І

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Звуть мене Луї Руб’є, Від роду мені сімдесят літ. Я родився в селі Сен-Жорі, що лежить о кілька миль за Тулузою над Гаронною. Чотирнадцять літ бився я з землицею із-за одного хліба. Аж накінці я таки добився достатку, і перед кількома днями був я ще одним із найзаможніших господарів на всю околицю.

Бачилося – наш дім був благословенний. Щастя запустило в нім коріння. Сонце сприяло нам, – і я не тямлю вже лихого урожаю. При господарстві в ту пору жило нас мало що не дванадцятеро люду. Найперше, я сам, ще крепкий, робив як голова родини; дальше – мій брат П’єр, старий кавалер, абшитований фельдфебель, молодший від мене кількома роками; потім – сестра Агата, що замешкала у нас по смерті свойого мужа, – король-баба, превеликого росту і така весела, що, було, як розрегочеться, то її сміх чути було на другім кінці села.

А потім ішов і весь наш приплодок: син Жак, його жінка Роза й їх три доньки: Еме, Вероніка та Марі. Найстарша, заміжня за Сиприєном Бонюна, статним мужчиною, з яким мала вже двоє діточок: одному поступило вже було на третій рік, а другий мав лише десять місяців. Середуща донька від місяця вже була посватана і мала вийти заміж за Гаспара Рабюто. Наймолодша, правдива панночка, шістнадцятилітня дівчинка, – та така вам біла та жовтокоса, що бачилося, – їй би було лиш у дворі якім родитися. Отже, числом було нас усіх десятеро.

Як бачите, небагато хибувало до дванадцяти. Я був дідом і прадідом. Коли ми сідали за стіл, то сестра Агата сідала мені по правій руці, а брат П’єр – по лівій, діти розміщувались кругом по старшині літ, а голови йшли одні за одними все нижче й нижче, мов по драбині, аж до десятимісячного хлопчика, що вже, мов дорослий, їв сам свій росіл. То-то б вам було чути, як покалатували ложки по тарілках! А то вам усі, від малого до великого, упрятувалися так справно, що ану! А що за радість бувала у нас під час обіду, що за бесіди, що за сміхи! Я чув, як гордість і щастя розгрівали мою кров, коли діти простягали до мене руки, лепечучи:

– Дідусю, мені хлібця! А укрійте ж бо більше! Мені грубший шматок!

То були щасливі часи. Робота при господарстві йшла, мов на машині, – всякий працював приспівуючи. Вечорами брат П’єр заводив забави, розповідав історії про своє вояцьке життя. Тітка Агата щонеділі пекла калачики для наших дівчат. Марі вміла співати набожних, і так-то вона їх виводила своїм голосочком, що твій найліпший дяк. Вона подобала на святу з жовтими косами на плечах і з ручками, зложеними поверх фартушка.

Дім ми добудували на другий поверх, коли Еме вийшла за Сиприєна, і бувало, жартом говоримо, що прийдеться знов його надбудувати, як Вероніка вийде за Гаспара, так що, – най-ко, най-ко, – дім виросте аж під небеса, коли прийдеться надбудувати його за кождим весіллям. А річ була в тім, що нам страх як не хотілося розставатися. Ми були б, мабуть, воліли виставити цілу слободу на своїм обійсті, на своїй землі. Коли родина при купі, любо жити і вмирати там, де вирослося.

Нинішнього року місяць май вигодив прекрасний. Давно вже не показувало на такий урожай. Того-таки дня ми з Жаком, моїм сином, якраз покінчили всю весняну роботу. Вийшли ми з дому десь коло третьої з полудня. Наші пастівники понад берегом Гаронни стелилися, мов темно-зелена, майже чорна скатерть. Трава була на лікоть заввишки, а живий пліт, насаджений торічного літа, пускав уже прекрасні парості. Відси ми перейшли до нив і виноградників. Усього понаскуповували ми шматочками в міру того, як у нас прибувало достатку. Збіжжя піднімалося густо. Виноградники в повнім цвіті обіцювали незвичайний збір. Жак, усміхаючись своїм добродушним сміхом і клеплючи мене по плечі, приговорював:

– Ну, татуню, буде вам хлібця і вина на старості літ!.. Скажіть, де ви стрітили Господа, як ви вимолили у нього, аби золотим дощем скроплював ваші ниви?..

