-м слабував, заробити не міг… – Але де там, не дали мені й договорити… ще один, дай му боже царство небесне, в потилицю гопнув так, що аж єм лисого вола побачив, та й потягли до староства. А ту пан заступник старости – самого старости не було, вмер – навіть не переслухав мене, а зараз віддав до «малого суду» за волоцюзтво. Засудили мене на дві неділі арешту і на цюпас до мого села. Відсидів же я ті дві неділі, а відтак мене перевели сюда, та й ту я вже, богу небесному дякувати, от у п’ятницю буде півтора місяця, як кисну. І нібито рахуєся, що не на карі, а ту най бог заступить, щоби й кара така була!.. Пекла не треба, не то що! Та й не знати, доки ще тото буде, бо ту якось не квапляться, і гадки не мають!

– Ну, і як же ви ту сидите раз у раз? – питав Андрій. – На прохід ту не пускають?

– Е, де ту який прохід! – відповів дід, усміхаючись. – Але пускати пускають… щодень зрана йдемо місто замітати.

– Всі?

– Ні, от я та й Митро, сесь от малий бойчук, та й Стебельський, он той у шматах, а більше ніхто.

– Ну, а решта – не виходять ніколи на свіжий воздух?

– Та не виходять, хіба що часом отсей газда йде на місто за хлібом. Ну, а отсего старого жида та й тоту плачущу Магдалину в півтори штанці та й в півгуни, то нині лише що привели, то ще не знаю, що з ними буде. Та от жид, то він уже сидів тамій у Бориславі щось зо два місяці до цюпасу, – то каже, що вже єго папери прийшли, та й десь завтра – позавтру піде. Ми оба добре ся знаємо, – тяг, неборачисько, зо мною корбу в Бориславі довгі роки. А тепер, адіть, усіх з Борислава женуть цюпасом, хто не має книжки. Та й його злапали.

Андрій поглядів на нужденне сухе лице жида, що здавалося немов зроблене з патичків і обтягнене бурим поморщеним саф’яном. Тяжке хрипіння в груді віщувало, що сьому чоловікові недовго вже жити на світі, а вся його постать аж надто голосно говорила, що й минуле його життя було не життя, а вічне нидіння та бідування.

– Щира то душа, – говорив дальше дід, – золоте серце. Щоби сам не знати в якій біді, то ніколи не буде перед другими розводити своїх жалів, а вже другого пожалує й поможе чим може, так як рідний брат. То таких жидів ви небагато найдете, бігме, що небагато. От, звичайне, зріс межи нашими людьми, бідував, працював сам відмалу так, як наш чоловік, то тепер, якби не та борода, не пейси та не тота бекеша, то по єго натурі ніхто би не сказав, що то жид!

– Ну, а як же ж ви ту жиєте? – питав Андрій, розглядаючи ближе казню, до котрої його очі почали звільна привикати. Він побачив залізну піч, вмуровану до половини в стіну в головах того ліжка, на котрім дід лежав, а на печі побачив великий житній хліб, який продають передміщанки щодень на дрогобицькім ринку.

– Та як жиємо, – відповів дід, – хлібом жиємо та й по всему.

– Самим хлібом?

– Самим хлібом.

– А теплого нічого?

– Е, паночку, вже, богу дякувати, півтора місяця, як в моїм роті не було нічого теплого! Та й відки ту взяти?, Чоловік дістане на день тих 14 кр[ейцарів], то що ж за них купиш. За 10 кр[ейцарів] хліба на день мало, а ту би ще солі купити, цибулі десь-колись, та й по грошех. От, адіть, беру що другий день по такому хлібові, – коштує 20 кр[ейцарів], – часом мені з него лишиться кусник на третій день, то вже тогди й купую сиру до цибулі. Якби гроші, то би мож купити на місті теплих фляків, коли ж бо що, мищина така, як долоня, та й 5 кр[ейцарів], що я тим наїмся?.. Волю вже цибулі купити, то маю того ціле наруччя, є що до хліба на цілий день. А от тоті другі, нівроку, то й того не мають; як возьме оден з другим той хлібець за 10 кр[ейцарів] рано перед себе, то не лишить і кришки, з’їсть усе, а відтак чекає аж до другого рана. Лиш от той бойчук робить так, як я, що бере великий хліб на два дні, то ще якось виходить. Але він би міг ліпше стояти, бо не може їсти того сухого хліба; тілько що тоті ту, – дід показав ногою просто себе на сплячого скуленого хлопця, – тоті забирають у него. Свій з’їдять рано, а з полудня до него, так, як до своєї комори: – Митре, давай хліба! – А він, дурень, дає.

