III

Еміль Золя

Переклад Івана Франка

Покрівля, на щастя, була простора і дуже плоска. Вихід на неї був крізь слухове віконце, понижче якого була невеличка платформа. Тут-то й помістилися ми всі. Женщини сиділи. Мужчини пускались на розвідини і переходили по дахівках до двох високих коминів, що стриміли по обох кінцях покрівлі. Я ж, опертий о віконце, крізь котре ми попролазили, стояв і оглядав краєвид зо всіх боків.

– Поміч незабаром прийде, – хоробро додавав я собі надії. – У сентинських селян є човни. Напевно вони побачать нас. Глядіть, чи се не світло видніється там на воді?

Ніхто не відповідав мені. П’єр, не здаючи собі, зрештою, як бачилось, справи з того, що робив, закурив люльку і курив так несамовито, що за кождим паком випльовував кусники пищика. Жак і Сиприєн так само, як і я, гляділи в далечінь з понурим видом. Гаспар, стискаючи п’ястуки, не переставав лазити по покрівлі, неначе шукав виходу. У наших ніг женщини сиділи, збиті в купку. Не говорили ані слова, лиш дрожали і закривали руками лиця, щоб не видіти нічого. Нараз Роза підняла голову, оглянулася кругом і спитала:

– А де ж служниці? Чому вони не прийшли сюди?

Я не відповідав. Тоді вона ще раз повторила запитання, обертаючися просто до мене, і вперто гляділа на мене:

– Де служниці?

Я відвернувся. У мене не ставало сили збрехати. І я зміркував, що холод смерті, який почув я був перед тим, пробіг по женщинах і наших дорогих дітях. Вони зрозуміли. Марі зірвалася на ноги, глибоко зітхнула, потім нараз сіла знов і залилася плачем. Еме заридала також, обвиваючи своєю спідницею діточки, тулячи їх до себе, немо з хотіла оборонити їх. Вероніка закрила лице руками і не рушалася. Навіть тітка Агата зовсім побіліла. Вона раз у раз хрестилася і шептала молитви. Ми займали дуже невелике місце на просторім дасі, тислися одно до одного з почуття заховання свого життя, щоб укупі менше почувати свою безпомічність.

А в ту пору нас окружав величний вид. Ніч зовсім уже залягла землю, та все-таки мала в собі всю м’якість і ніжність літньої ночі. Місяць не показувавсь, але небо, засіяне звіздами, було таке чисте, що весь простір наповняло голубим, живим, глибоким світлом. Виділося, що ще не догоріло вечірнє сяєво, – такий ясний був небовид. Безмірне море розливалося під прозірчастим небом. Воно білілось і блискало якимось власним, фосфоричним світлом, що розпалювало блиски на гребені кождої хвилі.

Землі не було видно ніде: очевидно, вся рівнина вже була затоплена. Сама вода ніби дрімала; вона піднімалась велично і плавко, в ній було якесь успокоєння, що додавало ще більше тиші тій тихій ночі. Ніколи я не бачив такого сумирного моря, з таким мірним, лагідним колиханням. Хвилями я забував про небезпеку, забував про зрадливість тої води. В віддалі сріблясті її зморщини приймали вид сірого атласу. Місцями вода лежала, мов гладкі сталеві дзеркала, достоту, мов озерце, що дрімає в тіні лісу, без найменшого руху. Раз вечором коло Марселя я видів море в такім самім виді: се порушило мене до глибини, майже до сліз, немов вид старого приятеля.

– Вода піднімається, вода піднімається! – повторяв брат П’єр, відкусуючи зубами щораз нові кусники від пищика давно погаслої люльки. Між покрівлею а водою віддалення було вже не більше, як на лікоть. Мало-помалу вода тратила свій дрімучий вид. Там і сям творилися прудкі течії. Скоро поверхність води піднялася до певної висоти, то пригірок, що лежав за селом, не міг уже бути для нас захистом. Чверть години пізніше нас окружало грізне, жовте море, ціле покрите всілякими обломками: бочками, делинами, купами трави, якими вода гнівно термосила і перевалювала з боку на бік.