Лучалося не раз, що ми таким способом нагадували свою давнішу нужду. Жакова правда: мені дійсно, мабуть, пощастило найти ласку у якого святого або й у самого Господа, бо все, що лише діялося в нашому краю, йшло якраз мені на пожиток. Чи град перепаде, – то мов навмисне мине наші поля. Чи у сусідів прокинеться зараза на виногради, – наші виноградники стоять нетикані, сказав би, стіною обведені. Вкінці ми звикли уважати все се зовсім справедливим. Ми нікому не творили пакості, то й гадали, що ми заслужили на своє щастя.

Вертаючи, ми обійшли іншими частками, які ми мали по другім боці села. Шовковнича плантація зачинала розростатися, а мигдалові дерева приносили вже ладний доходець. Ми весело балакали, придумували і се й те. Як-то ми – скоро б лиш на потрібні гроші отягнутися – прикупимо ще деякі частки, аби всі порозкидані шматки, що вже були у нас, злучити разом, і таким способом станемося властителями цілого кругленького кута. У нас було вже наскладано дещо потрібних грошенят, а урожаї нинішнього літа, коли лиш додержить, дадуть напевно змогу довести все діло до ладу.

Підходячи до хати, ми побачили Розу, що нетерпливо махала на нас і кричала:

– Ходіте ж бо швидше!

Одна з наших коров отелилася двома телятами. Се порушило всіх немало. Тітка Агата похитувала взад і вперед своєю масивною статтю. Дівчата розглядали телят. Народження тих двох близнят видавалося новим благословенством нашого дому. Ще недавно мусили ми будувати кілька нових хлівів для худоби. Була в нас уже ціла сотня штук різного скоту, коней, коров, а особливо багато овець.

– Щасливий день сьогодні, – сказав я. – Нехай і так! Вип’ємо на те щастя бутельочку вина!

Тим часом Роза відвела нас набік і сказала, що Гаспар, наречений Вероніки, жде на мене. Прийшов, каже, умовитися, коли має бути весілля. Вона задержала його до обіду. Гаспар, найстарший син одного господаря із сельця Моранж, був високий двадцятилітній парубок, знаний у цілій околиці задля своєї незвичайної сили. На празнику в Тулузі він поборов Марсіяля, голосного борця-удальця наших сторін. Притім дуже добрий хлопець, золоте серце, тільки надто вже несмілий!.. За кождим разом рум’янівся, коли Вероніка спокійно гляділа йому в очі.

Я просив Розу, щоб покликала його. Він лишився було надворі і помагав служницям розвішувати шмаття по поливанні. Коли увійшов до хати, де ми сиділи, Жак обернувся до мене і сказав:

– А ось і він, татуню.

– Що ж, – сказав я, – ти прийшов, небоже, питати, який день би нам вибрати на великий празник?

– А так, дідусю Руб’є, – відповів він і сильно запаленівся.

– Нема сорому, сину! – говорив я. – Коли хочеш, то назначимо весілля на святу Фелісіте, 10-го липня. Сьогодні маємо 23-го червня, – так ось лишається тобі несповна двадцять день чекати. Мою бідну небіжечку жінку звали Фелісіте, – її день принесе вам щастя. Що ж? Чи так? Пристаєш?

– Пристаю! Дуже добре!.. В день святої Фелісіте, дідусю Руб’є.

І він обрадував нас, Жака і мене, такими ударами по руках, що один був би запевно вистарчив, аби збити з ніг крепкого бика. Потім обняв Розу, називаючи її мамою. Той здоровенний парубіка з величезними кулаками любив Вероніку так сильно, що навіть їда і пиття не йшло йому до душі. Говорив нам, що певно би занедужав, якби ми відказали йому.

– Тепер, – сказав я, – ти пообідаєш з нами, правда? Ну, кожде на своє місце! Я голоден, як той вовк!

Нас сіло того вечора за стіл одинадцятеро. Гаспара посадили поруч з Веронікою. Вдивляючись у неї, він забував про їду. Був такий щасливий в її сусідстві, що не раз грубі сльози навертались йому на очі.