– Та щьо ж я буду хліб держяти, а вони будуть голодувати, – відозвався дзвінким голосом Митро, і чудовий лагідний усміх розлився по його хорошім лиці, заіскрився в його великих очах, додаючи їм ще більше краси і принадності.

– Ну, ну, ти, дурнику, повидів би ти, що би вони тобі сказали, якби вони мали, а ти не мав та голодував. Випросив би ти у них, але хіба каменя голову провалити!

– Та щьо, – сказав Митро попросту, – то я би й не просив у них.

– А ти за що ту? – спитав Андрій Митра, обертаючись до нього. – За що тебе сюди затащили? Кому ти голову провалив?

Митро засміявся.

– Та нікому, – сказав він, по-бойківськи протягаючи голос а. – Мене взяли з Борислава, що книжки не маю.

– А ти відки?

– Та з Дзвіняччя. Мама вмерли ще на «коляру», а тато відтак зачяли пити, продали грунт, далі й хату задовжили, а тої осени взяли та й умерли. А я пак щьо мав робити? Ішли наші парубки до Борислава, та й я з ними. Ну, та щьо я зароблю? Ні згодитися не вмію, ні потягнути не здужяю, от хіба до млинка, та щьо з кибля вибирати, – ну, то за то платили по штири, а найбільше по п’ять шусток. Перезимував я там якось, а на весну хотів іти де в службу, аж ту мене взяли.

– І довго сидиш?

– Та вже от місяць, – сказав Митро спокійно своїм рівним дзвінким, мало що не дитинячим голосом. – Ми ту всі з Борислава, – говорив далі Митро, – лиш от Стебельський ні.

– Ну, той собі, правду сказавши, сам біду найшов, – сказав, сумно всміхаючись, дід. – Учений чоловік, «гімназію» кінчив, усі класи, а тілько, видите, ту (дід помотав долонею коло чола) щось єму хибує. Писав у Самборі при старостві, відтак, каже, у якогось адвоката, а далі зовсім опустився.

– Діду, діду, – перебив його в’ялий, мов півсонний, голос Стебельського, – та говоріть-бо по правді! Що то значить «зовсім опустився»? Як-то я так зовсім опустився?

Дід усміхнувся.

– Та видите, – сказав він до Андрія, – почало єго щось гризти та лоточити всередині. «Що се, – каже, – я роблю? Пишу оту, а до чого те писання здале? Тілько люди від него плачуть та проклинають. А я за те ще від них гроші беру!» Ну, і так єму ті людські сльози збридили писання, що взяв та й покинув. Своє панське шмаття попродав і почав усе сам собі робити. Гляньте лишень на єго мундур! Се він сам собі таке викравцював!

– Чоловік, котрий у всьому сам собі не може вистарчити, – проговорив знов Стебельський, вперши блудний взір у темний кут казні, – мусить затягати довг у других. А хто затягає довг, той довжник… мусить віддавати. А як не має що віддавати і не знає як віддавати? А ту вірителі – хлопи, баби… плачуть і кленуть! Спати не можна вночі… страшно… все чуєш плач і прокляття! А найгірше ті діти – такі нужденні, голі, попухлі… і не кленуть, тілько плачуть і вмирають. Як мухи гинуть… Я через два роки заснути на волос не міг, усе той плач уночі чув. І мусив покинути все. А як почав сам собі вистарчати у всім, то легше стало.

– Як же ж ви самі собі вистарчали? – запитав його Темера.

– Як? – І Стебельський звернув свої мляві очі на нього. – Попросту. Роблю лиш те, що на пожиток іде: коплю, воду ношу, худобу пасу. Їм тілько те, що зароблю. Одягаюся в те, що сам собі зладжу. Сплю на землі. А перша річ – м’яса не їсти і пера до рук не брати. Бо м’ясо доводить чоловіка до дикості, а перо в людських руках стаєся страшніше, ніж львові пазури, тигрові зуби і гадюча отрута.

– Ну, видите, – сказав дід, коли Стебельський скінчив свою промову, – все у него такі річі по голові шибають. Ну, а так він хлоп здоровий. І робучий, нема що казати, а щирий такий! Уже як що робить, то всю силу, всю душу в те кладе. Отже, кажу вам, покинув панство і наймився у якогось господаря на службу. Та що, і там не міг довго витримати.

