IV

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Не знаю, як довго стояли ми отак безтямно після тої муки. Коли я прокинувся, вода ще підбула. Вона вже полоскала дахівки нашого дому. Покрівля перемінилася на вузенький островик над поверхністю величезних мас води. Направо й наліво доми, мабуть, порозвалювалися. Ми тепер були зовсім одинокі, відрізані від усього. Довкола нас розливалося страшне море.

– Ми плинемо, – шептала Роза, хапаючися дахівок.

Ми всі почули якесь гойдання, мовби покрівлю знесло і вона зробилася плотом. Колихання води довкола нас завертало нам голови. Та коли ми вдивлялися в церковну дзвіницю, що непохитно стояла проти нас, нам перестав крутитися світ. Ми доконалися, що находимося на давнім місці і що привидний рух походить від дрожання нашої хати.

Вода зачала вже свою облогу проти нашого дому. Він стояв саме півперек нової течії. Досі вона йшла вниз вулицею, але купи розвалин загатили її, а потік звернув з дороги і утворив довкола нас бурхливий вир. Облога велася, немов по всім воєнним правилам, систематично, – не бракувало й стіноломів і інших обложних причандалів.

Скоро лиш яка делина, обломок або дошка пропливали коло течії, вона зараз хапала їх, покрутила ними мінуту і пускала на нас, мов тараном, і вже не випускала їх: відносила назад і гримала знов о стіну з подвійною силою. Удари повторялися правильно, уперто, влучаючи все в одно й те саме місце. Незабаром уже десять або двадцять таких делин нападали на нас зо всіх боків.

Вода ревла, перла цілим своїм тягарем, насилала до нас щораз нові купи хвиль, що піддержували силу бервен. Піна бризкала високо і обмочувала наші ноги. Стіни глухо тріщали. Дім наповнився вже водою і дуднів, тріскаючи у всіх в’язаннях. Часами, коли штурм робився сильнішим і бервена били з більшим розмахом, виділося нам, що всьому вже кінець, що стіни валяться і крізь вибиті діри ми падемо в пащеку свойого лютого ворога. Гаспар відважився злізти на сам край покрівлі. Йому пощастило захопити невеличку делину, яку приволік до себе своїми міцними руками.

– Треба нам боронитися! – закричав.

Жак і собі ж старався спіймати довгу жердку. П’єр поміг йому. Я проклинав старість, що відняла мені сили і засудила на непотріба, на безпомічну дитину. Почалася оборона, велетенський поєдинок, боротьба між трьома мужчинами і океаном. Гаспар, придержуючи своє бервено, підстерігав дерев’яні тарани течії і круто відтручував їх, коли підпливали близько. Порівно з ним працювали також Жак і П’єр довгими жердками, відпихаючи пливучі обломки, яких удари могли бути для нас пагубні.

Отся боротьба тяглася добру годину. Вони пантрували на всі боки, перебігали з одного кінця на другий, мусили одночасно відбивати десять нападів. Та помалу-малу отсе завзяття вдарило їм до голови. Мов божевільні, вони кидали наруги на океан, били по водах і грозили їм. Гаспар махав бервеном, лускав ним по хвилях, штовхав, мов ворога в груди при кулачній боротьбі. Мов коваль о ковало, так лускав він без упину з безумним запалом.

Але хвилі мовби й не завважували сього. Уперто, спокійно та непохибно вони наносили удари. Бервена не залишали своєї наладженої роботи, мовби їх попихала якась зла сила. Вони видавалися живими єствами: так хитро і проворно вони ухилялися від ударів, що їм грозили, і так уперто будь-що-будь перлися, щоб ударити о дім в націлене місце. Жак і П’єр опустили руки. Вони сіли на покрівлі, змучені, обезсилені. Гаспар у остатнім пориві підставив на течію своє оружжя. Вона вирвала у нього бервено з рук і прийнялася знов пробивати ним новий пролом. Боротися далі було неможливо.

Хвилина була страшенна. Жінки дрожали і напружено слідили за обороною. Вони уважали нашу побіду рятунком: не чули небезпеки, коли не чули глухих ударів делин, від котрих їм кождий раз здавалося, що дім розпадеться. Вони всі, забувши переляк, повставали, щоб ліпше видіти. Та коли побачили безоружного Гаспара, коли побачили, що П’єр і Жак ледве дишуть від утоми, зачали вголос заводити, стративши надію. Дім знов сильно трясся, тремтів під нашими ногами, а як деколи стукнуло сильніше, вони всі разом видавали довгий, протяжний окрик.