Тепер бушували цілі гори піни, облога йшла проти мурів, проти дерев, зривалися якісь битви, а їх оглушливий шум долітав до нас. Довкола нас хвилі товклись і вертілись, обкидаючи безхмарне небо водяною мрякою. Тополі стогнали, падучи, мов конаючі; доми валилися з таким гуркотом, який видає каміння, сипане з воза на міст. Переможна вода, підкравшися приповзком, бігала тепер по рівнині з цілою силою, валила, розбивала й нівечила все.

Жак, у якого серце рвалося, слухаючи плачу женщин, що сиділи при наших ногах, говорив, заламуючи руки:

– Годі ж бо нам сидіти тут і кліпати очима. Треба щось робити… Прошу вас, татуню, зробіть щось.

Я хитався і бубонів за ним, сам себе не тямлячи:

– Так, так, зробімо щось.

А самі ми не знали, що зробити. Гаспар заявив, що возьме на спину Вероніку і вирятується з нею. П’єр говорив, що треба збудувати плоть. Усе те було безумне. Нарешті Сиприєн сказав:

– Коли б нам удалося дібратися до церкви.

Церков і досі стояла нетикана. Її маленька чотиригранна дзвіничка піднімалася над водою. Нас ділило від неї сім домів. Наш дім стояв на краю села. Він опирався о сусідню хату, вищу від нашої, а ся знов і собі ж підпирала третю. Дійсно, по покрівлях, може, й далось би долізти до дому священика, а відти легко вже було дібратись до церкви. Мабуть, там заховалося вже багато народу, бо сусідні хати були пусті, а до нас долітали голоси, що, без сумніву, виходили із дзвіниці. Але кілько небезпек треба було побороти по дорозі, заким дійти туди!

– То неможлива річ! – говорить П’єр. – Дім Ренбо занадто високий. Годі обійтися без драбини.

– А все-таки не завадить мені спробувати, – відпер Сиприєн. – Як не можна буде пройти, то я вернуся. А коли можна, то ми всі заберемося відси: женщин перенесемо на руках.

Я пустив його. Його була правда. Треба було щось придумати. При помочі залізного гака, прикріпленого до комина, він видряпався на сусідній дім. В сю хвилину Еме, його жінка, підвела голову і, завваживши, що його нема вже при ній, закричала:

– Де він? Я не хочу, щоб він лишав мене. Ми жили враз, нехай же і вмираємо враз!

Побачивши його на сусідній покрівлі, побігла по дахівках, не спускаючи з рук дітей, і крикнула за ним:

– Сиприєн, зажди на мене. Я піду з тобою. Я хочу вмирати з тобою.

Вона зупинилася. Він нахилився і благав її, щоб лишилась, присягаючи, що верне, що се конечне для урятовання всіх. Але вона з помішаним видом кивала головою і все своє:

– Я йду з тобою, йду з тобою! Що тебе се обходить? Я піду з тобою!

Йому прийшлося взяти дітей. Вона й їх хотіла мати при собі. Потім він поміг їй вилізти. Ми могли слідити за ними, коли вони продиралися по гребені покрівлі. Вони посувалися звільна. Вона знов узяла дітей на руки. Діти плакали. Він щокрок зупинявся і піддержував її.

– Вернися, зараз вернися, лиши її тут, на безпечнім місці! – кричав я.

Я видів його рух, але відповіді не міг почути за шумом води. Потім їх стало не видно. Спустилися на слідуючий дім, нижчий від першого. За п’ять мінут показалися вже на четвертім домі. Його покрівля, мабуть, була дуже спадиста, бо вони повзли здовж її гребеня на колінах. Мене нараз обхопило якимось страхом. Приставивши долоні до уста, я закричав зо всієї сили:

– Верніться, верніться!

І всі, П’єр, Жак, Гаспар, кричали за ними то само. Наші голоси на хвилину зупинили їх. Та потім вони взяли знов повзти наперед. Тепер находилися на розі улиці, проти дому Ренбо. Був то високий будинок, вищий над усі околичні будинки щонайменше трьома метрами. Ми виділи, як вони хвильку вагувалися. Потім Сиприєн видряпався вгору по комині з незвичайною силою і проворністю. Певно, Еме здогадалася задержатись і підождати. Вона стояла на покрівлі. Ми виразно бачили її з обома дітьми на руках: її гарна стать рисувалася на яснім тлі неба і видавалася ще вищою. І ось тут-то й почалося страшенне нещастя.