– Ба, та як його витримати, – сказав рівнодушно Стебельський, – коли господар – багач, слуг понаймав, сам нічого не робить, а слугу, скоро що-небудь, та й трах у лице.

– Отаке єго всюди було! – сміючися, сказав дід. – Зовсім так, як то приповідають, що дурня і в церкві б’ють. А шкода єго! Вчений чоловік, з попівського роду. І книжки має ще свої, читати не зарікся. Навіть сюди з собою привіз, та поліціяни відібрали.

– То відки ж він сюди приїхав?

– Та, чуєте, з Самбора. Там, у Самборі, він жив довгі літа, ніхто єму нічого не казав, аж нараз сеї весни зачув якось, що поклич ся стала, кличуть резервістів до зицирки. А він, бачите, родився в тутешнім циркулі та й узявся приїхав сюди, ніби до воська ставитися. А в него вже абшит є, ще відколи пальці відморозив.

– А він же як пальці відморозив?

– Кажу вам, що у него в голові… теє… «Ну, – розказував мені, – іду я раз зимою, а мороз був тріскучий; іду до Самбора десь з якогось села, а на дорозі якесь зелізо лежить, штаби кусень, чи що. – Е, – каже, – гадаю собі, чиясь згуба, треба віддати до поліції, най оголосять!» Та й узяв, дурень, тото зелізо в голу руку і ніс більше, як милю…

– Півтори милі, – поправив рівнодушно сам Стебельський, котрий, лежачи на землі, слухав сеї бесіди. Андрій озирнувся на нього, а дід балакав дальше, немов то й нічого його не обходило, що Стебельський слухав його бесіду. – Приносить до поліції, а там усі в сміх. Ба, далі хочуть брати від него те зелізо, а ту, гов, зелізо прикипіло до руки. Зараз єго до шпиталю, але що, не було ради, мусив дохтор повідрізувати пальці.

Стебельський, мов на ствердження сеї бесіди, підняв догори праву руку, на котрій усі пальці були поврізувані по перший кичеренок.

– А шкода єго, вчений чоловік, та й нікому нічого злого не вдіє, спокійний. Також єго мають везти на місце вродження, вже ось місяць сидить. Та й ще держать єго ту в такій муці, і не досить на тім, щодня дають єму 14 кр[ейдарів] з єго власних грошей. Бо як єго поліціяни спіймали, таки на двірци, скоро йно приїхав, то відобрали тутка у него той абшит та й 39 ринських і з тих грошей єго й годують.

– І свідоцтво шкільне з осьмої класи, – доповнив Стебельський, – три книжці, 39 ринських і свідоцтво шкільне з осьмої класи, – пробубонів ще раз, немов учився напам’ять сього речення. А відтак підвівся на підлозі, сів і, обертаючи своє біляве лице без барви і без виразу до Андрія, спитав:

– Et dominus, intelligit latine?

– Intelligo.

– Et germanice?

– Intelligo.

– Und Sie… Sie kennen die allgemeine Geschichte von Gindely, – die hat man mir abgenommen, – drei Bände: Geschichte des Alterthums, Geschichte des Mittelalters und die., die Geschichte der neuen Zeit.

– Вчений чоловік… розумна голова… – лепотів сам про себе дід, – та й шкода єго, що так пішов! То вже така їх фамелія… І мати-небіжка так пішла…

– Et quas scholas, dominus absolvit? – питав дальше Стебельський.

– Я був у Львові на філософічнім виділі.

– Ergo, philosophiam majorem!

– Ні, – сказав Андрій, – філософія одна, нема меншої ані більшої, хіба є менше фальшива і більше фальшива, – впрочім, і то ще господь святий знає!

Стебельський слухав тих слів з випуленими очима, немов не розумів з них і одної йоти, відтак схилив голову і ляг назад на мокру, слизьку від харкотиння підлогу.

Примітки

з Волощі – села, нині Дрогобицького району Львівської області.

повісті «На дні»

Географія повісті цілком реальна, всі названі в ній села можна подивитись на карті.

з Дзвіняччя – Нині такого села на Львівщині немає. Оскільки я – професіонал в галузі адміністративного поділу України, я можу припустити, що Франко мав на увазі село Горішній Дзвиняч. Воно знаходилось біля с.Шандровець Турківського району; коли в 1945 р. прокладався новий радянсько-польський кордон, це село потрапило в прикордонну смугу і було виселене, і після цього так і не відродилося.

allgemeine Geschichte von Gindely – Антон Гінделі (Gindely, 1829 – 1892), професор історії у Празі.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 15, с. 116 – 122.