Марі й Вероніка кинулись собі в обійми. Вони повторяли роздираючим голосом усе ті самі слова, зойк тривоги, що й досі все дзвенить мені в ухах:

– Я не хочу вмирати, Боже мій! Не хочу вмирати!

Роза тихомирила їх. Вона хотіла потішити їх, додати їм відваги. А сама вся тряслася, піднімала голову і повторяла впівголос за ними:

– Боже мій! Не хочу вмирати!

Одна тітка Агата не говорила ні слова. Вона вже не молилася, ні хрестилася. Гляділа без думки в далечінь і старалася всміхатись, коли стрічала мій погляд. Вода ще підійшла. Вона вже обмивала дахівки. Годі було чекати якої помочі. Крики причувалися нам здалека. На хвилечку привиділося нам, що не дуже далеко від нас промелькнули дві ліхтарні. Потім усе втихло, і лише жовта скатерть розстелювала свою голу, безберіжну поверхність. Мешканців Сентина, у яких були човни, запевно раніше, як нас, захопила повінь. А тим часом ми нарікали на них і думали, що вони підло поквапилися сховати себе самих від небезпеки. Розпука робила нас несправедливими.

Однако ж Гаспар поновив свої обходи довкола покрівлі. Нараз закликав нас.

– Ходіть сюди, помагайте мені! Держіться міцно!

З жердкою в руках він чатував на велику чорну масу, що поволі надпливала до нас. То була величезна покрівля із шпихліра, збита з сильних дощок. Вода знесла її в цілості, і вона плавала тепер, мов пором. Коли підійшла поближче, Гаспар зачепив її жердкою, але його шарпнуло, і він ще раз закричав до нас, аби ми помагали йому. Ми держали його міцно, обнявши за пояс. Скоро лиш пором попався в течію, то сам від себе причалив до нашої покрівлі та ще й гепнувсь о неї з такою силою, що ми злякалися, щоб і сам не розлетівся. Гаспар сміло скочив на той імпровізований пором, який посилала нам доля. Він обдивляв його зо всіх боків, щоб переконатися, чи втримає нас, а за той час П’єр і Жак придержували його з покрівлі, щоб не відплив; Гаспар сміявся і сказав весело:

– Ось, дідусю, і наш рятунок… Не плачте ви, жіноцтво!.. Та ж се пором, як дріт! Глядіть, я навіть ніг не промочив. Він донесе нас усіх. На нім будемо, мов дома.

Та для ліпшої обезпеки він загадав іще скріпити той пором. Ловив бервена, що плавали довкола і прив’язував їх до нього мотузами, котрі П'єр на всякий випадок забрав був із хати, коли ми вибиралися з долішнього поверху. Гаспар раз перегнувся і впав у воду, та на наш крик відповів лише сміхом. Вода його знає. Недармо він пропливав цілі кілометри по Гаронні. Він вернув знов на покрівлю, обтрясся і сказав:

– Ну, сідайте! Годі тратити час!

Жінки поклякали, дякували Богу. Гаспар зніс на руках Вероніку й Марі на пором і посадив їх насередині. Роза і тітка Агата самі позсувалися по дахівках і намістилися побіч молодих дівчат. В тій хвилі я обернувся в сторону дзвіниці. Там усе ще стояла Еме, не дуже далеко від нас. Вона держалася комина і піддержувала на зведених угору руках дітей. Вода сягала їй уже до пояса.

– Не турбуйтеся, дідусю, – прошептав до мене Гаспар. – Ми по дорозі заберемо й її, прирікаю вам се!

П’єр і Жак були вже на поромі. Я й собі скочив на нього. Він перехилився трохи на один бік, але дійсно був досить сильний, щоб видержати нашу вагу. Гаспар вкінці остатній зліз із покрівлі. Він нагадав нам ловити жердки, яких захопив декілька й сам. Вони мали служити нам за весла. А сам узяв предовгий дрюк, яким орудував дуже справно. Ми дали йому волю бути за керманича. На його розказ оперлися ми всі своїми жердками о дім, аби відіпхнути пором.

