II

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Ми вибігли надвір.

Сен-Жорі лежить в кітловині, що тягнеться здовж берега, віддалена від ріки на яких п’ятсот метрів. Ряди високих тополь, що ними обсаджені сіножаті, закривають собою Гаронну.

Від нас не було видно нічого. Але зловіщий зойк: «Гаронна! Гаронна!» не переставав лунати.

Нараз на широку дорогу, що вилася поперед нами, вибігли два мужчини і три жінки. Одна з них несла на руках дитинку. Без пам’яті зі страху вони кричали і бігли вдоскіць по твердій землі. Часами обзиралися, а їх лиця були так переполошені, немовби за їх слідами гналася ціла тічня вовків.

– Що таке з ними? – спитав Сиприєн. – Діду, бачите ви що-небудь?

– Ні, ні, – кажу я, – і листок не ворухнеться, не то що.

Дійсно, ціла лінія круговиду лежала недвижно і спокійно. Та я не встиг іще договорити остатніх слів, як у нас усіх разом вирвався крик. Слідом за втікачами, з-поміж пнів тополь, поверх густих пучків трави побачили ми ціле стадо сірих і жовтих валів, що карбульци скакали одні поверх других, мов дикі звірі. Зо всіх боків набігали, піднімалися хвилі, ригаючи клубами піни, мов заслинена пащека скаженого пса. Цілі потоки грубими масами напирали один на другий, а їх безконечні ряди потрясали землю глухим шумом свойого ваговитого бігу. Величезні боввани одним скоком перевалювалися через менші, мовби напосілися на те, аби їх перегнати. Вони перлися, товпилися і рвалися наперед, мов бики, що вирвалися на свободу, а по їх напорі мож було догадуватися сили і величини їх рядів, що розтягались більше як на двадцять кілометрів навколо.

Ми й собі ж видали тепер окрик розпуки:

– Гаронна! Гаронна!

Два чоловіки і три жінки бігли дорогою все швидше й швидше. Чули, що страшенна погоня за ними також прискорює бігу. Грізні стада бовванів занимали вже собою цілу лінію видокругу. Вони вже вистроїлися в непроглядні ряди, клубилися, метались і падали з громовим ревом правильної, бойової стрілянини. Під їх ударами повалилися три тополі. Їх стрункі пні заколихались і щезли, мов і не були. Направо й наліво хвилі гризли й друхотали всякі перешкоди, які їм попалися. Дерев’яну хатинку, мур, порозпрягані вози знесло і потрощило, мов стеблинки.

Та втікачі-люди, бачилось, були головною ціллю погоні. Хвилі пінились за їх слідами, все ближче і ближче підступали до них, все голосніший і грізніший піднімали ревіт за кождим захопленим ступником землі. Далі, коли їм навтямилося гнати за жертвами, що пильнували втекти від них, узялися за хитрощі. Скотилися величезним водопадом з одного крутого заколінка дороги і такою штукою перегородили нещасним усі дороги – розлилися перед їх ногами широким ставом.

Та люди бігли дальше без віддиху, розбризкуючи воду величезними кроками. Вони вже не кричали. Переляк онімив і отуманив їх. Вода, піднімаючись, спиняла їх хід і поволі та сильно наступала на них. Величезна хвиля наскочила на жінку, що несла дитину, вхопила її за підбоки і звалила з ніг. Та вона ще здужала піднятися. Побігла дальше. Аж тут другі хвилі надігнали, кинулись їй на плечі, на руки, – потягли її своїми зеленкуватими пащеками, люто потрясаючи нею. І все погнало улицею долі селом.

– Живо! Живо! – закричав я. – Ходім на поверх. Дім міцний. Нам нема чого боятися!

Для ліпшої безпеки ми відразу вилізли на другий поверх. Дівчата йшли попереду. Я обставав при тім, щоб я входив остатній. А втім, я навіть не мав коли ніг замочити. Дім стояв на пригірку, що піднімався на два метри над дорогою. Вода поволі, тихо похлюпуючи, входила на обору. Мушу сказати, що в той час ми були дуже перелякані.

– Ну, – говорив Жак, бажаючи успокоїти сім’ю, – нічого не буде. Чи тямите, татуню, в 55 році у нас також вода була на оборі. Вона піднялася на лікоть, а потім спокійнісінько упала.

– А все ж се дуже недобре для поля, – півголосом зітхнув Сиприєн.

– Ні, ні, де там! То нічого не пошкодить, – сказав я, побачивши перелякані лиця женщин.

