VI
Еміль Золя
Переклад Івана Франка
Яким світом і пощо я живий? Казали мені, що мешканці Сентина рано-вранці, о шостій годині, приїхали до нас на човнах і найшли мене без пам’яті сидячого на димнику. Ах, чому повінь була така люта, що не взяла мене разом зі всіма моїми тоді, коли я не тямив свого горя?..
Сам я, старець, учепився за життя! Всі мої погибли: діти в пеленках, унучечки-дівчата, молоді подружжя, старі подружжя. Лиш я жию, як сухий мох, твердий, а крухий, що приріс до каменюки. Якби стало у мене відваги, я поступив би, як П’єр. Я сказав би: «Буде з мене! Будьте здорові!» і кинувся б у Гаронну, щоб піти туди ж, куди пішли всі. У мене не лишилося ані одного з моїх дітей – мій дім розвалений, поля замулені. Де ті вечори, коли ми сиділи біля стола: старші – всередині, молодші – по боках, а мене окружала і огрівала їх веселість?
Де ви, славні дні жнив і збірки винограду, коли ми всі враз ішли до роботи і вертали, гордячися та радуючися нашими багатствами! О, мої вродливчики-внуки і чудові винниці! Красуні-дочки і золоті ниви! Вся радість моєї старості, жива нагорода за ціле життя праці і любові! Коли то все погибло, Господи, пощо ж ти хочеш, щоб я жив?..
Нівідки мені й потіхи. Підмоги не хочу. Свої поля віддам людям, у яких лишилися діти. У них стане смілості очистити землю від намулу і взятися знов до її управи. У кого нема дітей, тому досить кутика, де скінчити життя. Я найду собі кутик умирати. У мене лишилось лиш одно, остатнє: я хотів відшукати тіла всіх своїх дітей і похоронити їх на нашім кладовищі, де би щодень міг ходити на їх могилки.
Але Гаронна забрала їх у мене багато. Троє чи четверо з них найдено між розвалинами будинків, але їх закопано разом з чужими трупами інших жертв, заки ще я вернув із Сентина, куди мене завезено. Розповідали, що багато трупів, унесених рікою, повитягали з води в Тулузі! Я рішився поспішити туди розпитати, надіючися, що прибуду ще на час, аби відшукати хоч кого-небудь із дорогих серцю покійників.
А що за страховища в Тулузі! Коло двох тисяч домів розвалених; сімсот люда погибло; всі мости позривані; ціле передмістя загладжене і занесене намулом. Що за страшенні образи! Двадцять тисяч людей без покрівлі, без одежі й хліба. Ціле місто в смродах від гниючих трупів і в страху перед погрозою зарази. Всюди жалоба – всі вулиці аж кишать похоронними процесіями. Людська добра воля тут заслаба, щоб позатикати глибокі рани. А я проходив біля того горя, біля всіх тих розвалин, не видячи нічого. Власне горе, власна руїна давили мене.
Мені сказали, що дійсно много трупів повитягали з ріки. Але їх усіх уже позакопувано довгими рядами в однім куті кладовища. Та на всякий випадок познімано з лиць незнайомих фотографічні портрети. Між тими сумними образами найшов я портрет Гаспара й Вероніки. Суджені так і лишились сполученими по смерті в гарячім утиску, обмінюючися мертвими устами шлюбним поцілуєм. Так сильно сплелися задеревілими руками, що прийшлось би ламати їм кості, аби розділити їх. Так вони разом і змальовані – так разом і спочивають під землею.
Вони лишень і лишились мені – той страшний портрет двох дітей-вродливців. Обпухлі, покалічені, вони й на споганених обличчях заховали печать героїзму і величности любові. Дивлюсь на них – і плачу.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 422 – 423.