Дім Ренбо, призначений зразу на якийсь фабричний заклад, був вибудуваний зовсім не тривко. Крім того, об його перед била з цілого розмаху течія, що утворилася в вулиці. Мені здавалося, що бачу, як він стрясається під ударами розбушованих хвиль, і я слідив, запираючи в собі дух, за Сиприєном, що повз уздовж по його покрівлі. Нараз залунав страшенний тріск.

Сходив місяць: круглий, великий, він викотився на чисте небо і облив ярким світлом, мов лампа, безмежне озеро. Ні одна подрібність страшної катастрофи не минула наших очей. Не було сумніву: дім Ренбо розвалився. Зойк розпуки зірвався у всіх нас. Сиприєн щез. Але ми ще нічого не розрізнювали після розвалу покрівлі, лише бризкіт хвиль та рев води серед руїни дахівок і купи обломків, які уносила течія.

Потім настала тишина – поверхність води вигладилась, порівнялася з темним зрубом розваленої хати, що стирчав понад водою подекуди своїми пошарпаними щербами. Тут бовдурилась ціла копиця перемішаного делиння, немов розвалина напівзахованої церкви. Платви і крокви, подрухотані, баламкалися в повітрі. Та ось між делинами я нараз постеріг якесь живе тіло, що рушалося і силкувалося з нелюдською натугою.

– Він живий! – скрикнув я. – Слава Богу, він живий!.. Він там, над білою пасмугою води, освіченою місяцем!..

На нас усіх найшов судорожний сміх. Ми на радощах плескали в долоні, мовби вже й ми були безпечні.

– Він піднімається, – говорив П’єр.

– Так, так, глядіть, – об’ясняв Гаспар, – він силкується хопитись за делину наліво.

Сміх наш перервався. Слова завмерли нам в устах – серце в нас затихло від тривоги. Ми зрозуміли безвихідне положення Сиприєна. При розвалі дому ноги його попали межи дві делини, і він повис униз головою, віддалений лиш кілька сантиметрів від води, не маючи сил видобути прищемлені ноги. Його боротьба була страшенна. На покрівлі сусіднього дому стояла Еме з дітьми на руках. Її темна стать на освіченім місяцем небі, бачилось, іще більше виросла. Її волосся розпустилося, гарячкова дрож потрясала цілим її цілом. Вона була свідком при смерті мужа, не зводячи очей із нещасливого, що висів о кілька метрів під її ногами. Вона без перерви видавала страшне виття, виття собаки, виття божевільної.

– Ми не можемо лишити його так умирати, – сказав Жак, у якого зуби дзвонили від переляку, – треба йти до нього.

– Може ще можна буде злізти по платвах, – замітив П’єр. – Тоді ми висвободимо його.

І вони пустилися до сусідньої покрівлі, але в тій же хвилі завалився третій дім. Дорога була нам відтята. Ми обмерли. Без відома ми похапалися за руки, міцно стискаючи їх одно одному. Ми не могли оком змигнути зі страшного видовища.

Спочатку Сиприєн силувався випростуватись. При страшенній натузі відхилявся від води і старався держатись у горизонтальнім положенні. Та він швидко змучився, але все ще не переставав боротися. Пробував учепитися за делину, розмахував руками довкола себе, шукаючи, чи не налапає на що-будь, за що буде міг ухопитися. Далі-далі, обезсилений боротьбою, він піддався смерті: опустився, повис знов без руху, без сили.

Та смерть надходила поволі. Кінчик його волосся доторкався води, що незамітно піднімалася, певна своєї добичі. Він мусив слухати її хлюпоту, коли доторкалась його голови. Перша хвиля ледве обмочила його чоло і пішла геть. Слідуюча докотилась до очей… Вода все ще піднімалась: ми виділи, як постепенно тонула в ній голова, як корчі потрясали цілим туловом.

Женщини при наших ногах сильніше стискали лиця своїми стуленими руками. Ми поклякали на коліна, простягали руки, плакали, шептали молитви, позираючи в небо. А там, неподалік, на покрівлі все ще стояла Еме, притискаючи до себе дітей і заводячи щораз голосніше.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2008 р., т. 51, с. 405 – 411.