Еме уклала діток на постелі. Вона сиділа при них, а обік неї – Вероніка й Марі. Тітка Агата заходилася розігріти бутельку вина, що її видобула, щоб додати заохоти товариству. Жак і Роза стояли при однім вікні, дивлячися крізь нього. Я стояв при другім з братом, Сиприєном і Гаспаром.

– Ходіть сюди! – крикнув я служницям, що бігали по оборі по коліна в воді. – Не стійте там у мокроті.

– А що ж з худобою? – відповіли вони. – Таже доразу переполохана! Ось-ось повривається і поколеться в стайнях.

– Не бійтеся! Лишіть худобу, кажу вам, сюди ходіть. Та вже побачимо, що буде дальше. Треба буде щось радити.

Я знав, що коли небезпека побільшиться, то рятунок худоби буде неможливий. Та я уважав, що непотрібно тривожити всіх. Я силкувався навіть скільки мож удавати себе спокійним. Опершися о варцаб, я бесідував, продивляючись, як піднімалася повінь.

Вода, розпочавши облогу села, опанувала його аж до найменших закаулків і обхопила його зі всіх боків. Люті напади та наскоки хвиль перестали, вода з глибини круговиду розстелювалася довкола всіх будинків і стискала їх у своїх тісних обіймах. Кітловина, на якої дні стояло наше село, перемінилася в озеро. Вода на нашій оборі дійшла незабаром на лікоть заввишки. Я видів, як вона все піднімалася, та запевнював усіх, що вона лишиться на одній висоті і пробував навіть твердити, що вже опадає.

– Ти мусиш тут заночувати, сину, – обернувся я до Гаспара. – А втім, за кілька годин, може, дороги будуть вільні… Чи як ти гадаєш?..

Він мовчки поглянув на мене. Його лице було страшно бліде. Я завважив, що швидко по тім погляд його перекинувся на Вероніку з виразом безмежної тривоги.

Було десь коло пів до дев’ятої. Надворі було ще дуже видно. Понурі сиві мряки стояли під глибокою синявою неба. Служниці, йдучи нагору, дуже впору захопили з собою дві лампи. Я велів засвітити їх, гадаючи, що їх світло хоч трохи розвеселить кімнату, в якій ми сиділи, і де вже ставало темно.

Агата висунула стіл насеред хати і хотіла розпочати гру в карти. Добра душа! Її очі часто старалися здибатися з моїм поглядом. У неї то лиш було на гадці, аби зацитькати дітей. Вона заховала всю свою твердість і веселість: сміялася, аби прогнати тривогу, яку чула довкола себе. Почалася гра. Тітуся насилу позасаджала за стіл Еме, Вероніку і Марі. Всунула їм у руки карти і сама взялася грати з якимось завзяттям, тасувала, знімала, здавала гру і приправляла ще все нібито веселою, безжурною балачкою, так що її голос майже заглушував шум води надворі.

Та наша молодіж не в силах була забавлятися. Дівчата сиділи, побілівши як полотно. Їх руки дрожали, мов у лихоманці. Вони знехотя прислухувались, не могли зайнятися забавою і в гарячковій дрожі розсипали карти. Щодві-три мінути гра зупинялася. То одна, то друга оберталася і пошепки питала мене:

– А що, дідусю, все ще підіймається?

Вода піднімалася страшенно бистро. Я, сміючися, відповідав:

– Ні, ні! Бавтеся собі спокійно. Нема чого лякатися.

Ніколи ще моє серце не завмирало таким туском. Від часу до часу якийсь смертельний холод обхоплював мої ноги і розливався по цілому тілі. Я знаками показав мужчинам, аби стали при вікнах і заслонили собою страшний вид. Ми старалися всміхатися, пообертавшися лицями на хату, де лампа кидала на стіл своє супокійне світляне колесо. Пригадувалися мені наші зимові вечори, коли ми всі збиралися довкола сього стола. Я видів той сам тихий, родинний кружок, повен теплої щирості і любові. І рівночасно, коли тут усе так, так тихо, я чув за спиною грізне виття ріки, що з кождою хвилькою піднімалася вище й вище.

– Луї, – сказав до мене брат, поглянувши в долину, – вода вже лиш на три лікті від вікна… Треба подумати…

Я потис його за руку на знак, аби мовчав. Але годі було скривати небезпеку. В стайнях билася наша худоба. Нараз почули ми страшні ревоти і крики перепудженої скотини. Коні ірзали потрясаючим, диким голосом, що так прошибає серце, так далеко розлягається, коли кінь находиться в небезпеці смерті.