Сиприєн і Еме, що перед несповна трьома літами побралися, зиркали одне на одного та всміхалися. Жак і Роза, яких подружжю вже махнуло двадцять і п’ять літ, держали себе притвердше, але й вони украдком переглипувалися такими поглядами, в яких виднілася ще давня любов. Щодо мене, то мені мовби вертали молоді літа, коли я поглядав на двоє закоханих дурників, що переміняли наш родинний сільський обід на правдивий тихий рай.

А що за смачний росіл сьорбали ми того вечора! Тітка Агата, у якої все жартики вертілися на язиці, трошки пересолила свої дотепи. Приходилось уговкувати її. Потім бідолаха П’єр узявся розповідати про свої любовні пригоди з одною панночкою в Ліоні. На щастя, було вже по обіді. Всі заговорили всуміш. Я приніс із погреба дві бутельки вина. Всі стукнули склянками, бажаючи всього найкращого Гаспарові і Вероніці. У нас то в звичаю так говорити. Під «усім найкращим» розуміємо, аби в подружжі не бувало бійки та лайки, а прибувало б дітей та череватих мішків з грішми. Потім узяли співати. Гаспар умів любовних пісень на старий лад. Під кінець попросили Марі, щоб заспівала набожної. Вона встала; її голос, високий і дзвінкий, мов сопілочка, так і тремтить в ухах.

Під час її співу я приступив до вікна. Гаспар наблизився до мене. Я спитав його:

– А що? Не чувати у вас нічого новенького?

– Нічого, – відповів. – Балакають щось про зливні дощі, що впали сими днями. Бояться, щоб не наробили шкоди.

Дійсно, попередніми днями дощ лляв без перерви мало не 60 годин. Гаронна дуже піднялася відучора. Та ми довіряли їй, і доки не виступила з берегів, ми не мали чого жалуватисй на її сусідство. Вона робила нам не одну дружню послугу, а її водяне дзеркало було таке гарне і спокійне… Крім того, селянин нерадо розстається зі своєю норою, навіть і тоді, коли вона грозить завалитися на його голову.

– Ба, – відповів я, здвигаючи плечима, – нічого не буде. Чи раз то буває? Ріка гороїжиться, сказати: сердита чогось… А опісля одної ночі й утишиться, опаде в береги, і посумирніє, що твій баранчик. Побачиш, синку, що й на сей раз лише дурно люди тривожаться. Поглянь-но лише, яка чудова погода!

І рукою вказав я йому на небо. Було вже по сьомій: сонечко спускалося. Боже, що за синява! Все небо було голубе, як безмежна голуба скатерть, до разочку чиста. Сонце, заходячи, розсипало по ній немов золотий пісок. Згори плила тиха радість, спокій і мир усе ширше й ширше обнімали весь небозвід. Замітно було, що сон наближається. Все мов уколисувало, присипляло звільна, поволеньки.

Ніколи наше село не показувало веселішого, безжурнішого вигляду, як саме того вечора. Дахівки на хатах немов тліли в рожевих відблисках заходу. Здалека долітав до мене сміх одної сусідки, а там дзвеніли голоски дітей з дороги, проти нас: діти, мабуть, розпочали якусь шумну забаву. Крім того, чути було злагоджене віддаленням бегетання та блеяння худоби, що її заганяли до стаєн, і всі змішані голоси, які чути по селі в затишний вечір.

Грубий голос Гаронни продовжав також без упину своє рокотання, та для мене гуділо воно незамітно, мені видавалось самою тишиною – так сильно я вже привик до того шуму. Мало-помалу небо блідло: село лягало на спочинок. То був вечір прегарного дня. Мені здавалося, що наше щастя, багаті урожаї, дім повен достатку, розмова Вероніки, – спускались на нас чистою росою з ясного та безхмарного неба. Отсей день, лягаючи на спочинок, посилав нам урочисте прощальне благословенство.

Я знов перейшов насеред хати. Всі жінки балакали. Взагалі було шумно, як належиться. Я всміхався…

Нараз із села, здавалося, сонного і тихого, почувся крик розпуки і загибелі:

– Гаронна! Гаронна!

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 394 – 399.