Та він мовби приріс до нашої покрівлі, і, невважаючи на всяку свою натугу, ми не могли відчалити. Ледве що ми здужали, напершися всіма силами на дрюки, відділитися від дому на два-три метри, коли течія сердито знов прибивала нас до нього. А той маневр не був без небезпеки, бо кождий удар був такий дужий, що наш дощаник грозив за кождим разом розбитися на кусники.

І знов ми пізнали свою безсилість. Ми вважали себе урятованими, а тим часом усе-таки були в руках ревучого моря. Мій страх навіть збільшився. Я жалував, що жіноцтво покинуло покрівлю. Тут кождої хвилі, думалось мені, вони можуть перевернутися, і в моїй уяві вони вже ось-ось боролися зі смертю. Та коли я натякнув на те, щоб ми вертали, то всі кричали в один голос:

– Ні, ні! Попробуємо ще! Волимо тут умирати!

Гаспар не сміявся більше. Ми всі мовчали понуро і силкувалися відчалити, наново напираючи на жердки і подвоюючи натиск. П’єрові прийшла гадка вернутися на покрівлю і відти, при помочі мотуза перетягнути нас наліво. Таким способом він добув нас із течії. Коли знов зіскочив на пором, уже легко могли ми відчалити і виплисти на отверте місце.

Гаспар нагадав свою обіцянку забрати по дорозі нашу бідну Еме, якої жалібний завід іще не втихав. Та в тій цілі треба було переїхати вулицю, де була страшенна течія, проти якої ми даремно боролися. Він з німим запитанням звернув на мене свій зір. Я зовсім стратив голову. Ніколи ще не лютилася в моїм нутрі така страшна боротьба. Для вирятування нещасливої приходилося наражати на небезпеку життя вісьмох душ. Я завагувався на хвильку, та сил не стало устояти проти її роздираючого крику, що все ще розлягався посеред ночі, мов стогін конання.

– Так, так! – відповів я Гаспарові. – Ми не можемо відплисти без неї.

Він звісив голову, та не сказав ані словечка, і почав кермувати поромом, опираючися дрюком о всі стіни, які вистарчали. Ми минули сусідній дім, переїхали над своїми стайнями, та ледве тільки виїхали на вулицю, крикнули всі враз. Течія вхопила нас з новою силою, поволокла нас і понесла знов до нашого дому. Ми хиталися дві-три секунди. Нас несло, мов стебелинку, так бистро, що крик наш урвався аж серед страшного удару порома о дахівки. Щось затріщало, поколені дошки рознеслися – і нас усіх розкидало.

Не знаю, що діялося дальше. Пригадую собі лише, що падучи, видів я Агату, розпростерту на охрест на воді: одежа піддержувала її, та вона опускалася, закинувши голову назад, без боротьби, мов нежива.

Проникливий біль протверезив мене. То П’єр волік мене за волосся по дахівках. Я лежав і озирався довкола, зовсім без пам’яті. П’єр кинувся в воду. Я видів, як він плавав у розпуці, відшукуючи щось у воді. В нестямі, з якої я ще не вийшов, я дуже здивувався, коли нараз побачив Гаспара на тім місці, де пронер П’єр: парубок держав на руках Вероніку. Положив її обік мене, знов кинувся в глибінь і видобув із неї Марі, білу, як віск, усю закоценілу і недвижну, так що я вважав її мертвою. А він кинувся третій раз, та вже дармо. П’єр показався обік нього. Вони щось говорили, показували один одному, та я не міг чути нічого. Коли вони, втомлені, вернули на покрівлю, я закричав:

– А тітка Агата? А Жак? А Роза?

Вони покивали головами. Густі сльози скотились у них із очей. Із деяких їх слів зрозумів я сяк-так, що Жакові, мабуть, розбило голову ударом о делину. Роза вхопилася за труп мужа і пропала з ним у безодні. Тітка Агата щезла. Гаспар догадувався, що течія занесла її трупа в дім під нами куди-небудь крізь отворене вікно.

Встаючи, я нагадав собі Еме і повернув голову до покрівлі, де перед кількома мінутами вона ще стояла. Та води ще прибуло. Еме вмовкла. Я добачив лише її дві закостенілі руки, що ще піддержували дітей над водою. Потім усе щезло. Вода все покрила рівною, гладкою скатертю, що сріблилася в соннім місячнім світлі.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 411 – 416.