– Боже мій, Боже мій! – скрикнула Еме, скочила на ноги і тисла кулаками виски, трясучися, мов у сильних судорогах. За нею позіскакували інші – і годі було їх спинити. Кинулись до вікон. Заглянувши в них, вони так і завмерли. Мовчали випростувані – тривога піднімала вгору їх волосся.

Мряки загусли. Мляве світло блимало над сивавою поверхністю. Бліде небо подобало на білий рубець, накинений на лице конаючої землі. В віддалі тяглися пасмуги диму, мовби роз’ярені води дихали гнівом. Все мішалося. Світло рештиною сил боролося з напливом загибелі і гасло в пітьмі смерті. Ні одного людського голосу, лиш бовтання щораз то більшого моря та ревіт і ірзання худоби в хлівах наповняли повітря.

– Боже мій, Боже мій! – повторяли женщини пошепки, немов боялися заговорити голосніше.

В тій самій хвилині внизу щось сильно затріщало. Скаженіючи зо страху, худоба розламала стаєнні двері. І ми бачили, як їх усіх за чергою несли поперед нас жовті вали, як вони відбивались, захлистувались і напослідок піддавалися переможним, непоборним заливам. Вівці плили, мов сухе листя, густо, пластами, крутячися в величезних чорториях. Корови і коні боролися, ішли, далі-далі тратили землю з-під ніг. Особливо наш сірий не хотів умирати. Ставав дуба, витягав шию, дув, форкав так сильно, як ковальський міх. Але вперті хвилі не випускали добичі, валилися йому на крижі, били по боках… Ми бачили наостанку, як він піддався і перестав боротися.

Тоді й ми підняли крик. Окрики виривалися з грудей якось без нашої волі. Ми чули потребу кричати. Простягаючи руки до всіх тих дорогих звірів, що ось тут погибали, ми на весь голос ридали, не чуючи одно одного і даючи повну волю сльозам і заводам, які досі ми здержували так старанно.

Не час уже було дурити себе й інших. Ми не могли удержатися від голосного нарікання на свою долю. Ось вона, руїна! Пропали наші урожаї, погиб наш товар, усе наше добро зруйноване за кілька годин. Бог несправедливий! Що ми завинили йому? А він нам усе забрав, усе! Я кулаком грозив небу. Я говорив про ранішню прогулку, про сіножаті, про збіжжя і виноградники, що обіцювали нам так багато. І все те була обмана! Щастя збрехало. Збрехало сонце, коли так супокійно і велично заходило серед урочистої тишини піль і села.

Вода все піднімалася. П’єр, що стояв на варті, сказав до мене:

– Луї, годі гаятись. Вода доходить до вікна.

Його окрик вивів нас із нападу розпуки. Я прийшов до себе і, здвигаючи плечима,сказав:

– Ба! Маєток – байка! Поки ми всі живі та здорові, ні за чим нам плакати. Треба буде потім знов узятися до роботи.

– Так, правда ваша, татуню, – підхопив Жак напруго. – Для нас нема небезпеки. Наші стіни міцні… ми виліземо на дах.

У нас дійсно не лишалося іншого захисту. Вода, заливаючи ступінь за ступенем, з упертим плюскотом досягла вже до дверей і розливалася попід нашими ногами тоненькими, невеличкими річками. Всі кинулися на горище, не лишаючи одно одного й на крок, силою того непереможного потягу, що заставляє людей у небезпеці купчитися тісніше до себе. Один Сиприєн щез. Я почав кликати його. Він незабаром показався із сусідньої кімнати. Його лице було змінене. Тут я завважив, що обох служниць також не було і хотів дожидати їх. Та Сиприєн поглянув на мене дивним позирком і шепнув мені до уха:

– Вже по них! Угло шпихліра під їх кімнатою завалилося.

Бідачки, певно, забігли були до своєї кімнати, аби повиймати свої речі зі скринь. Він розповів мені пошепки, що вони по драбині, яку перекинули, мов міст, поперелазили на сусідній будинок, на шпихлір, де була їх кімната. Я приложив палець до уст, даючи йому знак, аби мовчав. Я почув, як холод пробіг мені поза плечима аж до тім’я: се смерть переступила поріг нашого дому. Коли ми й собі ж стали вилазити на горище, то й не догадалися погасити лампи. Карти лишилися на столі. В кімнаті вода була вже на лікоть від помоста.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 399 – 405.